Моє Велике падіння або Вісім сікхів на одну розбиту ногу
Розказати цю історію - рівносильно написати «я ідіотка», але правди ніде діти, бо так і є. Я умудрилася знайти проблеми на свою голову на рівному місці, де ніщо не передбачало біди.
А сталося це так. Після шестигодинного вибирання по бездоріжжю через перевали у 4800 метрів я нарешті виїхала на рівну дорогу - на асфальт. Не знаю, як то сталося, але в якийсь момент у мене виключилася увага, я почала ловити гав, а отямилася тоді, коли мій моц на швидкості десь з пісят км/год летів у напрямку урвища, за яким воркотів Інд. Часу вписатися у поворот не було, і мені нічого не лишалося, як екстрено вигальмуватися, тобто, по суті, власним носом. Правда, падати мене давно вчили, і носа я берегла, натомість гальмувала руками і колінами. Гепнулася я добряче, чую - боляче страшенно. Дивлюся на ногу - штанина в хлам, звідтіля виглядає біле («йооо, до кістки прорвала..»). Перчатки теж порвані, лікоть саднить, лажа. Якісь машини проїжджають, зупиняються, питають, чи потрібна допомога. Я в стані шоку, всіх відправляю, мовляв, все гаразд. Таки хлопці з вантажівки якоїсь вилазять, піднімають моц, я на нього сідаю і кудись від’їжджаю. Потім десь стаю, дістаю аптечку, в якій звісно ж нема бинта («Я у всі поїздки брала бинт, жодного разу не знадобилося, то навіщо зараз братиму?»). Я виливаю на рану перекис, перу в бутильованій воді з милом бандану, примотую її пластирем. Тут відчуваю - щось мені недобре. Нудить і в туалет по великому хочеться. «Адреналін виходить» - думаю я собі, згадуючи точно такий стан на пологах. Ще в голову лізуть жарти про адреналін коричневого кольору)) Встаю, аби відійти хоч трохи і проблюватися, і тут у мене все пливе і я осідаю… в очах темніє, нудить страшенно, лягаю на каміння і згадую «Битву націй», де медсестра ноги чуваку піднімала і холодом обдувала. Ноги підняти я не можу, але якимсь чином розстібаю куртку і далі туман-туман… Лежала я на тому узбіччі не знаю скільки, недовго. Потім стало легше, облилася водою, поповзла до Інду срати, пардон) Після цього стало взагалі добре, відчуваю, що їхати можу, головне якось ногу зігнути. Пам’ятаю, що у найближчому селі є військова залога, а у них мусить бути медик. Пам’ятаю, важко було сісти)) А ще важче було ногу зігнути, згинала з «АААААА!!!!!» (наступну добу добирання до Лє кожен маневр на мотоциклі у мене супроводжувався «АААА!!!», або «ААААА, б***, якого х*** зупинився серед дороги, як же я тепер на першу переключуся, ААААА???!!!»).
Отже, доповзла я до села Хімля чи Хім’я, чи біс його зна, як воно називається. А там у залозі сидять сікхи. Веселі такі хлопці, вони коли я туди їхала чогось дуже з мене ржали. Приходжу і питаю про лікаря - вавку обробити. Нема, кажуть, лікаря, треба вам, мем, пертися нагору, до чорта на роги, в основний табір. Ох, кажу, хлопці, і рада б я пертися, но шото мені геть зле. Ну ок, кажуть хлопці, ща викличемо лікаря. Посадили мене на стільчик, ржуть. Чекаю-чекаю, думаю, ща на вертольоті лікар прилетить, таке діло. А самій так соромно, це ж ради бабської подряпинки стільки народу переполошила. Але мені ще день дороги, лишати глибоку рану під банданою сумнівної чистоти теж не хочеться. Приїздить лікар на машині, з ним медбрат. Дивлюся - а навколо купа мужиків у чалмах. Всі обступили мене, і я така, як королівна. Рахую їх - восьмеро перед очима і ще пару в наметі. І тут мені в голову думка приходить, що їм же, певно, не можна до жінок чужих торкатися. І як оброблятимуть вавку? Лікар такий невдоволений, що підірвали ради такої нісенітниці. Він же думав, що там мінімум перелом зі зміщенням. Дає медбрату інструкції. Решта дивляться і ржуть. Медбрат пшикає мені медичним клеєм, далі не торкаючись (!!!) накладає мазь-антисептик (те, що лягло недостатньо гарно, розмазюкує кінчиком тюбика… ага, прямо по відкритій рані. Я вирячаю очі від болю, сікхи ржуть, я теж ржу), далі якоюсь невидимою силою, не торкаючись, приробляє мені марлевий компрес, і далі, знову ж таки, дистанційно - еластичний бинт. Їх, певне, окремо навчають безконтактним обробкам вавок! :) Далі питально дивиться на лікаря, той киває. І медбрат дає мені знеболювальне - диклофенак. Тільки, каже, після цього не їздь уже на моцику. Угу, кажу я, угу… Сікхи ржуть. Я шкандибаю до моцика…
Далі було воістину феєричне добирання. Згинання ноги - зі страшними матюками. Було головне не зупинятися. Бо розгинання ноги теж із матюками і болем. А воно як назло: у двох місцях обвал і розгрібання дороги бульдозерами, купи переритостей, купи вантажівок, яких треба пропускати. Двічі машини зупинялися прямо на крузі, доводилося вигальмовуватися за ними і волати українською: «Якого біса шоп тебе став на крузі, що, повилазило???». Бо ж зупинитися - це розігнути ногу, потім на неї опертися, аби здоровою переключити передачі, потім зігнути знову… Попервах я руками ногу переставляла на ножне гальмо, а потім назад. Коротше, феєричні сто кілометрів до Лє! І тепер я ледве ходжу, нога не гнеться, в туалет я ходжу в позі «присідання пістолетиком», і оце думаю: ЯК??? Як я, проїхавши тисячу кілометрів на мотоциклі, через піски і каміння (правда, на пісках я регулярно падала), умудрилася навернутися на рівному місці? І от куди я така? В гори не піду, на моці не поїжджу, толку від мене мало… Я навіть в калчерал херітейдж не доплентаюся, бо їхній осередок у палаці Лє, а це на високій горі. Буду лежати і жерти. Я й так тут без м’яса перейшла на шоколадну дієту, запливаю потроху жиром… А тепер тільки їсти і лишається) І ще книжку купила цікаву, буду читати. Ет.