І ще один вид добровільного каліцтва
Там писала про каліцтва. А сьогодні сталася подія, яка в черговий раз змусила задуматися над тим, що роблять із собою люди... добровільно.
Зателефонувала мама, попросила терміново забрати тата на машині додому з Узвозу. У тата віднялися ноги (не вперше), страшенно болить голова, він перестав реагувати на людей, сидить відкривши рота, його трусить.
Ми приїхали. Двоє людей посадили його в машину. Стан був жахливий, хотіла терміново викликати швидку, а то й одразу везти у лікарню. Але тітка, татова сестра, захотіла, аби він спершу відлежався у неї. Намагалися переконати - ні та ні.
Поклали у тітки на ліжко. Він наче вже почав відповідати на питання (то взагалі не реагував), щось говорити, спілкуватися до дітей. За деякий час Нято виходить з кімнати. Каже "він марить, послухай, як він говорить". І ось лежить людина, 61 рік, говорить у нормальному темпі, чітко, реченнями. Тільки слова у реченнях зліплені із довільного набору літер. І він лежить, і притомно щось говорить, але він не помічає, що говорить. І це були не просто переплутані місцями літери у словах, це були тупо довільні якісь абракадабри... Люди, у мене волосся стало дибки. Я такого ніколи не бачила. Ми його одразу посадили, здається, це від лежачого положення почалося... І от Ярчик щось показує дідові, що його кіт вдряпнув, і дід з ним говорить... ось так, оцією абракадаброю... і очікує на реакцію... але Ярослав не розуміє, але так себе веде, наче все ок... Оця дивна мова, це так потрясло, налякало...
А потім у нього закотилися очі, зіниці почали смикатися. А швидка все не їхала...Ми її викликали одразу, як почули оцю розмову.
Чорт, ну ви можете собі уявити, що таке цей мозок? Щось стається, і адекватна людина починає розмовляти як харизмат якийсь, не помічаючи нічого дивного...
Потім перестав нас розуміти..
Лікарку зі швидкої я б удушила. Правда, після 100 грн вона одразу стала нормальною. До того вона висміяла мої "судорги очей" (бля, наче я знаю, як називається оте, що було у тата), вичитала за те, що чому це я живу не з батьком ("взагалі-то мені 27 років і я живу окремо зі своєю сім*єю"). А відповіді типу "ну і что?" на мої описи симптомів? Це просто капець...
Слава Богу, це не інсульт. Це алкогольна поліневропатія (чи щось таке) і прєходящєє нарушеніє чогось там у мозку. Тато востаннє пив у четвер. Це щось підозріло давно. А так він алкоголік. Він входить у запої. Він забуває їсти. Їв він востаннє теж у четвер... І це вже схоже на правду. Він дуже схуд.... Лікарка вколола магнезію та глюкозу, татові стало краще, почав говорити. Лікарка сказала, що буде пити - і все, кирдик. І це правда. А він буде пити. Бо оці всі слова "возьмітє сєбя в рукі" - це хуйня. Він не візьме себе в руки. Він зруйнований, як особистість. Його не цікавить життя, пізнання, "звичайні радості". Його не цікавлю я, онуки, мама. Ще якісь емоційні прив'язки має до сестри - і все. І він щодня себе добровільно калічить.
Тепер він не може ходити. Чи попустить його?
Ввечері знову стало гірше. Зателефонували, що везуть його до лікарні. Знову почало трусити, відняло ноги і т.д.
Аби ви знали, ким він був до алкоголізму... він був цікавий, творчий, добрий, натхненний. Він зробив моє дитинство. А потім зруйнував мій підлітковий вік через бухло. Він загубив сім'ю. Він втратив друзів, окрім хануриків. Він валявся мордою у асфальті, у калюжах. Йому відкраяли ножем шматок носа... Його тягла мама, тягла тітка. Йому оплачували лікування, кодування, годували, аби не відкинувся. Йому на це посрати. Він нищить себе. І зараз він добровільно позбавляє себе радості руху. Він з власної волі йде на те, аби сцяти у судно. Коли я казала, давай оплачу тобі роботу з психотерапевтом, він кричав: "Ти хочеш, аби я перед якимось *** на коліна став????" Ні, звісно! Він гордий! А тепер буде гордо срати під себе.
У мене нема до нього ніжності. У мене страшенна лють. Лють за цю інфантильність. Я не можу "уважать его судьбу", як мені радили на розстановках за 500 грн, бо можна поважати вибір, а він не зробив вибору. Він просто склав лапки.
І хвилююся за нього, чорт. Придурка, який сам себе скалічив.
Лізе моя глибинна проблема стосунків із батьком, тому я затикаюся. Але я просто хотіла сказати... що люди добровільно заганяють себе у могилу. Я не знаю, ну чому оцей базовий інстинкт самозбереження не спрацьовує на них? Чому вони це роблять?..
Як йому допомогти кинути пити? мені здається, це нереально. Уже стільки років намагалися. Нереально, бо він сам цього не хоче. Він думає, що він невразливий. Що він особливий, і смерть чи каліцтво його не торкнеться. І нічого йому не поясниш...
Зателефонувала мама, попросила терміново забрати тата на машині додому з Узвозу. У тата віднялися ноги (не вперше), страшенно болить голова, він перестав реагувати на людей, сидить відкривши рота, його трусить.
Ми приїхали. Двоє людей посадили його в машину. Стан був жахливий, хотіла терміново викликати швидку, а то й одразу везти у лікарню. Але тітка, татова сестра, захотіла, аби він спершу відлежався у неї. Намагалися переконати - ні та ні.
Поклали у тітки на ліжко. Він наче вже почав відповідати на питання (то взагалі не реагував), щось говорити, спілкуватися до дітей. За деякий час Нято виходить з кімнати. Каже "він марить, послухай, як він говорить". І ось лежить людина, 61 рік, говорить у нормальному темпі, чітко, реченнями. Тільки слова у реченнях зліплені із довільного набору літер. І він лежить, і притомно щось говорить, але він не помічає, що говорить. І це були не просто переплутані місцями літери у словах, це були тупо довільні якісь абракадабри... Люди, у мене волосся стало дибки. Я такого ніколи не бачила. Ми його одразу посадили, здається, це від лежачого положення почалося... І от Ярчик щось показує дідові, що його кіт вдряпнув, і дід з ним говорить... ось так, оцією абракадаброю... і очікує на реакцію... але Ярослав не розуміє, але так себе веде, наче все ок... Оця дивна мова, це так потрясло, налякало...
А потім у нього закотилися очі, зіниці почали смикатися. А швидка все не їхала...Ми її викликали одразу, як почули оцю розмову.
Чорт, ну ви можете собі уявити, що таке цей мозок? Щось стається, і адекватна людина починає розмовляти як харизмат якийсь, не помічаючи нічого дивного...
Потім перестав нас розуміти..
Лікарку зі швидкої я б удушила. Правда, після 100 грн вона одразу стала нормальною. До того вона висміяла мої "судорги очей" (бля, наче я знаю, як називається оте, що було у тата), вичитала за те, що чому це я живу не з батьком ("взагалі-то мені 27 років і я живу окремо зі своєю сім*єю"). А відповіді типу "ну і что?" на мої описи симптомів? Це просто капець...
Слава Богу, це не інсульт. Це алкогольна поліневропатія (чи щось таке) і прєходящєє нарушеніє чогось там у мозку. Тато востаннє пив у четвер. Це щось підозріло давно. А так він алкоголік. Він входить у запої. Він забуває їсти. Їв він востаннє теж у четвер... І це вже схоже на правду. Він дуже схуд.... Лікарка вколола магнезію та глюкозу, татові стало краще, почав говорити. Лікарка сказала, що буде пити - і все, кирдик. І це правда. А він буде пити. Бо оці всі слова "возьмітє сєбя в рукі" - це хуйня. Він не візьме себе в руки. Він зруйнований, як особистість. Його не цікавить життя, пізнання, "звичайні радості". Його не цікавлю я, онуки, мама. Ще якісь емоційні прив'язки має до сестри - і все. І він щодня себе добровільно калічить.
Тепер він не може ходити. Чи попустить його?
Ввечері знову стало гірше. Зателефонували, що везуть його до лікарні. Знову почало трусити, відняло ноги і т.д.
Аби ви знали, ким він був до алкоголізму... він був цікавий, творчий, добрий, натхненний. Він зробив моє дитинство. А потім зруйнував мій підлітковий вік через бухло. Він загубив сім'ю. Він втратив друзів, окрім хануриків. Він валявся мордою у асфальті, у калюжах. Йому відкраяли ножем шматок носа... Його тягла мама, тягла тітка. Йому оплачували лікування, кодування, годували, аби не відкинувся. Йому на це посрати. Він нищить себе. І зараз він добровільно позбавляє себе радості руху. Він з власної волі йде на те, аби сцяти у судно. Коли я казала, давай оплачу тобі роботу з психотерапевтом, він кричав: "Ти хочеш, аби я перед якимось *** на коліна став????" Ні, звісно! Він гордий! А тепер буде гордо срати під себе.
У мене нема до нього ніжності. У мене страшенна лють. Лють за цю інфантильність. Я не можу "уважать его судьбу", як мені радили на розстановках за 500 грн, бо можна поважати вибір, а він не зробив вибору. Він просто склав лапки.
І хвилююся за нього, чорт. Придурка, який сам себе скалічив.
Лізе моя глибинна проблема стосунків із батьком, тому я затикаюся. Але я просто хотіла сказати... що люди добровільно заганяють себе у могилу. Я не знаю, ну чому оцей базовий інстинкт самозбереження не спрацьовує на них? Чому вони це роблять?..
Як йому допомогти кинути пити? мені здається, це нереально. Уже стільки років намагалися. Нереально, бо він сам цього не хоче. Він думає, що він невразливий. Що він особливий, і смерть чи каліцтво його не торкнеться. І нічого йому не поясниш...