Ладак: загальні спостереження
Отже, сьогодні я відчуваю необхідність закінчити розповідь про нашу мандрівку Ладаком. Звісно, у планах було ще мінімум 3 великих дописи, але завтра ми з «Цінькоторечками» вирушаємо стопити і співати до Грузії та Вірменії, а отже будуть нові враження і нові записи. А з Ладаком розберемося зараз. Скорочено:)
Дороги
Головне правило ладакської дороги - дивися у два ока, аби нікого не збити і аби тебе ніхто не збив. А також бібікай вдень і блимай вночі при будь-яких маневрах. Тому на дорогах постійний шум, фафакання і блимання. Діє на нерви добряче.
Дзеркалами водії не користуються. Це якось навіть зовсім не по-пацанськи - дзеркала! Всі нормальні реальні мужики дзеркала одразу ж відкручують. На нових машинах, які шкода нівечити - просто складають. На моциках дзеркала є лише у тих моделях, які призначені для туристів.
Поворотники тут теж для краси. І як засіб комунікації при обгонах на вузьких гірських дорогах. Поворот же позначається блоугорном (blow horn - найчастіше вживаний надпис, який ліплять скрізь) і умінням мудрих тибетців уловлювати думки одне одного. Саме таким чином вони дізнаються, куди конкретно поверне той, хто бібікає.
Варто віддати Нятові належне. За неповні два тижні він осягнув дзен тибетського водіння. Він пропустив крізь себе сакральну фразу «Left is right» (повчальні написи використовуються тут замість дорожніх знаків), бо насправді ця фраза означала, що треба забити на лівосторонній рух і їздити рівно по середині дороги, як всі індуси і ладаки. А брати вліво слід буквально за метр перед зустрічним ТЗ. Він навчився здійснювати подвійний обгон, а також обганяти тоді, коли зустрічний транспорт мчиться практично у лобову. Він навчився правильно блимати і бібікати, пізнав мистецтво сигналів руками, ногами і поворотниками. Він спокійно вливався у хаос міського руху, долав круті гірські повороти і був із дорогою на «ти» (впали ми лише раз, відбувшись здертою колінкою, ліктем і долонями).
Індуси, які будували ладакам дороги, на дорожні знаки скупі. У них є знак крутого повороту, знак обвалу каміння. Необхідний для виживання мінімум! Ніяких позначень головної і другорядної, про односторонній рух можна лише здогадуватися. Зате придорожня гаслова творчість цвіте буйним світом! Кожен, хто хоч якимсь боком долучився до будівництва гімалайських доріг, лишає по собі якісь надписи. Дуже часто ці надписи не позбавлені гумору, ба навіть тонкого поетичного шарму! Скажімо, “drive and whisky - cocktail risky” або «drive with care makes accidents rare». Люблять індуси бавитися і з формою: до великої літери «А» приписують кінці слів, виходить «Always Alert Avoid Accident» По надписах видно всю індійську ментальність! Ставлення до жінок: “Stop gossip, let him drive!” Сімейні цінності: «if married - divorce speed»… Також і без філософії не обходиться: «life is short - don't make it shorter» Таких надписів купа, всі згадати нереально. Я минулого разу теж перлася від цих надписів. Але, до речі, індуси таки їздять повільно. Певно, в’їлося їм то все надійно в голову!
Жінки
На відміну від індусок, яких не видно і не чутно, ладакські жінки активніші. Я навіть бачила пару разів жінку за кермом! Вони мають власні магазинчики або гестхаузи, часто порядкуючи там взагалі без чоловіка. Вони освіченіші, зазвичай знають англійську. Це не стосується жінок із сіл, де все «по старинці». Однак селянкам допомагають організації для жінок, які пропонують всілякі варіанти підробітку (скажімо, гідами у спеціальних жіночих треках або екскурсіях) або збуту виробленої продукції (в’язані речі, консервації, горіхи, фрукти).
Ще донедавна у Малому Тибеті практикувалася поліандрія, що шалено дратувало представників геть усіх релігій, які тільки забігали на ці землі. Поліандрія була продиктована необхідністю знизити темпи приросту населення, якому важко було вижити у жорстких умовах гір. Однак «сильній» статі дуже вже муляла така жіноча привілегія, і у 1941 році «багатомужество» у Тибеті було заборонено. Однак сильні позиції жінки лишилися, і це дуже видно у порівнянні із Індією. Тибетки вільні, відкриті, сильні і самостійні. У туристичному бізнесі, принаймні, вони на рівні із чоловіками.
Однак все одно культурні традиції цієї місцини змушують тримати міжстатеву дистанцію. Окрім суто жіночих треків, про які я писала, тут зустрічаються у кафешках жіночі зали, куди чоловікам входити зась. Також здивувала практика окремих черг для чоловіків і жінок. Це я спостерігала у лікарні, коли ми стояли в черзі у реєстратуру, і у аеропорту. При чому пропускають жінок і чоловіків по черзі, однак стоять мальчики і дєвочки окремо. В принципі, єдине пояснення - це аби нахабні чоловіки не почали відштовхувати жінок. Ну і монахи, деяким з яким торкатися жінок заборонено, можуть розслабитися у окремій чоловічій черзі.
Діти.
Якщо вам зустрічалися фотографії замурзаних, закуйовджених і усміхнених тибетських дітей, то так воно все і є. Вони справді брудні, обідрані, але страшенно щасливі.
Ставлення до дітей у тибетців (а точніше - ладаків) дуже позитивне. Неможливо пронести вулицею дитину, аби кожен не почав усміхатися, обіймати і загравати до дитини. Батьки не проти спілкування дітей з чужими. Скажімо, бувало, що батьки самі підбадьорювали дитину, аби вона підійшла до мене познайомитися.
Малих діток мами годують груддю досить вільно, без судорожного шукання укромного місця, але і без зайвої показухи. Тобто нормально, природно сприймають цей процес. Також взагалі ніде не бачила коляску. Всіх малих дітей жінки носять у перев'язі за спиною, використовуючи для цього лемент національного вбрання. Індуски саджають діток у шаль від свого сарі або "сьют", а тибетки - у більш цупкі шалі горянок. Носять тільки за спиною, якщо шаль коротка - то зав'язують на грудях, розправляючи "лямки" на плечах. Якщо ж довжина дозволяє, то перехрещують "вуха" на грудях і зав'язують вузол за спиною, під попою у дитини. Дітей носять або у положенні сидячи, або стоячи (ніжки стоять на тканині). "Просунуті" і заможніші жінки носять у переносках, до яких прироблена така спеціальна ніжка. Таку переноску можна легко трансформувати у стільчик. Геніально :)
Немовлят балують, красиво одягають і умивають. Але щойно дитя досягає тодлерського віку, як його випускають "у світ" і, схоже, геть забувають про гігієну. Діти лазять брудні, як срака. Неумивані, нечесані, сидять і порпаються у грязюці. Іграшок у дітей практично немає. Ми мали змогу їсти на кухні у відносно заможної сім'ї. На кухні ладаки тримають все найцінніше, демонструючи гостям свої пожитки: мідний посуд, красиві різьблені столи і "вівтар" з Далай Ламою на верхівці, і зі "скарбами" внизу. То серед скарбів були й іграшки. У двох дітей було лише 3 іграшки. Одна машинка для хлопчика і лялька та плюшева іграшка для дівчинки. Це все! Тому діти майструють іграшки самі. З проволоки скручують "каталку" на довгому держаку і котять перед собою. У порожні пляшки насипають пісок і скочують із гори.
Коли дитина досягає шкільного віку, її відмивають і одягають у чистий одяг. Діти-школярі виглядають як усі нормальні діти-школярі :) Однак їм доводиться тяжко ходити в школу, бо в умовах суворих гір до найближчої школи доводиться пиляти багато кілометрів. Школи часто при монастирях. Дванадцятирічна освіта. Ми заходили в школу і бачили розклад для молодших класів, там 4 уроки: тибетська мова, англійська мова, хінді і математика :) Гортали також підручники. Якість підручника надзвичайно висока! Схожі на навчальні книги, за якими у нас вчаться на мовних курсах: яскраві, доступні, цікаві, з купою малюнків, карикатур. Читати цікаво (це був підручник з політології для 12го класу).
Але повернемося до зовсім малих. Вони абсолютно вільні, ніхто на них не гавкає і не осмикує. Увага на дітей здебільшого позитивна. Хоча раз я бачила, як мама дала легкого ляпаса хлопчику, коли той якось не так шарпонув зовсім малу сестру.
Діти збиваються у зграї і так граються. Абсолютно природнім виглядає піклування старших сіблінгів за молодшими. Зовсім не видається, наче ця роль старших напружує. Вони дуже дбають за малих, не кепкують з них і не ображають.
Як я вже казала, малих підсвинків мами скрізь беруть з собою, зокрема і на роботу: чи то кіоск, чи то збирання врожаю. Діти спокійно це сприймають, не капризують. Взагалі дітей не смикають, але й нема такого, що мама все кинула і тільки присвячує себе дитині. Мама продовжує повноцінне життя (робота, господарство), а дитина сприймає це як належне. Дивна річ: дитина не почувається пупом землі, але, в той же час, значно спокійніша і врівноваженіша, ніж наші діти! Я взагалі не бачила жодних істерик впродовж двох тижнів, хоча дітей у Ладаку дуже багато. Раз лишень ми чули плач дітей - це було у педіатричному відділенні лікарні. А так діти спокійні! Мене вражав хлопчик десь віку мого Ярослава, який був сином людей, у яких ми зупинилися на дні три. Він активний, крутився, грався із нами... Але жодної істерики, привертання уваги! Активний, але тихий хлопчина:) Інший мене вразив - трирічний хлопчик, якого віддали в монастир (всіх хлопчиків або ж хлопчиків-первістків у ладаку віддають на певний час в монастир. Найкращі учні лишаються і стають монахами, решта повертається додому). Коли монахи зійшлися у залі для зібрань для читання, він прийшов теж. Сів за столик і дві години з половиною сидів тихенько і слухав (читати, звісно, він з іншими не міг). Оце щоб я ще десь бачила трирічну дитину, яка на таке здатна! Але, повторюся, ніхто не змушує їх бути тихими! Вони такі і є, бо, певно, спокійні і їм не треба нічого добиватися і нічого доводити.
Їжа.
Я дуже, дуже давно мріяла про тибетський солонуватий масляний чай, і про тцампу.. Але, звісно ж, «нє пошло». Від чаю захотілося проблюватися, і тут я лишилася вірною індуському чаю з молоком, імбирному чаю і навіть пакетикам з чорним чаєм, що в цих краях рідкість. Тцампа теж не порадувала. Вівсяне борошно у воді. Бє. Але є така штука, як момо. Момо божественні! Момо - це такі вареники, тільки із дуже тонкого тіста. Вареники, в які пихають все, що в руки попаде. Є м’ясні момо, є момо вегетаріанські. Ми особливо налягали на момо зі шпинатом і сиром…. Взагалі, що вони тільки не роблять зі шпинатом! Це перша страва на селі:) Чи просто ми в шпинатний сезон потрапили.
Тибетська кухня не така шалено перчена, як індійська, хоча гостринку люблять все одно. Але очі при споживанні не вилазять. Але завжди, до будь-якої страви подається соус-чілі. На випадок, якщо… не пройме. І ще порада щодо їжі. Не питайте у кухарів, чи перчена вибрана страва, чи ні. Адже мало що так гарно, як розуміння поняття «перчений» і «не перчений», демонструє різницю наших культур:)
Що ж:) Лишилося мені якось написати псот антропологічний (як приїду), а потім обробити та повивішувати силу-силенну фотографій. І на цьому з Ладаком розібралися!
Натомість післязавтра нас чекає Грузія. Їдемо туди ми у настрої цікавому, що обіцятиме нам не менш цікаві пригоди. Аби лиш позитивні!
Попердні розповіді про Ладак:
Ми - реальні кабани! Поїздка в Нубру, перед початком (писано в Ладаку)
Нубра: Дорога і Далай Лама (писано в Ладаку)
Ми повернулися! Загальні зауваження про поїздку.
Ладак археологічний. Шляхами аріїв.
Поїздка Шрінагар-Лє
Поїздка монастирями: Алчі, Ламаюру, Різонг
Дороги
Головне правило ладакської дороги - дивися у два ока, аби нікого не збити і аби тебе ніхто не збив. А також бібікай вдень і блимай вночі при будь-яких маневрах. Тому на дорогах постійний шум, фафакання і блимання. Діє на нерви добряче.
Дзеркалами водії не користуються. Це якось навіть зовсім не по-пацанськи - дзеркала! Всі нормальні реальні мужики дзеркала одразу ж відкручують. На нових машинах, які шкода нівечити - просто складають. На моциках дзеркала є лише у тих моделях, які призначені для туристів.
Поворотники тут теж для краси. І як засіб комунікації при обгонах на вузьких гірських дорогах. Поворот же позначається блоугорном (blow horn - найчастіше вживаний надпис, який ліплять скрізь) і умінням мудрих тибетців уловлювати думки одне одного. Саме таким чином вони дізнаються, куди конкретно поверне той, хто бібікає.
Варто віддати Нятові належне. За неповні два тижні він осягнув дзен тибетського водіння. Він пропустив крізь себе сакральну фразу «Left is right» (повчальні написи використовуються тут замість дорожніх знаків), бо насправді ця фраза означала, що треба забити на лівосторонній рух і їздити рівно по середині дороги, як всі індуси і ладаки. А брати вліво слід буквально за метр перед зустрічним ТЗ. Він навчився здійснювати подвійний обгон, а також обганяти тоді, коли зустрічний транспорт мчиться практично у лобову. Він навчився правильно блимати і бібікати, пізнав мистецтво сигналів руками, ногами і поворотниками. Він спокійно вливався у хаос міського руху, долав круті гірські повороти і був із дорогою на «ти» (впали ми лише раз, відбувшись здертою колінкою, ліктем і долонями).
Індуси, які будували ладакам дороги, на дорожні знаки скупі. У них є знак крутого повороту, знак обвалу каміння. Необхідний для виживання мінімум! Ніяких позначень головної і другорядної, про односторонній рух можна лише здогадуватися. Зате придорожня гаслова творчість цвіте буйним світом! Кожен, хто хоч якимсь боком долучився до будівництва гімалайських доріг, лишає по собі якісь надписи. Дуже часто ці надписи не позбавлені гумору, ба навіть тонкого поетичного шарму! Скажімо, “drive and whisky - cocktail risky” або «drive with care makes accidents rare». Люблять індуси бавитися і з формою: до великої літери «А» приписують кінці слів, виходить «Always Alert Avoid Accident» По надписах видно всю індійську ментальність! Ставлення до жінок: “Stop gossip, let him drive!” Сімейні цінності: «if married - divorce speed»… Також і без філософії не обходиться: «life is short - don't make it shorter» Таких надписів купа, всі згадати нереально. Я минулого разу теж перлася від цих надписів. Але, до речі, індуси таки їздять повільно. Певно, в’їлося їм то все надійно в голову!
Жінки
На відміну від індусок, яких не видно і не чутно, ладакські жінки активніші. Я навіть бачила пару разів жінку за кермом! Вони мають власні магазинчики або гестхаузи, часто порядкуючи там взагалі без чоловіка. Вони освіченіші, зазвичай знають англійську. Це не стосується жінок із сіл, де все «по старинці». Однак селянкам допомагають організації для жінок, які пропонують всілякі варіанти підробітку (скажімо, гідами у спеціальних жіночих треках або екскурсіях) або збуту виробленої продукції (в’язані речі, консервації, горіхи, фрукти).
Ще донедавна у Малому Тибеті практикувалася поліандрія, що шалено дратувало представників геть усіх релігій, які тільки забігали на ці землі. Поліандрія була продиктована необхідністю знизити темпи приросту населення, якому важко було вижити у жорстких умовах гір. Однак «сильній» статі дуже вже муляла така жіноча привілегія, і у 1941 році «багатомужество» у Тибеті було заборонено. Однак сильні позиції жінки лишилися, і це дуже видно у порівнянні із Індією. Тибетки вільні, відкриті, сильні і самостійні. У туристичному бізнесі, принаймні, вони на рівні із чоловіками.
Однак все одно культурні традиції цієї місцини змушують тримати міжстатеву дистанцію. Окрім суто жіночих треків, про які я писала, тут зустрічаються у кафешках жіночі зали, куди чоловікам входити зась. Також здивувала практика окремих черг для чоловіків і жінок. Це я спостерігала у лікарні, коли ми стояли в черзі у реєстратуру, і у аеропорту. При чому пропускають жінок і чоловіків по черзі, однак стоять мальчики і дєвочки окремо. В принципі, єдине пояснення - це аби нахабні чоловіки не почали відштовхувати жінок. Ну і монахи, деяким з яким торкатися жінок заборонено, можуть розслабитися у окремій чоловічій черзі.
Діти.
Якщо вам зустрічалися фотографії замурзаних, закуйовджених і усміхнених тибетських дітей, то так воно все і є. Вони справді брудні, обідрані, але страшенно щасливі.
Ставлення до дітей у тибетців (а точніше - ладаків) дуже позитивне. Неможливо пронести вулицею дитину, аби кожен не почав усміхатися, обіймати і загравати до дитини. Батьки не проти спілкування дітей з чужими. Скажімо, бувало, що батьки самі підбадьорювали дитину, аби вона підійшла до мене познайомитися.
Малих діток мами годують груддю досить вільно, без судорожного шукання укромного місця, але і без зайвої показухи. Тобто нормально, природно сприймають цей процес. Також взагалі ніде не бачила коляску. Всіх малих дітей жінки носять у перев'язі за спиною, використовуючи для цього лемент національного вбрання. Індуски саджають діток у шаль від свого сарі або "сьют", а тибетки - у більш цупкі шалі горянок. Носять тільки за спиною, якщо шаль коротка - то зав'язують на грудях, розправляючи "лямки" на плечах. Якщо ж довжина дозволяє, то перехрещують "вуха" на грудях і зав'язують вузол за спиною, під попою у дитини. Дітей носять або у положенні сидячи, або стоячи (ніжки стоять на тканині). "Просунуті" і заможніші жінки носять у переносках, до яких прироблена така спеціальна ніжка. Таку переноску можна легко трансформувати у стільчик. Геніально :)
Немовлят балують, красиво одягають і умивають. Але щойно дитя досягає тодлерського віку, як його випускають "у світ" і, схоже, геть забувають про гігієну. Діти лазять брудні, як срака. Неумивані, нечесані, сидять і порпаються у грязюці. Іграшок у дітей практично немає. Ми мали змогу їсти на кухні у відносно заможної сім'ї. На кухні ладаки тримають все найцінніше, демонструючи гостям свої пожитки: мідний посуд, красиві різьблені столи і "вівтар" з Далай Ламою на верхівці, і зі "скарбами" внизу. То серед скарбів були й іграшки. У двох дітей було лише 3 іграшки. Одна машинка для хлопчика і лялька та плюшева іграшка для дівчинки. Це все! Тому діти майструють іграшки самі. З проволоки скручують "каталку" на довгому держаку і котять перед собою. У порожні пляшки насипають пісок і скочують із гори.
Коли дитина досягає шкільного віку, її відмивають і одягають у чистий одяг. Діти-школярі виглядають як усі нормальні діти-школярі :) Однак їм доводиться тяжко ходити в школу, бо в умовах суворих гір до найближчої школи доводиться пиляти багато кілометрів. Школи часто при монастирях. Дванадцятирічна освіта. Ми заходили в школу і бачили розклад для молодших класів, там 4 уроки: тибетська мова, англійська мова, хінді і математика :) Гортали також підручники. Якість підручника надзвичайно висока! Схожі на навчальні книги, за якими у нас вчаться на мовних курсах: яскраві, доступні, цікаві, з купою малюнків, карикатур. Читати цікаво (це був підручник з політології для 12го класу).
Але повернемося до зовсім малих. Вони абсолютно вільні, ніхто на них не гавкає і не осмикує. Увага на дітей здебільшого позитивна. Хоча раз я бачила, як мама дала легкого ляпаса хлопчику, коли той якось не так шарпонув зовсім малу сестру.
Діти збиваються у зграї і так граються. Абсолютно природнім виглядає піклування старших сіблінгів за молодшими. Зовсім не видається, наче ця роль старших напружує. Вони дуже дбають за малих, не кепкують з них і не ображають.
Як я вже казала, малих підсвинків мами скрізь беруть з собою, зокрема і на роботу: чи то кіоск, чи то збирання врожаю. Діти спокійно це сприймають, не капризують. Взагалі дітей не смикають, але й нема такого, що мама все кинула і тільки присвячує себе дитині. Мама продовжує повноцінне життя (робота, господарство), а дитина сприймає це як належне. Дивна річ: дитина не почувається пупом землі, але, в той же час, значно спокійніша і врівноваженіша, ніж наші діти! Я взагалі не бачила жодних істерик впродовж двох тижнів, хоча дітей у Ладаку дуже багато. Раз лишень ми чули плач дітей - це було у педіатричному відділенні лікарні. А так діти спокійні! Мене вражав хлопчик десь віку мого Ярослава, який був сином людей, у яких ми зупинилися на дні три. Він активний, крутився, грався із нами... Але жодної істерики, привертання уваги! Активний, але тихий хлопчина:) Інший мене вразив - трирічний хлопчик, якого віддали в монастир (всіх хлопчиків або ж хлопчиків-первістків у ладаку віддають на певний час в монастир. Найкращі учні лишаються і стають монахами, решта повертається додому). Коли монахи зійшлися у залі для зібрань для читання, він прийшов теж. Сів за столик і дві години з половиною сидів тихенько і слухав (читати, звісно, він з іншими не міг). Оце щоб я ще десь бачила трирічну дитину, яка на таке здатна! Але, повторюся, ніхто не змушує їх бути тихими! Вони такі і є, бо, певно, спокійні і їм не треба нічого добиватися і нічого доводити.
Їжа.
Я дуже, дуже давно мріяла про тибетський солонуватий масляний чай, і про тцампу.. Але, звісно ж, «нє пошло». Від чаю захотілося проблюватися, і тут я лишилася вірною індуському чаю з молоком, імбирному чаю і навіть пакетикам з чорним чаєм, що в цих краях рідкість. Тцампа теж не порадувала. Вівсяне борошно у воді. Бє. Але є така штука, як момо. Момо божественні! Момо - це такі вареники, тільки із дуже тонкого тіста. Вареники, в які пихають все, що в руки попаде. Є м’ясні момо, є момо вегетаріанські. Ми особливо налягали на момо зі шпинатом і сиром…. Взагалі, що вони тільки не роблять зі шпинатом! Це перша страва на селі:) Чи просто ми в шпинатний сезон потрапили.
Тибетська кухня не така шалено перчена, як індійська, хоча гостринку люблять все одно. Але очі при споживанні не вилазять. Але завжди, до будь-якої страви подається соус-чілі. На випадок, якщо… не пройме. І ще порада щодо їжі. Не питайте у кухарів, чи перчена вибрана страва, чи ні. Адже мало що так гарно, як розуміння поняття «перчений» і «не перчений», демонструє різницю наших культур:)
Що ж:) Лишилося мені якось написати псот антропологічний (як приїду), а потім обробити та повивішувати силу-силенну фотографій. І на цьому з Ладаком розібралися!
Натомість післязавтра нас чекає Грузія. Їдемо туди ми у настрої цікавому, що обіцятиме нам не менш цікаві пригоди. Аби лиш позитивні!
Попердні розповіді про Ладак:
Ми - реальні кабани! Поїздка в Нубру, перед початком (писано в Ладаку)
Нубра: Дорога і Далай Лама (писано в Ладаку)
Ми повернулися! Загальні зауваження про поїздку.
Ладак археологічний. Шляхами аріїв.
Поїздка Шрінагар-Лє
Поїздка монастирями: Алчі, Ламаюру, Різонг