Країна довічного хамства
П’ята ранку, безсонна ніч, безцеремонні крики над вухом за більш, ніж годину до прибуття: «Встайом-здайом пастель!». Перед тим, ввечері, диво гаркнуло на мене: «Шоб сразу на место положіла» - це коли я взяла ковдру. Мене аж викручує від російської мови і хамства, але я терплю. Аж доки о п’ятій ранку не вирушаю попросити кави з молоком. Провідниця набирає кави і запитує: «а дєньгі я шо, отсюда должна брать?» Вона не каже: «Заплатіть, будь ласка, зараз» (или “Пожалйста, заплатите сейчас»), вона одразу, моментально починає хамити. Я дивлюся на неї здивовано, вона продовжує: «платіть ти вопщє собіраєшся?!». «Чого ви мені тикаєте»? - «А што такоє?» - «Мені 27 років, чого ви мені тикаєте?» - далі - увага! - «Ух какіє ми нєжниє!» - каже вона людині, яка здуру заплатила 100 грн за квиток.
Я сиджу і не можу зрозуміти… Як? Як взагалі можливе таке хамство на пустому місці і за мої ж гроші? І як з цим можна боротися? Наші люди хамлять одразу і в буденному режимі, це як «ви там на обідах по півдня відсиджуєтеся, а у мене ноги мокрі!». Цих людей нічим не переконаєш, бо вони завжди праві за замовченням. І вони не розуміють, що таке сфера послуг та обслуговування клієнтів.
Знаєте, але є й протилежне. По дорозі до Львова був чудовий провідник, який вітав пасажирів, а будив вранці легким дотиком і «вставайте, пані, будь ласка, бо ж поїдемо з вами назад до Києва» - і це за 20 хв до прибуття, а не о п’ятій ранку. Такому хочеться дякувати і пам’ятати.
У Львові придбала журнал «Просто Неба» . Там півфрендстрічки на останній сторінці (компенсація безінтернетного життя), там, як виявилося, чудові есеї, якими хочеться надихатися. Там Катя Бабкіна пише про еміграцію всередину себе, і одразу згадується про це в контексті всюдисущого хамства. Один мій друг купив свого часу машину, аби максимально відгородитися від цього, аби культивувати свій маленький світ зі своїми правилами. У цьому ж журналі мексиканець Хав’єр Санчез, який мандрує з 1991 року і був дуже багато де, говорить про Україну, де живе уже 9 місяців: «Перші кілька місяців я відчував фрустрацію навіть коли купував квитки. Ніхто, абсолютно ніхто не намагався мені в цьому допомогти, в тому числі й самі касирки. (…) Люди такі холодні - в магазинах, аптеках, банках - завжди серйозні і ніколи не усміхаються».
Мене докоряли у одній дискусії у ФБ, бо що перебріхую, що у нас люди відкриті і щирі насправді. Ні, у нас країна хамства. Одвічного і довічного.
Я сиджу і не можу зрозуміти… Як? Як взагалі можливе таке хамство на пустому місці і за мої ж гроші? І як з цим можна боротися? Наші люди хамлять одразу і в буденному режимі, це як «ви там на обідах по півдня відсиджуєтеся, а у мене ноги мокрі!». Цих людей нічим не переконаєш, бо вони завжди праві за замовченням. І вони не розуміють, що таке сфера послуг та обслуговування клієнтів.
Знаєте, але є й протилежне. По дорозі до Львова був чудовий провідник, який вітав пасажирів, а будив вранці легким дотиком і «вставайте, пані, будь ласка, бо ж поїдемо з вами назад до Києва» - і це за 20 хв до прибуття, а не о п’ятій ранку. Такому хочеться дякувати і пам’ятати.
У Львові придбала журнал «Просто Неба» . Там півфрендстрічки на останній сторінці (компенсація безінтернетного життя), там, як виявилося, чудові есеї, якими хочеться надихатися. Там Катя Бабкіна пише про еміграцію всередину себе, і одразу згадується про це в контексті всюдисущого хамства. Один мій друг купив свого часу машину, аби максимально відгородитися від цього, аби культивувати свій маленький світ зі своїми правилами. У цьому ж журналі мексиканець Хав’єр Санчез, який мандрує з 1991 року і був дуже багато де, говорить про Україну, де живе уже 9 місяців: «Перші кілька місяців я відчував фрустрацію навіть коли купував квитки. Ніхто, абсолютно ніхто не намагався мені в цьому допомогти, в тому числі й самі касирки. (…) Люди такі холодні - в магазинах, аптеках, банках - завжди серйозні і ніколи не усміхаються».
Мене докоряли у одній дискусії у ФБ, бо що перебріхую, що у нас люди відкриті і щирі насправді. Ні, у нас країна хамства. Одвічного і довічного.