Трохи Провансу
- Ти знаєш, так там само брудно, як і в Україні. Тільки страшенно дорого! - бурчу я.
- О, так. Франція така ж брудна, як Україна - це те, що справді втішає українських патріотів!
...Ми боролися із нею з cамого першого дня. Вона вишкірювалася на мене брудом і дорожнечею, я вперто нічого не хотіла бачити, окрім дорожнечі та бруду… Замість рибних базарів, затишних ресторанчиків, гір салатів із сиром та морепродуктами я бачила кебаби та бургери, сандвічі, шаурму… Халяльне, халяльне… У перші дні прогулянок Марселем я виношувала бізнес-план: за років 15 запустити тури в Україну для білих європейців, аби вони побачили, якою колись була Європа.
Я відмовлялася повірити у те, що бачила. Але коли шляхом до вокзалу у вагоні метро нас було лише четверо білих, з них троє - із наплічниками, тобто туристи, то мені відкрилася вся помилковість оцієї політики… «мультикультуралізму». Не хочу писати «політики толерантності», толерантність вона потрібна. Але це вже перебор. Араби та темношкірі - чудові люди із самобутньою культурою, але, як сказав один мій знайомий, вони чудові на своєму місці. А не там, де колись була Європа.
Марсель пригнітив. Я сама собі зробила середземноморську кухню, купивши рибину за 25 євро/кг (і хотіла б я знати, як називалася найдорожча риба із тих, що я їла за життя! М’ясо у неї було біле), салат, помідори, сир і багет. Ходила я по ньому похмура, зла і голодна. І лише наприкінці мого там перебування відкрила собі більш-менш затишне «європейське» місце… Трохи розважив досить милий Екс ен Превонс (Aix en Provence), з купою фонтанів. Кажуть, цю воду можна пити. Не ризикнула. І попри ці доволі позитивні відвідини, від Франції я вже не очікувала нічого хорошого.
Але потім був Ег-Морт (Aigues-Mortes). Прекрасне містечко, компактно втулене у межі середньовічного муру. Попри страшенні натовпи туристів, воно вперше показало отой провансальський шарм, який я так очікувала. Тут традиційні страви відтіснили кебаби та шаурми за межі муру, тут продавалося морозиво всіляких мастей і весело дзюрчали фонтани, тут уже були білі люди, і вони ніжилися на сонечку у кав’яреньках: все, як показують у кіно. Молодше покоління фестивальників знайшло можливість видертися на мур нелегально, аби не платити за можливість походити по давніх стінах. І от я, серед ночі, у середньовічному вбранні, уже деруся на стіну у 2,5 метри висотою…
Видерлася! Романтика, вичовгане каміння холодить натерті історичним взуттям ноги, місто засинає, а табір виглядає геть так, як в давнину: під твердинею фортеці білі намети, десь пісні, вогнища.
Кілька невеликих містечок об’єднані у бюджетну транспортну лінію: Грo дю руа, Ег-Морт, Нім, Монпельє… Всього лише євро за другий клас і 1,5 євро за перший - і поїзд чи автобус несе тебе у нову місцинку. Ці локальні автобуси Еdgard їздять у багатьох напрямках, ціни все ті ж… на поїзді така поїздка обійдеться у 10 євро, а на автобусі - у 10 разів дешевше.
Грo дю Руа (Le Grau-du-Roi) - приморське містечко, гарне, миле, таке, як треба. Та пляж зустрів мене непривітно, і знову не зважилася окунутися у Середземне море. Сильний холодний вітер збиває з ніг: місцеві кажуть, що це фестивальникам «пощастило», бо такі сильні вітри дмуть лише двічі на рік по 8-9 днів.
Гро дю Руа користується шаленою популярністю у французів, такою, що на в’їзді та виїзді з містечка -локальній дорозі вздовж солоного лиману - утворюється пробка, і 4 кілометри автобус повзе аж 30 чи 40 хвилин.
За годину їзди від Ег-Морта і за той же євро я опиняюся у Німі (Nimes). Їхати сюди не планувала взагалі, але схопивши на вокзалі розклад поїздів та автобусів, вирішила «пробити» що ж воно там за міста на маршруті. Нім зачепив своєю давньоримською ареною та найбільшим у Європі акведуком (хоча акведук знаходиться не в Німі, а в Пон дю гарді - Pont du Gard, туди ще їхати на автобусі з Німа чи Авіньйона 20 хвилин).
Нім став тим містом, яке нарешті заспокоїло мене: я знайшла те, що шукала. Тут були і вузькі вулички та закапелки, церкви, фонтани, арена - амфітеатр. Символом Німа є крокодил, тож цих крокодилів по всьому місту є скрізь. Це офіційний символ. А неофіційний - бики. Биків тут теж немало, дещо більше за тореадорів. Зате тореадори гарні, стрункі.
А далі я відкрила Авіньйон. Про нього - трохи згодом.
- О, так. Франція така ж брудна, як Україна - це те, що справді втішає українських патріотів!
...Ми боролися із нею з cамого першого дня. Вона вишкірювалася на мене брудом і дорожнечею, я вперто нічого не хотіла бачити, окрім дорожнечі та бруду… Замість рибних базарів, затишних ресторанчиків, гір салатів із сиром та морепродуктами я бачила кебаби та бургери, сандвічі, шаурму… Халяльне, халяльне… У перші дні прогулянок Марселем я виношувала бізнес-план: за років 15 запустити тури в Україну для білих європейців, аби вони побачили, якою колись була Європа.
Я відмовлялася повірити у те, що бачила. Але коли шляхом до вокзалу у вагоні метро нас було лише четверо білих, з них троє - із наплічниками, тобто туристи, то мені відкрилася вся помилковість оцієї політики… «мультикультуралізму». Не хочу писати «політики толерантності», толерантність вона потрібна. Але це вже перебор. Араби та темношкірі - чудові люди із самобутньою культурою, але, як сказав один мій знайомий, вони чудові на своєму місці. А не там, де колись була Європа.
Марсель пригнітив. Я сама собі зробила середземноморську кухню, купивши рибину за 25 євро/кг (і хотіла б я знати, як називалася найдорожча риба із тих, що я їла за життя! М’ясо у неї було біле), салат, помідори, сир і багет. Ходила я по ньому похмура, зла і голодна. І лише наприкінці мого там перебування відкрила собі більш-менш затишне «європейське» місце… Трохи розважив досить милий Екс ен Превонс (Aix en Provence), з купою фонтанів. Кажуть, цю воду можна пити. Не ризикнула. І попри ці доволі позитивні відвідини, від Франції я вже не очікувала нічого хорошого.
Але потім був Ег-Морт (Aigues-Mortes). Прекрасне містечко, компактно втулене у межі середньовічного муру. Попри страшенні натовпи туристів, воно вперше показало отой провансальський шарм, який я так очікувала. Тут традиційні страви відтіснили кебаби та шаурми за межі муру, тут продавалося морозиво всіляких мастей і весело дзюрчали фонтани, тут уже були білі люди, і вони ніжилися на сонечку у кав’яреньках: все, як показують у кіно. Молодше покоління фестивальників знайшло можливість видертися на мур нелегально, аби не платити за можливість походити по давніх стінах. І от я, серед ночі, у середньовічному вбранні, уже деруся на стіну у 2,5 метри висотою…
Видерлася! Романтика, вичовгане каміння холодить натерті історичним взуттям ноги, місто засинає, а табір виглядає геть так, як в давнину: під твердинею фортеці білі намети, десь пісні, вогнища.
Кілька невеликих містечок об’єднані у бюджетну транспортну лінію: Грo дю руа, Ег-Морт, Нім, Монпельє… Всього лише євро за другий клас і 1,5 євро за перший - і поїзд чи автобус несе тебе у нову місцинку. Ці локальні автобуси Еdgard їздять у багатьох напрямках, ціни все ті ж… на поїзді така поїздка обійдеться у 10 євро, а на автобусі - у 10 разів дешевше.
Грo дю Руа (Le Grau-du-Roi) - приморське містечко, гарне, миле, таке, як треба. Та пляж зустрів мене непривітно, і знову не зважилася окунутися у Середземне море. Сильний холодний вітер збиває з ніг: місцеві кажуть, що це фестивальникам «пощастило», бо такі сильні вітри дмуть лише двічі на рік по 8-9 днів.
Гро дю Руа користується шаленою популярністю у французів, такою, що на в’їзді та виїзді з містечка -локальній дорозі вздовж солоного лиману - утворюється пробка, і 4 кілометри автобус повзе аж 30 чи 40 хвилин.
За годину їзди від Ег-Морта і за той же євро я опиняюся у Німі (Nimes). Їхати сюди не планувала взагалі, але схопивши на вокзалі розклад поїздів та автобусів, вирішила «пробити» що ж воно там за міста на маршруті. Нім зачепив своєю давньоримською ареною та найбільшим у Європі акведуком (хоча акведук знаходиться не в Німі, а в Пон дю гарді - Pont du Gard, туди ще їхати на автобусі з Німа чи Авіньйона 20 хвилин).
Нім став тим містом, яке нарешті заспокоїло мене: я знайшла те, що шукала. Тут були і вузькі вулички та закапелки, церкви, фонтани, арена - амфітеатр. Символом Німа є крокодил, тож цих крокодилів по всьому місту є скрізь. Це офіційний символ. А неофіційний - бики. Биків тут теж немало, дещо більше за тореадорів. Зате тореадори гарні, стрункі.
А далі я відкрила Авіньйон. Про нього - трохи згодом.