Бойківщина: архаїка полонинських воїнів
Бойківщина зайняла центральну частину Карпат, зачепивши собою сучасні Львівську, Івано-Франківську та Закарпатську область, і навіть перелилася через польський кордон. Основні міста нинішньої Бойківщини це Турка, Воловець, Сколе, Старий Самбір та Самбір, Міжгір’я, Дрогобич, Борислав, Долина, Калуш, Стрий та інші. Колись через ці землі проходив важливий торгівельний шлях на Європу, а турки гнали з України свій ясир - навіть з тих пір село лишилося, Перегінське називається.
Нерозкриті загадки історії
Взагалі історія Бойківщини дуже давня. Ще візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі «Про управління імперією» у Х столітті називає одну з місцин, яку описує, «Воіками». Імператор помістив ці Воіки (або Бойки) якраз туди, де нині Бойківщина та Лемківщина. І хоч деякі вчені вважають, що Бойки є викривленою назвою Богемії, тобто Чехії, проте інші ревно відстоюють думку, що мова йшлася саме про батьківщину бойків.
Не пройшло і трьох століть, як у Галицько-Волинських літописах уже фігурували назви давніх бойківських поселень. У ці місця переїжджали княжі дружинники та споруджували городища, аби захищати західні кордони своєї держави від ворогів та слідкувати, аби все було гаразд на важливих торгівельних шляхах: все-таки від них залежало сполучення між Європою, Руссю та Сходом. Не дивно, що саме в цих місцях згодом скупчилося багатенько шляхецьких родів, а з них потім вийшли видатні бойки, які прославилися на всю Україну.
А звідки ж сама назва «бойки»? І звідки вони взялися у Карпатах? Одні вважають, що назва походить від діалектного «бойе», який вживають як вигук «ага», «їй-Богу», «справді». Інші - від російського «бойкий» чи від волоського «боєк» у значенні «віл» (а бойки відзначалися тим, що у давнину розводили волів). Та і з походженням не зовсім зрозуміло. Є версія, що бойки з’явилися у тутешніх краях від кельтського племені боїв, котрі у VI ст до н.е. прийшли до Австрії, Чехії, Словаччини та нинішньої Західної України. Тільки чому ж бойки не перейняли яскраву і дуже характерну кельтську культуру? Польські вчені вбачають у бойках романську кров. Та українські висувають протилежну думку: якраз бойки є дуже навіть типовими слов’янами. Скажімо, Хведір Вовк, визначний антрополог, порівнював типажі бойків зі слов’янами з Наддніпрянщини. Фольклористи та філологи в свою чергу теж запевняють, що слова, інтонації, вислови, які побутують на Бойківщині, пасмом заходять на Україну крізь Тернопільщину, Хмельниччину, Вінниччину і аж до Черкащини. «Анклавом слов’янства» - саме так, у свою чергу, назвав Бойківщину доктор мистецтвознавства, професор Михайло Хай (бойко за походженням!).
Найдревніша Україна
У чому ж культурна особливість Бойківщини? Тут вже відповідь однозначна: у древності та чистоті цієї самої культури. Бойківська мова та музика показує, що цей субетнос був найменш уражений якимись румунськими, польськими, словацькими чи навіть мадярськими впливами. Ще Климентій Васильович Квітка вважав Полонинський хребет центром етнографічної законсервованості. Мовних і культурних архаїзмів на Бойківщині так багато, що вчені вважають ці землі носіями первинної слов’янської культури. Мовляв, хочете знати, як було ще до Русі? - Їдьте на Бойківщину!
Перелічувати елементи культурної архаїки можна довго. Михайло Хай впродовж двадцяти років досліджував музику регіону, і стверджує, що за весь цей час не знайшов жодної мінорної коломийки - для бойківських коломийок характерний мажор. Ця музична особливість бойківських коломийок вважається ще одним свідченням міцної спорідненості із давньою слов’янською культурою. Або вирубно-вогневе землеробство, коли ліс рубали, потім палили, а вже потім обробляли землю? Все як у найдревніші часи, коли ще й держави на цій землі ніякої не було!
Бойки змогли пронести свою особливість і не піддатися іноземним впливам, як гуцули чи лемки. Це проявляється у скромності в одязі, у особливій ментальності, психології. У декоративно-прикладному мистецтві тут панують помірковані образи і барви, вони є простіші і скромніші, ніж у гуцулів. На відміну від «яскравих» сусідів, бойки носили світлий одяг з поміркованою вишивкою: чорні або коричневі візерунки у техніці низинки (один з найдавніших швів!) або уже сучасного хрестика. І тільки з першої третини минулого століття цю строгість розбавили строкаті барви. Дівчата одягали білі сорочки та спідниці, фартушки, лейбик. Чоловіки - білі сорочку і штани, все це - прикрашене строгою вишивкою. Взагалі, не скрізь бойківський одяг був однаковий. Чим вище в гори - тим коротшими ставали сорочки та сердаки. Ну і, безперечно, ремінь, шкіряний, із пряжками, як у давніх князів. Горяни носили широкий, підгоряни - вужчий. І обов’язково парна кількість пряжок. Ця традиція тягнеться ще від ранніх слов’ян. Про давність культури говорить і особливий - старослов’янський - крій сорочки, яка шилася без вставок. Дівчата прикрашали волосся двома червоними стрічками, що сходилися у одну і спадали мало не до землі китицями. Жінки ж прикривали волосся чіпцем, випускаючи спереду два пасма волосся. Замість намітки носили «півку» - прямокутний шматок тканини, прикрашений вишивкою на чолі.
Хведір Вовк теж проводить паралелі стосовно культури давньоруського та литовського часу із тим, що лишилося у бойків. Він розповідає про село Головацьке, де чоловіки носили волосся таке саме завдовшки, як і жінки, заплітаючи його в коси. В одному селі у 1905 році етнографам навіть вдалося знайти одного столітнього чоловіка, який заплітав волосся у дві коси.
Бойки раніше були настільки умілими, що геть усе, необхідне по господарству, робили самі, навіть голки - і це тоді, коли фабричне виробництво дозволяло дешево купити у крамниці ті чи інші предмети і знаряддя. Відома дослідниця бойків Наталя Кляшторна наводить думки вчених, які вирішили, що саме така «навсемайстерність» чоловіків гальмувала розвиток якихось конкретних ремесел. Проте ремесла були, бойки традиційно займалися лісорубством та сплавом деревини, гончарством, бондарством, ткацтвом, кушнірством. Вони доклали руку до неймовірних витворів дерев’яної архітектури церков, характерної саме бойкам, що була, за словами Хв.. Вовка, схожою на буддійську. Бойки мають і свою «обличчя» у архітектурі хат, традиційно споруджуючи під одним дахом і хату, і господарські приміщення. Хата вирізнялася тим, що білилася. Однак вище до гір білення зникало. Хведір Вовк на початку 20 ст. у своїх дослідженнях відмічав і ще одну особливість бойківських хат - це так звані «чорні» хати, коли піч споруджувалася без комина, а дим піднімався і виходив або в прочинені двері, або у отвір в стелі. Люди вірили, що таким чином стріха вберігається від гниття.
Розповідаючи про Бойківщину дорадянських часів, дослідник згадує і те, що тут, скажімо, майже не ставили хрестів на кладовищах, натомість лишали на могилці порожній горщик. Кажуть, там знаходилася вода для небіжчиків, або ж рештки поховальної тризни.
Дохристиянський християнський край
Саме так: бойки у своїй традиційній культурі поєднують елементи християнства та язичництва. Тією чи іншою мірою це характерно для усієї України, але у Карпатах це особливо яскраво помітно. Хоч бойки, на відміну від гуцулів, і не мають таких неймовірних дохристиянських святкувань, як Купала або Маланки, але і собі знають що показати. Той же обряд «грушки», який справляли біля покійного, коли у одній хаті на столі лежить померлий, а у іншій гуляє, верещить та бавиться молодь - щоб родичі не сумували. Або ось зимові пісні, де тих дохристиянських форм хоч греблю гати. І хоч зазвичай в Україні ці зразки збереглися у щедрівках, то у бойків щедрівок практично немає. Зате тут є особливі колядки, коли на дуже архаїчну музику накладався «сучасний» християнізований текст. Дуже давнім був і обряд веснянок та гаївок, коли водили хороводи, бавилися і переодягалися. На гаївки цілий віз переодягнутих хлопців їхав до дівчат гратися у «Жельмана»… Взагалі бойківський фольклор є унікальним поєднанням старої та нової віри, коли у побожних бойків побутували язичницький, а часом навіть безбожницький елемент, як от сатира на священників у коломийках.
Та й музика тут особлива. Здавалося б, тут все, як у всіх: трембіта, сопілка, цимбали, бубон, дримба. Справді, для більшості українців «трембіта» - вона і є трембіта. Але насправді трембіти бувають різними, і бойківські та гуцульські трембіти різняться між собою. Дослідники виділили у Карпатах аж сім різновидів трембіт! Та й такого збірного поняття, як «українська сопілка», також не існує. Музикознавець Михайло Хай розповідає про те, якими бувають бойківські сопілки: це пищалка, ґайда, ґайдівка, півґайдівка, півтораґайдівка, ґайдиця! Ці інструменти випалювалися, на відміну від тих же поліських дудок, які викручувалися або розколювалися і вичищалися. Та і звучання, запевняє він, зовсім інакше «за колористикою».
Ще одне свідчення давності бойківської музики - це існування бурдонової культури, яка характерна саме цьому регіону. Що це таке? Це коли, скажімо, на лірі на одній струні грається мелодія, а інші дві наче підтримують, супроводжують цю мелодію, будучи настроєні незмінно і даючи певний музичний інтервал. Саме найдавнішій музиці було характерне «вузьке» у плані діапазону звучання, а люди хотіли урізноманітнити музику, то й придумали таку собі «підтримку» для основної мелодії - для краси. Тож те, що у бойків збереглися бурдоновий бас, бурдонові цимбали, бурдон у бойківській дримбі, засвідчує, що ця бурдонова музична культура - найархаїчніша і на Бойківщині, і на Лемківщині. Науковці переконані: найбільше української архаїки збереглося саме на Полонинському хребті!
Так, Бойківщина - це не територія, і навіть не якийсь антропологічний «тип». Це скоріше ота єдність усіх матеріальних та духовних проявів культури. Хочете знати межі Бойківщини - не дивіться на назви сіл чи річок, скоріше вже прислухайтеся до певного типу говірки чи музики! Але є прикордонні зони, де одні говірки перетікають в інші, одні пісенні традиції сполучаються із сусідніми, і тому визначити хто є бойко, а хто не є, інколи складно. Колись така «ідентифікаційна колізія» сталася із відомим на всю Україну поетом Дмитром Павличком. Письменниця Марія Влад розповіла свого часу цікаву історію, як молодий Павличко ходив по Хрещатику у вишиваній сорочці і казав: «Я гуцул! Я гуцул!» А за ним дріботів шлейф дівчат. А пані Марія тоді вже їздила у експедиції і орієнтувалася у елементарній етнографії. Почула як він говорить, не стерпіла, підійшла і каже: «Дмитрику, я тебе прошу, не кажи більше ніколи, що ти гуцул. Твоє село відноситься до Покуття, а там взагалі бойківська говірка». Павличкові наче світ перевернувся. І він каже: «То я тебе також прошу, ти більше нікому не кажи, що я казав, що я гуцул…»
Вам по-бойківські шаблю чи каву?
Найвідомішим широкому загалу бойком був Іван Якович Франко. Він пишався своїм походженням та досліджував і популяризував Бойківщину: проводив етнографічні експедиції, славив бойків із села Тухля у повісті «Захар Беркут». Поряд стоять такі відомі постаті, як Лесь Курбас із міста Самбір. Він був режисером-новатором, який, по суті, переломив історію українського театру, зробивши його європейським. Його надто сучасні ідеї «в штики» сприйняла радянська влада, і відігралася тим, що спершу заслала на Соловки, а потім у 1937 році розстріляла. Степан Бандера і Андрій Мельник теж були бойками. Але є ще низка постатей, яких не пов’язують з бойками. А даремно, адже є чим пишатися!
Юрій Дрогобич (Котермак) - всесвітньо відомий бойко, що народився в середині 15 ст. у Дрогобичі. Він був відомою людиною Ренесансу: гуманістом, філософом, астрономом. Своєю діяльністю прославив не лише бойків, але й Україну, ставши першим українським доктором медицини, а також першим з українців видавши друкований твір латиною - «Прогностик». Він був ректором Болонського університету в Італії та професором Краківського університету, де викладав астрономію та медицину. У Кракові серед учнів Юрія Дрогобича був сам Копернік!
Історія іншого бойка Юрія ще цікавіша, і зрозуміліша та ближча «простим людям» за астрономічні прогнози. Шляхтич Юрій Кульчицькйи народився у с.Кульчиці Самбірського району, а потім вирушив на Січ, потрапив у турецький полон, де досконало вивчив турецьку мову та звичаї. Там же спробував каву, якої досі не знала Східна і Західна Європа. Він працював як перекладач з турецької у Акермані (тепер це місто Білгород-Дністровський), заробив достатньо грошей та відкрив власну торгівельну компанію у Відні. Під час облоги Відня 1683 року, коли турки за два місяці буквально виморили віденських захисників з 18 тисяч до п’яти, Юрій Кульчицький здійснив подвиг: разом із напарником вибрався із міста, переодягнувшись на турка і співаючи турецьких пісень зміг вирватися з оточення та попросити про військову допомогу у герцога Лотаринзьського Карла V. Це ще півсправи, потім цей чоловік ще зміг повернутися назад разом із листом від Карла! Союзні війська прибули і звільнили місто, Юрія назвали героєм, а сам король подарував йому 300 мішків кави, забраної у турків. Підприємливий Кульчицький відкрив кав’ярню «Під синьою пляшкою» (її «копія» нині працює у Львові), подарувавши, за легендою, не тільки кавовий імідж Відню, але й каву Європі загалом. Його ж авторству належить ідея пити каву з молоком та цукром - таким чином Кульчицький зробив напій більш звичним до європейського смаку. Він очолював цех продавців кави та всіляко просував цей напій, і пізніше у Відні його іменем була названа вулиця - Kolschitzkygasse. На цій вулиці у 1885 році відкрили пам’ятник славетному бойку, де він показаний у турецькому костюмі та з тацями із чашечками кави в руках.
Село Кульчиці взагалі може пишатися своїми синами. Славетний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний теж народився тут, але раніше - у 1570 році. Він прославився своїми походами проти Кримського ханства, Османської імперії та Москви. У 1616 році він з військом він взяв фортецю у Кафі, розгромив турецький флот і визволив багатьох полонених. У 1618 році з двадцятитисячним військом рушив на Москву і навіть штурмували кремль. Та козаки хоч і не взяли його, однак посприяли тому, що Річ Посполита підписала із Москвою дуже вигідний договір, згідно з яким Москва втратила на користь Польщі ряд земель. Король Сигізмунд ІІІ навіть висловив Сагайдачному подяку. Його ж козацьке військо відіграло вирішальну роль у Хотинській битві, розгромивши величезне турецьке військо, яке загрожувало усій Європі. Хто зна, як би склалася історія, аби не він?
Бойківщина - це особливий, неймовірно давній та красивий куточок України. Своїм корінням бойки сягають ще дохристиянської давнини, а неперервність історії дає цим людям мужність та гордість. І хоч гримить слава про яскравих гуцулів, давніх поліщуків чи звитяжних подолян, але Бойківщина увібрала у себе усе це разом. Справді, тутешнім людям є чим пишатися!
Дякую Михайлові Йосиповичу Хаю за допомогу у написанні цього матеріалу. Всі права на матеріал належать "Мандрам", ніякого передруку, шановні))