Діти країни одвічних кочівників
(писалося для ЖИЛИ-3)
У мікроавтобусі, понад міру наповненому людьми, навпроти сидить молода монголка із
маленькою дівчинкою на руках. Ця дівчинка, як і всі інші бачені до того і після того монгольські
діти, спокійна й усміхнена, незважаючи на страшенну тряску та пил. Дівчинка білозубо
посміхається, час від часу мама прикладає її до грудей, чим викликає замилування та усмішки у
всіх пасажирів. Дівчинці близько двох років, на голові гарно заплетені хвостики. Проте на зупинці
враз з’ясовується, що це зовсім не дівчинка, а хлопчик…
Пізніше нам вдалося знайти російськомовного монгола, якого ми взялися розпитувати про це: чому маленьким хлопчикам в’яжуть хвостики і плетуть кіски? Адже подібний когнітивний дисонанс виникав уже не раз, і зрештою ми навіть полишили наші спроби ідентифікувати зовсім малих дітей за статтю. Сорокарічний чоловік із дивним радянським іменем Мунхнайрамдал («Вічна дружба») розповів, що вся справа у ритуалі пострижин, які проводяться для хлопчиків у два роки, а для дівчаток у три. До того часу ніхто не має права торкатися ножицями дитячої голівки. Напередодні пострижин ладнається ціле свято, заколюється баран, готується багато
айраку (або кумису - алкогольного молочного напою із конячого молока), а головне - печуться спеціальні ритуальні хлібці, продовгуваті, за розміром як долоня. Далі серед гостей вибирають людину, яка народилася у такий рік китайського календаря, який на 4 роки випереджує рік дитини. Саме йому годиться зрізати першу прядку. А далі вже родичі стрижуть за старшинством, з побажаннями якнайкращого життя для малечі. Після ритуалу хлопчики та дівчатка уже виглядають по-різному.
Зате виростають діти однаково на колискових. Допомагаючи нашому знайомому поратися у супермаркеті, ми випадково познайомилися із власницею гестхауза, яка непогано знала англійську і могла нас зрозуміти. На прохання заспівати колискову жінка не відмовилася: «Буен, буен, буен…» Наш рефрен «Аааа» чи «Люлі» у монголів звучить саме так, і у перекладі означає «не бійся». «Чого бояться монгольські діти?» - питаю я, і жінка з чарівним голосом відповідає: «Чого завгодно:
вовків, духів..»
Маленькі люди великого степу
Монголія має величезну територію, яку об’їхати навіть за умов доріг було би складно, не кажучи вже про цілковите бездоріжжя, однак численність її населення незначна. У депресивних ранніх 90-их Монголія налічувала всього лише 800 тисяч людей, проте зараз ситуація виправляється: за різними даними тут проживає від 2,5 до 3,5 млн населення ста різних національностей. У містах
багато вагітних, одна дитина у родині є рідкістю. Зараз у монгольських сім’ях 2-3 дітей, у пастуших сім’ях, звісно, більше. І хоч ця неофіційна статистика враховує обидві статі, однак традиційно монголи рахують дітей за кількістю хлопчиків. «Чому?» - моє питання дивує Мунхнайрамдала. «Це ж наша кров! Наша надія! Вони переймуть нашу справу!» - імпульсивно пояснює мій візаві і я вимушено киваю.
Наше пересування Монголією розбещений Європою мозок приймає зі скрипом, але ми абстрагуємося і сприймаємо це як цікавий досвід. У роздовбаний уазик напихають немислиму кількість людей, і ось я вже обліплена дітьми, як квочка. Це діти із степів, вони не випещені, як міщани, а скоріше вкрай занедбані. Він сильного смороду немитого тіла, пропахнутого у юрті баранячим жиром, починає нудити. Чиї це діти, де їх батьки - я не знаю. Хто і чий малюк стає зрозуміло лише тоді, коли автобус під’їздить прямісінько до юрт, збочивши із дороги.
Хоча «дороги» як такої тут немає, так ото, ґрунтовки, пальці вибитих у степу колій, які розбігаються, збігаються, перехрещуються. Думаю, монгольські водії володіють древнім знанням орієнтування по зірках і здатні відшукати шлях будь-де, не потребуючи ні доріг, ні вказівників, ні мап, ні навігаторів… З юрти вискакує зграйка дітей, і я намагаюся прикинути, чи одних батьків це діти, чи під сонцеподібним склепінням їх помешкання живе цілий рід. Розпитую про те, як ці діти ходять в школу, живучи так далеко у степу. Але отримати відповідь не так вже й просто: майже ніхто з монголів не знає ніякої мови, окрім рідної. Але по грудочці картинка складається. Щоосені дітей пастухів збирають у найближчі міста та поселяють у гуртожитках, що стоять біля школи. Там діти і живуть, окремо дівчатка і окремо хлопчики. Класи змішані, тут статевого розподілу немає. На вихідні пастухи забирають дітей до себе. Навчання і проживання у гуртожитках абсолютно безплатне. Навчальна програма, як і у нас, лишилася ще радянською. Тільки нині діти вже не вивчають російську, російських шкіл лише 3 чи 4 в Улан-Баторі. Натомість популярною є англійська, японська, іноді китайська. Сумніви стосовно ефективності вивчення мов у монгольській школі нас так і не полишили: ні діти, ні молодь іноземних мов не знають, і спілкуватися у Монголії іноземцям практично нереально. Зовсім маленькі діти з нами на контакт іти не хочуть, соромляться нав’язливих іноземців. Більш старші контактні, здалеку кричать «хаааай!» хоча окрім «хая» нічого більше сказати не можуть. У невеличких містах багато хто з них займається традиційними забавами: змагаються у вершництві або в монгольській боротьбі. Місцеві заманюють мене подивитися на якесь свято, і я бачу зграйку дітей-вершників. З подивом помічаю серед 8-9 річних хлопчаків дівчинку. Жестами розпитую, чи вона учасниця змагань. Дівчинка киває. Пізніше, на нагородженні, посміхаюся: дівчинка посіла перше місце, і її скакуну повісили на лоба чергову медаль. Коней обливають молоком: лоба, боки… Це ж молоко пригублює вершник або вершниця. А ось у боротьбу дівчат не пускають, тут уже змагаються лише хлопчаки незалежно від віку чи комплекції.
Країна зі стертим обличчям
До 20-их років, тобто того часу, коли Монголія потрапила під вплив СРСР, дітей називали на честь тибетських богів, на честь гір, річок та озер, героїв минулого, Чингісхана, коней. Однак радянська влада вирішила стерти пам'ять про кочове минуле тепер уже «просунутої» соціалістичної країни. Совєти кинулися будувати бетонні та дерев’яні коробки замість юрт, вилучили з ужитку будь-які книжки про Чингісхана і заборонили згадувати про нього, а ще вивели із практики традиційні імена. Так і почали з’являтися Вічні дружби та Братства народів у монгольському звучанні... Тепер будинки-коробки вже давно покинули, і вони привидами стоять серед степів. Чингісхан знову став національним героєм, але книжки про нього так і стоять на полицях малочисельних книгарень непрочитаними і недоступними через надзвичайно високу ціну. Монголія потроху оговтується від радянського ярма, хоч її обезличення та підрубані корені відчуваються в усьому. Дивно, що тут немає безлічі релігійних сект, адже після незалежності країна так і не повернулася до якоїсь релігії. Буддійська основа відчувається слабо, хоч буддизм наче і є найпоширенішим віруванням. Про буддизм нагадують поодинокі ступи і рідкий портрет Далай-лами в маршрутці, але буддистська ментальність та світогляд вивітрився із цих земель.
Якщо забити в інтернеті пошук на слово «Монголія», то чи не найпопулярнішою фразою буде твердження про те, що у цій країні кочівницький уклад життя лишився незмінним ще з середньовіччя. Можливо на перший погляд це так і є, але якщо порівнювати сучасну Монголію навіть із описами початку 20 ст, то стає страшно від того, як випарувалася одвічна культура і традиція. Замість богів на чільному місці у юртах стоять плазменні телевізори, а значення навіть тих небагатьох побутових обрядодій, що збереглися у повсякдення, поволі втрачається. Але ось дітей знову називають на честь коней. «Моя донька називається так, як називаються у нас коні… Пржевальського. І син теж названий так, як у нас називається кінь. І старший син теж кінь…» - страшенно ламаною російською розповідає старий Ням-очур, власник супермаркета у Хатгалі, місці, куди ми вирушили шукати коней для походу. О так, у монгольській мові багато окремих слів для позначення того чи іншого різновиду коней, тут зв’язок з історією так і не перервався.
Сам Ням-очур каже, що його ім’я позначає якесь божество. З цим чоловіком ми познайомилися напередодні, коли подарували дітям у маршрутці маленькі фігурки тварин. Цей жест розчулив Ням-очура, і він запросив нас під свій дах як гостей. У юрті посадив зліва - традиційно «жіноче» місце, але близько до «божественного» кутка (умовно кажучи), тож це лестило. Пригостив чаєм із печивом, і я тихо раділа, що це був просто чай, а не традиційний із молоком та сіллю.
М'ясо замість хліба, молоко замість води
Ням-очур став першою людиною, котра проявила описану у дореволюційних книжках монгольську гостинність. Хоч раніше бути гостем означало виконувати масу ритуалів, однак тепер все спростилося. По суті, традиційне монгольське помешкання саме ненав’язливо втягує у виконання тих чи інших традиційних дій. Заходячи у низькі двері юрти, ви хоч-не-хоч, а кланяєтеся господарю
і богам. Господарі самі ведуть куди слід і підказують, що робити. Приймаючи щось, слід з вдячністю торкнутися цим чимось до чола. Але раптом забудеш про це - нічого, ніхто не зверне увагу і не вважатиме це за дурний тон. На вогні, розташованому під «сонцем» - відкритим до неба склепінням юрти - майже завжди чекає чай із сіллю. Іноді його переливають у термоси, аби не вистиг. Цей чай наливають одразу з приходом гостей, не питаючи, чи хоче гість чаю, чи ні. Інколи із чаєм подають зварені у олії «пиріжки» із баранячим м’ясом. Словом «чай» тут позначається саме солоний напій, тож замовляючи у кафешках улюблений напій ми звикли казати «ліптон» - це слово приліпилося до позначення чаю у «європейському» розумінні слова.
Монголи мають зовсім інакше уявлення про їжу. Для них основним є її поживність, а не смакові якості. Тож навіть така універсально смачна страва, як рис із м’ясом, у виконанні монголів стане чимось сумнівно їстівним. Маючи цілий ліс свіжих маслюків, монгол все ж витягне із пастушої сумки напівзгнилі і вкриті пліснявою грибочки, не розуміючи, чому ми обираємо їсти щойнозірвані. Бараняче і козяче м'ясо не вимочується і несе у собі весь запах. Культури спецій взагалі немає. Основи місцевої кухні - молоко і м'ясо - не мають на меті принести задоволення від їх споживання. Так ото: набив кишку і вперед. Тому нас чекало справжнє випробування, коли ми розділяли їжу із місцевим гостинним населенням. Ням-очур, приємний чоловік із чудовою жінкою Бурумою, хочуть допомогти нам як можуть, і запрошують голодних туристок на вечерю - оройн хоол. У миску налили розтоплений баранячий жир, шматочки м’яса, цибулю, борошно. Їсти можна було, звісно, головне - не вдихати запах… Кожен прийом їжі сприймався нами як
частина антропологічного дослідження, через сльози і неможу, але з вдячністю до долі за такий
експеримент.
Видається, що молоко вживають у будь-якому вигляді, окрім як чистого. В умовах пустелі для людей воно стало водою. Традиційно у монгольській культурі вода та водойми не є чимось позитивним, тому будинки зазвичай ставлять не біля річок чи озер, а більше в глибині. Навіть якщо поруч буде величезне озеро, монгол скоріше житиме на віддалі за горою та возитиме воду у каністрах. Рибу раніше не вживали, адже туди, згідно вірувань, переселяються душі померлих. У монгольській мові нема слів, які б диференціювали рибу за видами. Для монголів риба - це просто Риба. Однак зараз, особливо у таких туристичних районах, як озеро Хувсугул, місцеві займаються рибальством задля зиску. А ось з молоком простіше. Це незамінний продукт, так само, як і м'ясо. Молоко додають у традиційний солоний «цай», з нього роблять йогурт тарак, сквашують найрізноманітнішим чином, роблять алкоголь з різним градусом. У містах молочні продукти із неєврпейським, скажімо так, запахом продають просто з бочок на вулицях, під пекучим сонцем. І хоч я прихильник якнайщільнішої інтеграції у місцеву культуру, однак пити надто пахучу рідоту не ризикнула.
У конюха Бати п’ятеро дітей, з них двоє навчаються в Улан-Баторі, вивчають комп’ютер. Решта троє дітей Бати лишилися при батькові. Один допомагає возити туристів у кінні походи, а двоє молодших пораються по господарству. На них величезний шмат роботи: вигнати коней, ходити біля кіз та яків, доїти їх. Двом молодшим 10 і 12 років, і відпрацювавши з ранку до ночі по господарству вони мають змогу розважитися: сідають з друзями по троє на мотоцикл та ганяють горбами. Пізніше в моду ввійде інша розвага: горілка. Монголи п’ють активно, і «біленька» стала основним алкогольним напоєм у країні. Ця загальна для пострадянських країн напасть, трохи омонголена завдяки тому, що горілку тут женуть із молока, поступово споює народ, нездатний приймати алкоголь так, як споконвіку відрами сприймали слов’яни. На вулицях бродять п’яні чоловіки та часом жінки, іноді приставучі, іноді агресивні, іноді сонні… Цим такі інакші від нас монголи до болю починають нагадувати картинку з рідних земель. І дивлячись на малих круглолицих дітей, ще таких кумедних і по-смішному серйозних у виконанні своїх обов’язків, потай думаєш: хай їм вдасться побороти весь цей спадок, що за 70 років поламав вікові традиції. Хай їм вдасться знову стати вільними володарями степів.
У мікроавтобусі, понад міру наповненому людьми, навпроти сидить молода монголка із
маленькою дівчинкою на руках. Ця дівчинка, як і всі інші бачені до того і після того монгольські
діти, спокійна й усміхнена, незважаючи на страшенну тряску та пил. Дівчинка білозубо
посміхається, час від часу мама прикладає її до грудей, чим викликає замилування та усмішки у
всіх пасажирів. Дівчинці близько двох років, на голові гарно заплетені хвостики. Проте на зупинці
враз з’ясовується, що це зовсім не дівчинка, а хлопчик…
Пізніше нам вдалося знайти російськомовного монгола, якого ми взялися розпитувати про це: чому маленьким хлопчикам в’яжуть хвостики і плетуть кіски? Адже подібний когнітивний дисонанс виникав уже не раз, і зрештою ми навіть полишили наші спроби ідентифікувати зовсім малих дітей за статтю. Сорокарічний чоловік із дивним радянським іменем Мунхнайрамдал («Вічна дружба») розповів, що вся справа у ритуалі пострижин, які проводяться для хлопчиків у два роки, а для дівчаток у три. До того часу ніхто не має права торкатися ножицями дитячої голівки. Напередодні пострижин ладнається ціле свято, заколюється баран, готується багато
айраку (або кумису - алкогольного молочного напою із конячого молока), а головне - печуться спеціальні ритуальні хлібці, продовгуваті, за розміром як долоня. Далі серед гостей вибирають людину, яка народилася у такий рік китайського календаря, який на 4 роки випереджує рік дитини. Саме йому годиться зрізати першу прядку. А далі вже родичі стрижуть за старшинством, з побажаннями якнайкращого життя для малечі. Після ритуалу хлопчики та дівчатка уже виглядають по-різному.
Зате виростають діти однаково на колискових. Допомагаючи нашому знайомому поратися у супермаркеті, ми випадково познайомилися із власницею гестхауза, яка непогано знала англійську і могла нас зрозуміти. На прохання заспівати колискову жінка не відмовилася: «Буен, буен, буен…» Наш рефрен «Аааа» чи «Люлі» у монголів звучить саме так, і у перекладі означає «не бійся». «Чого бояться монгольські діти?» - питаю я, і жінка з чарівним голосом відповідає: «Чого завгодно:
вовків, духів..»
Маленькі люди великого степу
Монголія має величезну територію, яку об’їхати навіть за умов доріг було би складно, не кажучи вже про цілковите бездоріжжя, однак численність її населення незначна. У депресивних ранніх 90-их Монголія налічувала всього лише 800 тисяч людей, проте зараз ситуація виправляється: за різними даними тут проживає від 2,5 до 3,5 млн населення ста різних національностей. У містах
багато вагітних, одна дитина у родині є рідкістю. Зараз у монгольських сім’ях 2-3 дітей, у пастуших сім’ях, звісно, більше. І хоч ця неофіційна статистика враховує обидві статі, однак традиційно монголи рахують дітей за кількістю хлопчиків. «Чому?» - моє питання дивує Мунхнайрамдала. «Це ж наша кров! Наша надія! Вони переймуть нашу справу!» - імпульсивно пояснює мій візаві і я вимушено киваю.
Наше пересування Монголією розбещений Європою мозок приймає зі скрипом, але ми абстрагуємося і сприймаємо це як цікавий досвід. У роздовбаний уазик напихають немислиму кількість людей, і ось я вже обліплена дітьми, як квочка. Це діти із степів, вони не випещені, як міщани, а скоріше вкрай занедбані. Він сильного смороду немитого тіла, пропахнутого у юрті баранячим жиром, починає нудити. Чиї це діти, де їх батьки - я не знаю. Хто і чий малюк стає зрозуміло лише тоді, коли автобус під’їздить прямісінько до юрт, збочивши із дороги.
Хоча «дороги» як такої тут немає, так ото, ґрунтовки, пальці вибитих у степу колій, які розбігаються, збігаються, перехрещуються. Думаю, монгольські водії володіють древнім знанням орієнтування по зірках і здатні відшукати шлях будь-де, не потребуючи ні доріг, ні вказівників, ні мап, ні навігаторів… З юрти вискакує зграйка дітей, і я намагаюся прикинути, чи одних батьків це діти, чи під сонцеподібним склепінням їх помешкання живе цілий рід. Розпитую про те, як ці діти ходять в школу, живучи так далеко у степу. Але отримати відповідь не так вже й просто: майже ніхто з монголів не знає ніякої мови, окрім рідної. Але по грудочці картинка складається. Щоосені дітей пастухів збирають у найближчі міста та поселяють у гуртожитках, що стоять біля школи. Там діти і живуть, окремо дівчатка і окремо хлопчики. Класи змішані, тут статевого розподілу немає. На вихідні пастухи забирають дітей до себе. Навчання і проживання у гуртожитках абсолютно безплатне. Навчальна програма, як і у нас, лишилася ще радянською. Тільки нині діти вже не вивчають російську, російських шкіл лише 3 чи 4 в Улан-Баторі. Натомість популярною є англійська, японська, іноді китайська. Сумніви стосовно ефективності вивчення мов у монгольській школі нас так і не полишили: ні діти, ні молодь іноземних мов не знають, і спілкуватися у Монголії іноземцям практично нереально. Зовсім маленькі діти з нами на контакт іти не хочуть, соромляться нав’язливих іноземців. Більш старші контактні, здалеку кричать «хаааай!» хоча окрім «хая» нічого більше сказати не можуть. У невеличких містах багато хто з них займається традиційними забавами: змагаються у вершництві або в монгольській боротьбі. Місцеві заманюють мене подивитися на якесь свято, і я бачу зграйку дітей-вершників. З подивом помічаю серед 8-9 річних хлопчаків дівчинку. Жестами розпитую, чи вона учасниця змагань. Дівчинка киває. Пізніше, на нагородженні, посміхаюся: дівчинка посіла перше місце, і її скакуну повісили на лоба чергову медаль. Коней обливають молоком: лоба, боки… Це ж молоко пригублює вершник або вершниця. А ось у боротьбу дівчат не пускають, тут уже змагаються лише хлопчаки незалежно від віку чи комплекції.
Країна зі стертим обличчям
До 20-их років, тобто того часу, коли Монголія потрапила під вплив СРСР, дітей називали на честь тибетських богів, на честь гір, річок та озер, героїв минулого, Чингісхана, коней. Однак радянська влада вирішила стерти пам'ять про кочове минуле тепер уже «просунутої» соціалістичної країни. Совєти кинулися будувати бетонні та дерев’яні коробки замість юрт, вилучили з ужитку будь-які книжки про Чингісхана і заборонили згадувати про нього, а ще вивели із практики традиційні імена. Так і почали з’являтися Вічні дружби та Братства народів у монгольському звучанні... Тепер будинки-коробки вже давно покинули, і вони привидами стоять серед степів. Чингісхан знову став національним героєм, але книжки про нього так і стоять на полицях малочисельних книгарень непрочитаними і недоступними через надзвичайно високу ціну. Монголія потроху оговтується від радянського ярма, хоч її обезличення та підрубані корені відчуваються в усьому. Дивно, що тут немає безлічі релігійних сект, адже після незалежності країна так і не повернулася до якоїсь релігії. Буддійська основа відчувається слабо, хоч буддизм наче і є найпоширенішим віруванням. Про буддизм нагадують поодинокі ступи і рідкий портрет Далай-лами в маршрутці, але буддистська ментальність та світогляд вивітрився із цих земель.
Якщо забити в інтернеті пошук на слово «Монголія», то чи не найпопулярнішою фразою буде твердження про те, що у цій країні кочівницький уклад життя лишився незмінним ще з середньовіччя. Можливо на перший погляд це так і є, але якщо порівнювати сучасну Монголію навіть із описами початку 20 ст, то стає страшно від того, як випарувалася одвічна культура і традиція. Замість богів на чільному місці у юртах стоять плазменні телевізори, а значення навіть тих небагатьох побутових обрядодій, що збереглися у повсякдення, поволі втрачається. Але ось дітей знову називають на честь коней. «Моя донька називається так, як називаються у нас коні… Пржевальського. І син теж названий так, як у нас називається кінь. І старший син теж кінь…» - страшенно ламаною російською розповідає старий Ням-очур, власник супермаркета у Хатгалі, місці, куди ми вирушили шукати коней для походу. О так, у монгольській мові багато окремих слів для позначення того чи іншого різновиду коней, тут зв’язок з історією так і не перервався.
Сам Ням-очур каже, що його ім’я позначає якесь божество. З цим чоловіком ми познайомилися напередодні, коли подарували дітям у маршрутці маленькі фігурки тварин. Цей жест розчулив Ням-очура, і він запросив нас під свій дах як гостей. У юрті посадив зліва - традиційно «жіноче» місце, але близько до «божественного» кутка (умовно кажучи), тож це лестило. Пригостив чаєм із печивом, і я тихо раділа, що це був просто чай, а не традиційний із молоком та сіллю.
М'ясо замість хліба, молоко замість води
Ням-очур став першою людиною, котра проявила описану у дореволюційних книжках монгольську гостинність. Хоч раніше бути гостем означало виконувати масу ритуалів, однак тепер все спростилося. По суті, традиційне монгольське помешкання саме ненав’язливо втягує у виконання тих чи інших традиційних дій. Заходячи у низькі двері юрти, ви хоч-не-хоч, а кланяєтеся господарю
і богам. Господарі самі ведуть куди слід і підказують, що робити. Приймаючи щось, слід з вдячністю торкнутися цим чимось до чола. Але раптом забудеш про це - нічого, ніхто не зверне увагу і не вважатиме це за дурний тон. На вогні, розташованому під «сонцем» - відкритим до неба склепінням юрти - майже завжди чекає чай із сіллю. Іноді його переливають у термоси, аби не вистиг. Цей чай наливають одразу з приходом гостей, не питаючи, чи хоче гість чаю, чи ні. Інколи із чаєм подають зварені у олії «пиріжки» із баранячим м’ясом. Словом «чай» тут позначається саме солоний напій, тож замовляючи у кафешках улюблений напій ми звикли казати «ліптон» - це слово приліпилося до позначення чаю у «європейському» розумінні слова.
Монголи мають зовсім інакше уявлення про їжу. Для них основним є її поживність, а не смакові якості. Тож навіть така універсально смачна страва, як рис із м’ясом, у виконанні монголів стане чимось сумнівно їстівним. Маючи цілий ліс свіжих маслюків, монгол все ж витягне із пастушої сумки напівзгнилі і вкриті пліснявою грибочки, не розуміючи, чому ми обираємо їсти щойнозірвані. Бараняче і козяче м'ясо не вимочується і несе у собі весь запах. Культури спецій взагалі немає. Основи місцевої кухні - молоко і м'ясо - не мають на меті принести задоволення від їх споживання. Так ото: набив кишку і вперед. Тому нас чекало справжнє випробування, коли ми розділяли їжу із місцевим гостинним населенням. Ням-очур, приємний чоловік із чудовою жінкою Бурумою, хочуть допомогти нам як можуть, і запрошують голодних туристок на вечерю - оройн хоол. У миску налили розтоплений баранячий жир, шматочки м’яса, цибулю, борошно. Їсти можна було, звісно, головне - не вдихати запах… Кожен прийом їжі сприймався нами як
частина антропологічного дослідження, через сльози і неможу, але з вдячністю до долі за такий
експеримент.
Видається, що молоко вживають у будь-якому вигляді, окрім як чистого. В умовах пустелі для людей воно стало водою. Традиційно у монгольській культурі вода та водойми не є чимось позитивним, тому будинки зазвичай ставлять не біля річок чи озер, а більше в глибині. Навіть якщо поруч буде величезне озеро, монгол скоріше житиме на віддалі за горою та возитиме воду у каністрах. Рибу раніше не вживали, адже туди, згідно вірувань, переселяються душі померлих. У монгольській мові нема слів, які б диференціювали рибу за видами. Для монголів риба - це просто Риба. Однак зараз, особливо у таких туристичних районах, як озеро Хувсугул, місцеві займаються рибальством задля зиску. А ось з молоком простіше. Це незамінний продукт, так само, як і м'ясо. Молоко додають у традиційний солоний «цай», з нього роблять йогурт тарак, сквашують найрізноманітнішим чином, роблять алкоголь з різним градусом. У містах молочні продукти із неєврпейським, скажімо так, запахом продають просто з бочок на вулицях, під пекучим сонцем. І хоч я прихильник якнайщільнішої інтеграції у місцеву культуру, однак пити надто пахучу рідоту не ризикнула.
У конюха Бати п’ятеро дітей, з них двоє навчаються в Улан-Баторі, вивчають комп’ютер. Решта троє дітей Бати лишилися при батькові. Один допомагає возити туристів у кінні походи, а двоє молодших пораються по господарству. На них величезний шмат роботи: вигнати коней, ходити біля кіз та яків, доїти їх. Двом молодшим 10 і 12 років, і відпрацювавши з ранку до ночі по господарству вони мають змогу розважитися: сідають з друзями по троє на мотоцикл та ганяють горбами. Пізніше в моду ввійде інша розвага: горілка. Монголи п’ють активно, і «біленька» стала основним алкогольним напоєм у країні. Ця загальна для пострадянських країн напасть, трохи омонголена завдяки тому, що горілку тут женуть із молока, поступово споює народ, нездатний приймати алкоголь так, як споконвіку відрами сприймали слов’яни. На вулицях бродять п’яні чоловіки та часом жінки, іноді приставучі, іноді агресивні, іноді сонні… Цим такі інакші від нас монголи до болю починають нагадувати картинку з рідних земель. І дивлячись на малих круглолицих дітей, ще таких кумедних і по-смішному серйозних у виконанні своїх обов’язків, потай думаєш: хай їм вдасться побороти весь цей спадок, що за 70 років поламав вікові традиції. Хай їм вдасться знову стати вільними володарями степів.