хто всрався? - журналіст!
Моє сьогоднішнє інтерв'ю, замість привітання, почалося так:
- Знаєте, в чому найбільша проблема нашої культури? У тому, що про неї пишуть такі самозакохані, вузьколобі, недоумкуваті журналісти, як ви!
- Ну ви прямо в лоб! - тільки й відповіла я. Мені не звикати до такої реакції, як і, гадаю, моїм колегам. Тут задача - повністю відключити емоції, заблокувати усі "слова-збурювачі", які виводять з рівноваги. Для мене ці слова, скажімо, пов'язані із гендером, українською культурою, історією і т.д. Ну і, звісно, коли починають наїжджати на мене як на фахівця. Але - блокую, незворушно починаю інтерв'ю.
Звісно, я роблю халтури, часом працюю нашвидкоруч, або пишу про те, про що не знаю. Таке трапляється тупо від бажання мати хоч якісь гроші, хоч і звожу випадки "халтур" до мінімуму. Але все-таки роблю все найкраще: перелопачую купу літератури, готуюся, і скоро тема, про яку "не знаю", стає цілком собі опрацьованою темою.
Мене часто ранить, коли мене звинувачують у "продажності" чи ще чомусь. От тут зачіпає куди більше, ніж звинувачення у тому, що я "дурна і ніц не знаю". Коли пролунали закиди на те, що я пишу про "неісторичність" зруйнованих будинків на узвозі через те, що мені "проплатили", то сильно заболіло. Бо це тема, яка мені, як журналісту і киянці, болить уже багато років - ще з 2006.
Але чоловік, з яким я вела бесіду, під кінець розтанув і навіть сказав: "Бачите, я теж думав, що ви тупа, як більшість ваших колег, але мені приємно, що я помилявся". Його чомусь здивувало, що перед інтерв'ю я прочитала ряд матеріалів по темі і ставила "цікаві запитання". Але, зрештою, підкорило його найбільше те, що я презентувала "Жилу", а в "Жилі" була стаття його подруги-музиканта :). Сам же чоловік - неймовірний, прекрасний, глибоко обізнаний, екстравагантний, яскравий і холеричний. Мені сподобалося!
- Знаєте, в чому найбільша проблема нашої культури? У тому, що про неї пишуть такі самозакохані, вузьколобі, недоумкуваті журналісти, як ви!
- Ну ви прямо в лоб! - тільки й відповіла я. Мені не звикати до такої реакції, як і, гадаю, моїм колегам. Тут задача - повністю відключити емоції, заблокувати усі "слова-збурювачі", які виводять з рівноваги. Для мене ці слова, скажімо, пов'язані із гендером, українською культурою, історією і т.д. Ну і, звісно, коли починають наїжджати на мене як на фахівця. Але - блокую, незворушно починаю інтерв'ю.
Звісно, я роблю халтури, часом працюю нашвидкоруч, або пишу про те, про що не знаю. Таке трапляється тупо від бажання мати хоч якісь гроші, хоч і звожу випадки "халтур" до мінімуму. Але все-таки роблю все найкраще: перелопачую купу літератури, готуюся, і скоро тема, про яку "не знаю", стає цілком собі опрацьованою темою.
Мене часто ранить, коли мене звинувачують у "продажності" чи ще чомусь. От тут зачіпає куди більше, ніж звинувачення у тому, що я "дурна і ніц не знаю". Коли пролунали закиди на те, що я пишу про "неісторичність" зруйнованих будинків на узвозі через те, що мені "проплатили", то сильно заболіло. Бо це тема, яка мені, як журналісту і киянці, болить уже багато років - ще з 2006.
Але чоловік, з яким я вела бесіду, під кінець розтанув і навіть сказав: "Бачите, я теж думав, що ви тупа, як більшість ваших колег, але мені приємно, що я помилявся". Його чомусь здивувало, що перед інтерв'ю я прочитала ряд матеріалів по темі і ставила "цікаві запитання". Але, зрештою, підкорило його найбільше те, що я презентувала "Жилу", а в "Жилі" була стаття його подруги-музиканта :). Сам же чоловік - неймовірний, прекрасний, глибоко обізнаний, екстравагантний, яскравий і холеричний. Мені сподобалося!