Денис
Він з’явився у моєму житті років п’ять тому. Подзвонив у двері й попросив грошей або чогось поїсти, бо в нього «хвора мати, а тата немає». Він мав вигляд пересічного підлітка-безхатька: худорлявий, брудний, обірваний і дещо переляканий. Втім, мене не надто пробирають історії незнайомців про хворих мам, дітей і втрачене у полум’ї пожежі майно - я не вірю їм за визначенням і принципово ігнорую жебраків, бо переконаний, що все в своєму житті можна і треба ЗАРОБИТИ власними руками.
Словом, хлопчині я запропонував угоду: ти прибираєш площадку мого поверху і сходи, які до нього ведуть, а я натомість даю тобі і грошей, і їжі. Хлопчина погодився. І, на мій подив, поставився до угоди з ентузіазмом.
Відтоді він став ходити до нас регулярно. Певний час мене навіть гризли докори сумління, оскільки я усвідомлював, що використовую дитячу працю. Але чимдалі більше я переконувався в тому, що все зробив правильно. І хоч він не надто прагнув спілкування, а сам я не маю звички колупати чиюсь замкнену душу, зі скупих наших із ним розмов я дізнавався то про те, що він вступив у ПТУ, то про те, що вын почав підробляти вантажником чи розповсюджувачем оголошень...
А потім Денис кудись зник. Його не було, мабуть, місяці три. Я вирішив для себе, що чувак просто відчув себе надто дорослим для того, щоб і надалі підробляти підмітанням у під’їзді. У думках я підвів риску, мовляв, старий, ти зробив для нього все, що міг. Але одного дня він знову подзвонив у наші двері - худорлявий, брудний і обірваний. І я знову видав йому віник, між іншим запитавши:
- Ну, як справи? Як мама?
- А мама померла, - відповів він, втупившись у підлогу.
І тут у мене все опустилося нижче плінтуса - я зрозумів, що він тоді не збрехав; зрозумів, що інколи і жебраки кажуть правду…
Втім, це все одно не привід давати їм щось ПРОСТО ТАК. Бо в такий спосіб лише заохочується брехня і неробство.
Словом, хлопчині я запропонував угоду: ти прибираєш площадку мого поверху і сходи, які до нього ведуть, а я натомість даю тобі і грошей, і їжі. Хлопчина погодився. І, на мій подив, поставився до угоди з ентузіазмом.
Відтоді він став ходити до нас регулярно. Певний час мене навіть гризли докори сумління, оскільки я усвідомлював, що використовую дитячу працю. Але чимдалі більше я переконувався в тому, що все зробив правильно. І хоч він не надто прагнув спілкування, а сам я не маю звички колупати чиюсь замкнену душу, зі скупих наших із ним розмов я дізнавався то про те, що він вступив у ПТУ, то про те, що вын почав підробляти вантажником чи розповсюджувачем оголошень...
А потім Денис кудись зник. Його не було, мабуть, місяці три. Я вирішив для себе, що чувак просто відчув себе надто дорослим для того, щоб і надалі підробляти підмітанням у під’їзді. У думках я підвів риску, мовляв, старий, ти зробив для нього все, що міг. Але одного дня він знову подзвонив у наші двері - худорлявий, брудний і обірваний. І я знову видав йому віник, між іншим запитавши:
- Ну, як справи? Як мама?
- А мама померла, - відповів він, втупившись у підлогу.
І тут у мене все опустилося нижче плінтуса - я зрозумів, що він тоді не збрехав; зрозумів, що інколи і жебраки кажуть правду…
Втім, це все одно не привід давати їм щось ПРОСТО ТАК. Бо в такий спосіб лише заохочується брехня і неробство.