Львів
Останній раз, як була у Львові, то якось все так було похмуро і нецікаво... Але це місто загорається від настрою, гадаю. Зараз, коли ми приїхали з Ярославом, настрій був прекрасний попри безсонну ніч. Настрій почав створюватися завдяки спілкуванню і гостинності чудової freeckle, і саме місто піднімало його і піднімало... Як не дивно, урочиста подія була єдиною емоційною діркою за цей день, бо щось воно ні уму, ні серцю, та ще й чекала години дві на повернення коштів за проїзд, тож ми з Ярославом вивчили всі каштани, палки і шишки у сусідньому скверику і парку. Брала з собою журнали, але якось даремно. У "Маминій світлиці" журнали ще були, до "Кабінету" ми майже добрели, але було вже надто пізно, а на нагородженні якось не було нагоди з кимось поспілкуватися. Я взагалі відлюдьком стояла в стороні, "колега" з Тижня, яка посіла перше місце, там якось підійшла і спитала, чи я їхній автор. А коли я спитала, що вона тут робить, вона так якось зневажливо відповіла "Мене запросили", що я й не захтіла далі спілкуватися. Отара не було. Вино я на себе вилила. Маю флешку і диплом у рамочці, тепер у резюме впишу новий пункт, а шо)
Між тим, Львів - це щось. Я знаю, це попсово писати про Львів хвалебні пости, але для мене це був захоплюючий досвід повторного відкривання міста. Мені подобається сама ідея: вийти вранці з дому і йти з дітьми пішохідними вуличками... Мені подобається осіннє сонце і квіти, багацько квітів! І тематичні забігайлівки. Як шкода, що духу мого вистачило лише на "Цукерню", а в "Будинок легенд" ми вже йшли просто подивитися...
У "Цукерні" зустрілися із Уляною mirtagroffman, але щось я не послухала Всесвіт, як він активно мене з нею зводив. Спершу наче як Уляна лишила телефон, аби подзвонити, але я вже перед тим домовилася із дівчатами і не встигала зустрітися. Потім Юля раптом попросила передати фотоапарат, як виявилося - Артему, чоловіку Уляни. І поки Артем був переконаний, що я буду у Львові "завтра", то ми знайшлися випадково у "Цукерні"...
Їздити з Ярославом було в кайф, тільки що в кінці він втомився від цілоденних походів і розістеричився. У поїзді в черговий раз порадували "наші" люди. Їхала з трьома чоловіками, то хоч, думала, обійдеться без повчальних бесід. Але де там... Як малий сів на килимок купейного вагону одягати свої капці, одразу дядько відреагував: "если бы мой так сел на землю, маманя ему так бы вмазала, что улетел бы!" Я якось прифігіла і не знайшлася, що відповісти, окрім "а ми робимо мікроби дружніми собі", але треба було сказати, що, певно, Україна - єдина країна, де хваляться фізичним насиллям над дітьми.
Що ще сказати... Певно те, що колись я відкинула ідею переїхати до Львова. Тепер би не відкинула. Київ втратив своє обличчя. Львів - оновлює його.
Між тим, Львів - це щось. Я знаю, це попсово писати про Львів хвалебні пости, але для мене це був захоплюючий досвід повторного відкривання міста. Мені подобається сама ідея: вийти вранці з дому і йти з дітьми пішохідними вуличками... Мені подобається осіннє сонце і квіти, багацько квітів! І тематичні забігайлівки. Як шкода, що духу мого вистачило лише на "Цукерню", а в "Будинок легенд" ми вже йшли просто подивитися...
У "Цукерні" зустрілися із Уляною mirtagroffman, але щось я не послухала Всесвіт, як він активно мене з нею зводив. Спершу наче як Уляна лишила телефон, аби подзвонити, але я вже перед тим домовилася із дівчатами і не встигала зустрітися. Потім Юля раптом попросила передати фотоапарат, як виявилося - Артему, чоловіку Уляни. І поки Артем був переконаний, що я буду у Львові "завтра", то ми знайшлися випадково у "Цукерні"...
Їздити з Ярославом було в кайф, тільки що в кінці він втомився від цілоденних походів і розістеричився. У поїзді в черговий раз порадували "наші" люди. Їхала з трьома чоловіками, то хоч, думала, обійдеться без повчальних бесід. Але де там... Як малий сів на килимок купейного вагону одягати свої капці, одразу дядько відреагував: "если бы мой так сел на землю, маманя ему так бы вмазала, что улетел бы!" Я якось прифігіла і не знайшлася, що відповісти, окрім "а ми робимо мікроби дружніми собі", але треба було сказати, що, певно, Україна - єдина країна, де хваляться фізичним насиллям над дітьми.
Що ще сказати... Певно те, що колись я відкинула ідею переїхати до Львова. Тепер би не відкинула. Київ втратив своє обличчя. Львів - оновлює його.