Грузія. Мовні замальовки.
Водій-грузин Гоча викручує кермо і японський джип дереться ще вище до перевалу. «Это прекрасно знать русский язык. Это то, что позволяет нам общаться между собой. Я очень благодарен русскому языку за это. Но ситуация в Украине мне непонтна. Как так: языковая проблема? Это все равно что в мой дом, где моя семья и мое добро, приходит другой человек и говорит: я здесь хозяин! Вот что бы вы сделали в такой ситуации? Думаю, целым и невредимым он бы из этого дома не выбрался».
В Батумі мовна ситуація не така однозначна, як Сванеті, де є своя мова, окремо грузинська і опціонально - для туристів - російська. У Батумі багато грузинів поміж собою говорять російською. Коли ми цікавимося у молоді, чому старші поміж собою спілкуються так, то молоді лише стинають плечима: хтось не помічав, хтось не цікавився.
У Тбілісі барменша Ріма, з неосяжним бюстом та вірменським корінням, говорить чистою російською, майже без акценту. Ми розповідаємо їй про бойкот «Рошену» за російськомовні обкладинки, вона називає це «дурістю». «Я говорю на русском. Хотя почти всю жизнь живу в Грузии. У нас в школу ходили все грузины… (називає кілька прізвищ на «швілі»), но все разговаривали на русском, и до сих пор так. Я только потом узнала, что есть такие этносы, как осетины, сваны… Никто в школе об этом не говорил, была сплошная уровняловка и русский язык. Теперь, конечно, русский мне ближе».
Ріма бідкається, що її онук взагалі не говорить грузинською. Син Олег кривиться, мовляв, він все життя живе і працює в Грузії не знаючи грузинської - і нічого. До того мені здавалося, що тільки у нас зустрічається «мовна глухота» - жити у країні і не знати мови. А, виявляється, глухі бувають і в інших країнах. «У нас на роботу беруть у такій послідовності знання мов: російська, англійська, грузинська. Але молодь така тупа, дибіли, приїжджають з села, тільки грузинську і англійську знають!» - каже Олег (ми з подружкою хмикаємо).
У Кутаїсі слухаю, як в ресторані співають грузини. Похитуючись, звідти виходить один п’янючий, але інтелігентного виду дядько. «Где моя машина?» Я питаю номери машини і помагаю її знайти. Чоловік дивується, каже, що лишав її не там. Я висуваю припущення, що машину могли перенести. Чоловік лишається біля мене покурити. «Вот раньше я учил русский. Выучил. А сейчас какой мне учить? Французкий? Английский? Тогда было понятно: учи русский. Теперь ничего непонятно. Мне 45».
А потім додає: «Знаете, умереть по-новому нельзя. А вот жить по-новому - вот это задача».
В Батумі мовна ситуація не така однозначна, як Сванеті, де є своя мова, окремо грузинська і опціонально - для туристів - російська. У Батумі багато грузинів поміж собою говорять російською. Коли ми цікавимося у молоді, чому старші поміж собою спілкуються так, то молоді лише стинають плечима: хтось не помічав, хтось не цікавився.
У Тбілісі барменша Ріма, з неосяжним бюстом та вірменським корінням, говорить чистою російською, майже без акценту. Ми розповідаємо їй про бойкот «Рошену» за російськомовні обкладинки, вона називає це «дурістю». «Я говорю на русском. Хотя почти всю жизнь живу в Грузии. У нас в школу ходили все грузины… (називає кілька прізвищ на «швілі»), но все разговаривали на русском, и до сих пор так. Я только потом узнала, что есть такие этносы, как осетины, сваны… Никто в школе об этом не говорил, была сплошная уровняловка и русский язык. Теперь, конечно, русский мне ближе».
Ріма бідкається, що її онук взагалі не говорить грузинською. Син Олег кривиться, мовляв, він все життя живе і працює в Грузії не знаючи грузинської - і нічого. До того мені здавалося, що тільки у нас зустрічається «мовна глухота» - жити у країні і не знати мови. А, виявляється, глухі бувають і в інших країнах. «У нас на роботу беруть у такій послідовності знання мов: російська, англійська, грузинська. Але молодь така тупа, дибіли, приїжджають з села, тільки грузинську і англійську знають!» - каже Олег (ми з подружкою хмикаємо).
У Кутаїсі слухаю, як в ресторані співають грузини. Похитуючись, звідти виходить один п’янючий, але інтелігентного виду дядько. «Где моя машина?» Я питаю номери машини і помагаю її знайти. Чоловік дивується, каже, що лишав її не там. Я висуваю припущення, що машину могли перенести. Чоловік лишається біля мене покурити. «Вот раньше я учил русский. Выучил. А сейчас какой мне учить? Французкий? Английский? Тогда было понятно: учи русский. Теперь ничего непонятно. Мне 45».
А потім додає: «Знаете, умереть по-новому нельзя. А вот жить по-новому - вот это задача».