the Nights are Longer
Я люблю кудись йти темними ранками - на тренування, на роботу, на вокзал...
Ранки бувають різного кольору: темно-сині, сірі, блакитно-сірі, сіро-білі, жовтогарячі… Я найбільше люблю ранки темно-синього кольору, такими вони бувають з середини до кінця грудня, коли снігу ще немає, земля іще не замерзла, а на блискуче чорному тлі мокрого асфальту розмазане мерехтіння відблисків автомобільних та рекламних вогнів, ліхтарів, вітрин. У темно-кобальтовій сині далеко не видно - я відчуваю себе затишно в тому оксамиті з різнобарвними блисками. Я іду задоволена. Повітря вологе і прохолодне огортає мені обличчя. Такими ранками легко губишся в реальності, що очікує тебе вдень, але неминуче і непереборне передчуття задоволення. А в голові виникають спалахами фрагменти цього тексту.
Я намагаюся дістатися місця призначення доки синь не розчинилася і не вицвіла на сіре. Сходами стягую з себе берет, розмотую шарф, розстібаю блискавку на куртці. Дістаюся свого поверху - два оберти ключа у замку (Трясся! Знову зачинено на два оберти! Ну, що там такого цінного, щоб отак з переляку закручувати на максимум?.. Ніколи не зачиняю на два, завжди на один, вважаю, і того достатньо, аби вважалось зачиненим, а кому треба, той і два замки відчинить, не те що два оберти). Заходжу, прямую просто до вікна, прокручую ручку, опускаю трохи на себе металопластикову раму - ранок все іще синій - змінюю куртку на халат, вмикаю комп’ютер, заварюю собі зеленого чаю з рожевими бутонами трояндок. Впорядковую думки - видаю цей текст. Відчуваю себе не особливо задоволеною - клаптями без початку і кінця всього якихось 20 хвилин тому в моїй свідомості вони видавалися значно красивішими, ефемерно претензійно загадковішими…
Піднімаю очі над монітор - з вікна потужним симофором б’є брудне сіре небо, на тлі якого прояснився уже обрис трохи темнішого моноліту дев’ятиповерхового будинку. Зітхаю. Чай теплий, важкого гірко кислого смаку, має запах застоялої води у вазі з квітами.
Перечитую написане, виправляю механічні помилки.
«Нічого, - думаю я. - Нічого не може бути вічного». Проте … завтра буде іще один ранок - темно-синій, вологий. Коли я сидітиму вже у вагоні, за вікном буде затишна синь. Мене заколисає Укрзалізниця. А коли прокинуся, з вікна потужним симофором буде бити брудне сіре небо.
Ранки бувають різного кольору: темно-сині, сірі, блакитно-сірі, сіро-білі, жовтогарячі… Я найбільше люблю ранки темно-синього кольору, такими вони бувають з середини до кінця грудня, коли снігу ще немає, земля іще не замерзла, а на блискуче чорному тлі мокрого асфальту розмазане мерехтіння відблисків автомобільних та рекламних вогнів, ліхтарів, вітрин. У темно-кобальтовій сині далеко не видно - я відчуваю себе затишно в тому оксамиті з різнобарвними блисками. Я іду задоволена. Повітря вологе і прохолодне огортає мені обличчя. Такими ранками легко губишся в реальності, що очікує тебе вдень, але неминуче і непереборне передчуття задоволення. А в голові виникають спалахами фрагменти цього тексту.
Я намагаюся дістатися місця призначення доки синь не розчинилася і не вицвіла на сіре. Сходами стягую з себе берет, розмотую шарф, розстібаю блискавку на куртці. Дістаюся свого поверху - два оберти ключа у замку (Трясся! Знову зачинено на два оберти! Ну, що там такого цінного, щоб отак з переляку закручувати на максимум?.. Ніколи не зачиняю на два, завжди на один, вважаю, і того достатньо, аби вважалось зачиненим, а кому треба, той і два замки відчинить, не те що два оберти). Заходжу, прямую просто до вікна, прокручую ручку, опускаю трохи на себе металопластикову раму - ранок все іще синій - змінюю куртку на халат, вмикаю комп’ютер, заварюю собі зеленого чаю з рожевими бутонами трояндок. Впорядковую думки - видаю цей текст. Відчуваю себе не особливо задоволеною - клаптями без початку і кінця всього якихось 20 хвилин тому в моїй свідомості вони видавалися значно красивішими, ефемерно претензійно загадковішими…
Піднімаю очі над монітор - з вікна потужним симофором б’є брудне сіре небо, на тлі якого прояснився уже обрис трохи темнішого моноліту дев’ятиповерхового будинку. Зітхаю. Чай теплий, важкого гірко кислого смаку, має запах застоялої води у вазі з квітами.
Перечитую написане, виправляю механічні помилки.
«Нічого, - думаю я. - Нічого не може бути вічного». Проте … завтра буде іще один ранок - темно-синій, вологий. Коли я сидітиму вже у вагоні, за вікном буде затишна синь. Мене заколисає Укрзалізниця. А коли прокинуся, з вікна потужним симофором буде бити брудне сіре небо.