Поїздка монастирями: Алчі-Ламаюру-Різонг
На відрізку шляху Шрінагар-Лє дуже багато монастирів, однак нам так і не вдалося заїхати в них по дорозі в Ладак, тож довелося ніби-то повертатися туди пізніше. До багатьох монастирів не було навіть дороги, лише стежки, але ми відклали похід туди через певні труднощі зі здоров’ям. Однак зупинилися на найцікавішому: монастирі Алчі і монастирі Ламаюру, а потім мали намір заночувати у монастирі Різонг, аби зануритися у життя монахів глибше.
Монастир Алчі знаходиться у приблизно 70 км від Лє, дорога сюди хороша, асфальтована, і на мотоциклі добратися не становило проблеми. Щоправда, Алчі лежить дещо в стороні від основної дороги, і ми трохи приблукали, адже знаків і вказівників у Ладаку практично нема. Однак добрі люди вивели нас на шлях істинний.
Алчі (наголос на останній склад, як і у всіх ладакських назвах) - невелике село, яке не є круто орієнтованим на туристів, тому тут можна спостерігати життя «маленьких тибетців» таким, як воно є. Ми потрапили на період жнив, всі люди вийшли «в поле» (хоча полем, звісно, ці клаптики землі назвати не можна), складали овес у снопи, снопи у кіпки, які міцно зв’язували мотузками. Потім якась бабця лягає зверху на кіпку, а молодики прив’язують її мотузками. А потім перекочують її на ноги, бо сама бабця встати не може. І ось дріботить дорогою кіпка з ніжками…
Ми їхали аж на край села, доки автомобільна дорога не урвалася, вилившись у вузькі «автентичні» ладакські вулички, мощені камінням або просто забетоновані. Вуличка вперлася у гестхауз, і я пішла спитати ціну і глянути умови. Ціна була як скрізь в цьому сезоні - 400 рупій, тож ми спинилися. Як виявилося, випадково ми вибрали найкозирніше місце, бо сусідній двір від двору нашого гестхаузу був входом у монастир Алчі - найдревніший зі вцілілих монастир Ладаку. Цей монастир унікальний з кількох причин. По-перше, він побудований просто в селі на березі річки, а не на скелі, як геть усі інші гонпи. Тому надійно «зашифрований» серед звичайних будинків. Саме це врятувало монастир від руйнування всілякими завойовниками і противниками буддизму. Формально у Ладаку є старіші монастирі, але насправді вони відбудовувалися (часто по кілька разів!), і лише цей, збудований у 11 сторіччі, стоїть як і стояв, камінець до камінця. Крім того, Алчі є унікальним зразком кашмірського буддизму, індійського буддизму, який нині перестав існувати як явище. Усі розписи, а також архітектура, відрізняються від «тибетського» стилю інших монастирів. Тут все, навіть спосіб викладення балок на стелі, запозичене з Кашміру, часто роблене кашмірськими майстрами. Але, безперечно, найбільш вражають розписи. Всі стіни розписані крихітними мініатюрами, це просто рве мозок))
На жаль, у монастирі фотографувати не дозволили. Він уже не дійсний, тут лише музей і кілька чергових монахів, які продають квитки та інколи розповідають щось про місце. Особливо вразила об’ємна ажурна скульптура Будди (у чотирьох втіленнях) і всіх-всіх-всіх. Вона займає весь зал, впираючись у стелю. Фігури вирізані з дерева так, що складається враження, ніби ті фігури висять в повітрі, нічим не прикріплені (мій улюблений персонаж - «метаптах» із прекрасними курячими ніжками). Монастир складається з кількох невеликих храмів. У дворі повно абрикос-дичок, за смаком божественних і незрівнянних. Ще будується новий храм, вочевидь, аби святе місце даром не пропадало без служб.
Не менш цікавою видалася прогулянка старим Алчі, коли ми відійшли від основної дороги і занурилися у нетрі, спостерігаючи за польовими роботами, і збиваючи бруківку вузеньких вуличок, огороджених невисокими кам’яними мурами, із дзвінкими струмочками, пущеними у канавки обабіч.
Тісні "автентичні" вулички
У Алчі є старий будинок, залишки якогось палацу. Прямо на ньому будують нові будівлі, але час не може так легко перетерти величну споруду, і палац все одно поглядає на село згори. Ми намагалися потрапити всередину, але скрізь натикалися на якісь пожитки… Люди до старих кімнат прибудовували нові будинки. Ми перепинили групу жінок, і почали питати про призначення цього будинку. Чий він? Звідки? Відколи? Що це? «Це - старий будинок» - «Просто старий будинок?» - «Так».
«Старий будинок» прихилено до скелі, на якій ще якісь руїни. Ладакські руїни дуже цікаві, тут ходиш по чиємусь життю, тут розсипи уламків кераміки, якісь ритуальні камені, погріби, печі… Ніхто це не збирає, ніхто цим не цікавиться. Але Нято дратується моїм пристрастям до руїн і досить скоро доводиться йти у «Джерман бейкері» пити чай з печивом. Такого прекрасного арахісового печива не доводилося їсти ніколи до і ніколи після!
Наступного дня вирушаємо у Ламаюру, це у 120 км від Лє. Однак дорога тут складна, без покриття, тож скоро ми наїдаємося пилом, від якого не рятує нічого. Займає відрізочок у 50 км дуже багато часу. Однак монастир того вартий! Він величний і прекрасний! Живий і цікавий. Ми ходили, відкривши роти. Потім побачили, що монахи збираються у залі зібрань, тож і собі поспішили туди. У Ламаюру знаходиться древня бібліотека, дуже архаїчні зібрання Тріпітаки, і, як написали російські колеги, у тій бібліотеці є тексти зі свідченнями перебування Христа у Ладаку (тут мені чогось згадався тріп апостола Андія, який подовжувався все далі на північ, адже кожне місто хотіло приписати перебування Андрія у себе! Так він дійшов до Новгорода, хоча був максимум, дай Бог, тільки у якомусь Херсонесі (і то не факт)…)
Монастир Ламаюру, на під'їздах
Монахи щось собі читали у дуже цікавий манер. Вони читали тексти швидко, з певним інтонуванням. Кожен з них пускав звукову «хвилю», нарощував звук крещендо, а потім плавно скочувався вниз, лишаючи нерозбірливе бурмотіння. Вперед виривалися то дзвінкі дитячі голоси, то баси дорослих. Строгий наглядач спостерігав за всіма з трону, аби не чітили. Інтонаційно, мелодійно ці читання дуже нагадували українські ритуальні плачі. Не дивно, що і ті, і ті вводять людей у транс. До речі, пізніше ми дізналися, що Ламаюру був одним з не багатьох монастирів, яким Далай Лама був «не указ». У них була печера, в якій медитував Наропа, а Наропа це круче, ніж Далай Лама. Тому цей монастир продовжував діяти, тоді як з інших всіх монахи поїхали у Нубру слухати лекції ДЛ. Але про це ми дізналися потім, коли почали натикатися на порожні монастирі… Ламаюру ж продовжував жити.
Монах з Ламаюру
Колективні читання вголос
Ламаюру нам дуже сподобався, ми лишили Будді 2 грн з надією повернутися. Колись, на цьому місці, було величезне озеро. Його контури видно на горах: рівна лінія дна, всипаного піском, на шаленій висоті. Я не пам’ятаю легенду, чому зникло це озеро. Це були якісь справи між нагами і людьми. Як би там не було, але наги уступили людям цю місцину, і озеро пішло.
Контури озера дуже чітко простежуються на горах
Того ж вечора ми вирішили таки вернутися по дорозі назад, у монастир Різонг. Хоч дорога і була складна, але ночувати у Ламаюру не хотілося. Різонг знаходиться з десяток кілометрів не доїжджаючи до Алчі, до нього треба піднятися по вузькій ущелині, дорогу крізь яку розмила річка, яка тече тут з двох сторін. Різонг виглядав велично і дуже гарно. Ми увійшли у парадні ворота, однак нас вразила неприродна тиша цього місця. Покрутившись довгенько, не помічаючи «ознак життя», ми таки нарешті вловили молодого монаха. З’ясувалося, що майже всі поїхали у Нубру до Далай Лами, і ніякої бурхливої діяльності у монастирі нема. Ми спитали, чи можна нам тут заночувати. Монах дав ствердну відповідь і повів крутими сходами нагору. Однак в цей момент на дах однієї з будівель вискочило три монахи, які почали кричати і грізно розмахувати руками. Молодий монах дуже смутився і пояснив, що це така реакція на мене, адже жінкам після сьомої години у монастир заходити заборонено. Я подумки фиркнула. Угу, ми тут звикли до дистильованого європейського буддизму, де таких гендерних заморочок не спостерігається, а тут на тобі, природний присмак живої релігії! Мене попросили вийти за ступу :) кімнатку виділили теж за ступою. Але духи-охоронці напустили на мене злобних кусь, які таки покарали за те, що «посміла». Тож, люди добрі, це, звісно, романтика, але не ночуйте у монастирі Різонг. Ці місцеві клопи такі зарази, що вже два тижні я ніяк не забуду знайомство з ними!
Але так, романтика була! Вечеря під монастирем, коли маленькі хлопці поскубли якісь травички на клумбі і зварили потрясний рис з «овочами». Ніч, тьмяна лампа, яка віддає набрану за день енергію сонця… Стіл, старий і глухий монах-учитель, котрий слухає радіо, прикривши очі, аби ми не відволікали його розмовами, тим паче, що він англійської все одно не тямить… Так само від пуза малі послушники нас нагодували і вранці, хоча монах уже не вийшов до нас. Традиція частувати мандрівників тут жива, грошей ні за ночівлю, ні за їжу платити не треба. Потім пішли дивитися монастир, але він видавався нежививм без монахів… Та якось в пам’яті уже не відкладалися ті храми, скрізь однакові: великі і малі статуї Будди та всіляких персонажів, імена яких я не втну повторити. По дорозі назад ще заїхали у жіночий монастир Різонг, який виглядав незрівнянно скромніше, і який ми спершу прийняли за гестхауз. У ньому теж лишилася тільки одна монашка, яка не говорила англійською, однак показала нам, що там у них і як. Сподобалося дзеркальне пристосування для кип’ячіння води за допомогою лише сонця.
Далі ми мали намір відвідати ще два монастирі: Тіксе і Хеміс, де, нарешті, послухати пуджу і побачити «музейні колекції». Але то будо в інший бік дороги.
Попердні розповіді про Ладак:
Ми - реальні кабани! Поїздка в Нубру, перед початком (писано в Ладаку)
Нубра: Дорога і Далай Лама (писано в Ладаку)
Ми повернулися! Загальні зауваження про поїздку.
Ладак археологічний. Шляхами аріїв.
Поїздка Шрінагар-Лє
Монастир Алчі знаходиться у приблизно 70 км від Лє, дорога сюди хороша, асфальтована, і на мотоциклі добратися не становило проблеми. Щоправда, Алчі лежить дещо в стороні від основної дороги, і ми трохи приблукали, адже знаків і вказівників у Ладаку практично нема. Однак добрі люди вивели нас на шлях істинний.
Алчі (наголос на останній склад, як і у всіх ладакських назвах) - невелике село, яке не є круто орієнтованим на туристів, тому тут можна спостерігати життя «маленьких тибетців» таким, як воно є. Ми потрапили на період жнив, всі люди вийшли «в поле» (хоча полем, звісно, ці клаптики землі назвати не можна), складали овес у снопи, снопи у кіпки, які міцно зв’язували мотузками. Потім якась бабця лягає зверху на кіпку, а молодики прив’язують її мотузками. А потім перекочують її на ноги, бо сама бабця встати не може. І ось дріботить дорогою кіпка з ніжками…
Ми їхали аж на край села, доки автомобільна дорога не урвалася, вилившись у вузькі «автентичні» ладакські вулички, мощені камінням або просто забетоновані. Вуличка вперлася у гестхауз, і я пішла спитати ціну і глянути умови. Ціна була як скрізь в цьому сезоні - 400 рупій, тож ми спинилися. Як виявилося, випадково ми вибрали найкозирніше місце, бо сусідній двір від двору нашого гестхаузу був входом у монастир Алчі - найдревніший зі вцілілих монастир Ладаку. Цей монастир унікальний з кількох причин. По-перше, він побудований просто в селі на березі річки, а не на скелі, як геть усі інші гонпи. Тому надійно «зашифрований» серед звичайних будинків. Саме це врятувало монастир від руйнування всілякими завойовниками і противниками буддизму. Формально у Ладаку є старіші монастирі, але насправді вони відбудовувалися (часто по кілька разів!), і лише цей, збудований у 11 сторіччі, стоїть як і стояв, камінець до камінця. Крім того, Алчі є унікальним зразком кашмірського буддизму, індійського буддизму, який нині перестав існувати як явище. Усі розписи, а також архітектура, відрізняються від «тибетського» стилю інших монастирів. Тут все, навіть спосіб викладення балок на стелі, запозичене з Кашміру, часто роблене кашмірськими майстрами. Але, безперечно, найбільш вражають розписи. Всі стіни розписані крихітними мініатюрами, це просто рве мозок))
На жаль, у монастирі фотографувати не дозволили. Він уже не дійсний, тут лише музей і кілька чергових монахів, які продають квитки та інколи розповідають щось про місце. Особливо вразила об’ємна ажурна скульптура Будди (у чотирьох втіленнях) і всіх-всіх-всіх. Вона займає весь зал, впираючись у стелю. Фігури вирізані з дерева так, що складається враження, ніби ті фігури висять в повітрі, нічим не прикріплені (мій улюблений персонаж - «метаптах» із прекрасними курячими ніжками). Монастир складається з кількох невеликих храмів. У дворі повно абрикос-дичок, за смаком божественних і незрівнянних. Ще будується новий храм, вочевидь, аби святе місце даром не пропадало без служб.
Не менш цікавою видалася прогулянка старим Алчі, коли ми відійшли від основної дороги і занурилися у нетрі, спостерігаючи за польовими роботами, і збиваючи бруківку вузеньких вуличок, огороджених невисокими кам’яними мурами, із дзвінкими струмочками, пущеними у канавки обабіч.
Тісні "автентичні" вулички
У Алчі є старий будинок, залишки якогось палацу. Прямо на ньому будують нові будівлі, але час не може так легко перетерти величну споруду, і палац все одно поглядає на село згори. Ми намагалися потрапити всередину, але скрізь натикалися на якісь пожитки… Люди до старих кімнат прибудовували нові будинки. Ми перепинили групу жінок, і почали питати про призначення цього будинку. Чий він? Звідки? Відколи? Що це? «Це - старий будинок» - «Просто старий будинок?» - «Так».
«Старий будинок» прихилено до скелі, на якій ще якісь руїни. Ладакські руїни дуже цікаві, тут ходиш по чиємусь життю, тут розсипи уламків кераміки, якісь ритуальні камені, погріби, печі… Ніхто це не збирає, ніхто цим не цікавиться. Але Нято дратується моїм пристрастям до руїн і досить скоро доводиться йти у «Джерман бейкері» пити чай з печивом. Такого прекрасного арахісового печива не доводилося їсти ніколи до і ніколи після!
Наступного дня вирушаємо у Ламаюру, це у 120 км від Лє. Однак дорога тут складна, без покриття, тож скоро ми наїдаємося пилом, від якого не рятує нічого. Займає відрізочок у 50 км дуже багато часу. Однак монастир того вартий! Він величний і прекрасний! Живий і цікавий. Ми ходили, відкривши роти. Потім побачили, що монахи збираються у залі зібрань, тож і собі поспішили туди. У Ламаюру знаходиться древня бібліотека, дуже архаїчні зібрання Тріпітаки, і, як написали російські колеги, у тій бібліотеці є тексти зі свідченнями перебування Христа у Ладаку (тут мені чогось згадався тріп апостола Андія, який подовжувався все далі на північ, адже кожне місто хотіло приписати перебування Андрія у себе! Так він дійшов до Новгорода, хоча був максимум, дай Бог, тільки у якомусь Херсонесі (і то не факт)…)
Монастир Ламаюру, на під'їздах
Монахи щось собі читали у дуже цікавий манер. Вони читали тексти швидко, з певним інтонуванням. Кожен з них пускав звукову «хвилю», нарощував звук крещендо, а потім плавно скочувався вниз, лишаючи нерозбірливе бурмотіння. Вперед виривалися то дзвінкі дитячі голоси, то баси дорослих. Строгий наглядач спостерігав за всіма з трону, аби не чітили. Інтонаційно, мелодійно ці читання дуже нагадували українські ритуальні плачі. Не дивно, що і ті, і ті вводять людей у транс. До речі, пізніше ми дізналися, що Ламаюру був одним з не багатьох монастирів, яким Далай Лама був «не указ». У них була печера, в якій медитував Наропа, а Наропа це круче, ніж Далай Лама. Тому цей монастир продовжував діяти, тоді як з інших всіх монахи поїхали у Нубру слухати лекції ДЛ. Але про це ми дізналися потім, коли почали натикатися на порожні монастирі… Ламаюру ж продовжував жити.
Монах з Ламаюру
Колективні читання вголос
Ламаюру нам дуже сподобався, ми лишили Будді 2 грн з надією повернутися. Колись, на цьому місці, було величезне озеро. Його контури видно на горах: рівна лінія дна, всипаного піском, на шаленій висоті. Я не пам’ятаю легенду, чому зникло це озеро. Це були якісь справи між нагами і людьми. Як би там не було, але наги уступили людям цю місцину, і озеро пішло.
Контури озера дуже чітко простежуються на горах
Того ж вечора ми вирішили таки вернутися по дорозі назад, у монастир Різонг. Хоч дорога і була складна, але ночувати у Ламаюру не хотілося. Різонг знаходиться з десяток кілометрів не доїжджаючи до Алчі, до нього треба піднятися по вузькій ущелині, дорогу крізь яку розмила річка, яка тече тут з двох сторін. Різонг виглядав велично і дуже гарно. Ми увійшли у парадні ворота, однак нас вразила неприродна тиша цього місця. Покрутившись довгенько, не помічаючи «ознак життя», ми таки нарешті вловили молодого монаха. З’ясувалося, що майже всі поїхали у Нубру до Далай Лами, і ніякої бурхливої діяльності у монастирі нема. Ми спитали, чи можна нам тут заночувати. Монах дав ствердну відповідь і повів крутими сходами нагору. Однак в цей момент на дах однієї з будівель вискочило три монахи, які почали кричати і грізно розмахувати руками. Молодий монах дуже смутився і пояснив, що це така реакція на мене, адже жінкам після сьомої години у монастир заходити заборонено. Я подумки фиркнула. Угу, ми тут звикли до дистильованого європейського буддизму, де таких гендерних заморочок не спостерігається, а тут на тобі, природний присмак живої релігії! Мене попросили вийти за ступу :) кімнатку виділили теж за ступою. Але духи-охоронці напустили на мене злобних кусь, які таки покарали за те, що «посміла». Тож, люди добрі, це, звісно, романтика, але не ночуйте у монастирі Різонг. Ці місцеві клопи такі зарази, що вже два тижні я ніяк не забуду знайомство з ними!
Але так, романтика була! Вечеря під монастирем, коли маленькі хлопці поскубли якісь травички на клумбі і зварили потрясний рис з «овочами». Ніч, тьмяна лампа, яка віддає набрану за день енергію сонця… Стіл, старий і глухий монах-учитель, котрий слухає радіо, прикривши очі, аби ми не відволікали його розмовами, тим паче, що він англійської все одно не тямить… Так само від пуза малі послушники нас нагодували і вранці, хоча монах уже не вийшов до нас. Традиція частувати мандрівників тут жива, грошей ні за ночівлю, ні за їжу платити не треба. Потім пішли дивитися монастир, але він видавався нежививм без монахів… Та якось в пам’яті уже не відкладалися ті храми, скрізь однакові: великі і малі статуї Будди та всіляких персонажів, імена яких я не втну повторити. По дорозі назад ще заїхали у жіночий монастир Різонг, який виглядав незрівнянно скромніше, і який ми спершу прийняли за гестхауз. У ньому теж лишилася тільки одна монашка, яка не говорила англійською, однак показала нам, що там у них і як. Сподобалося дзеркальне пристосування для кип’ячіння води за допомогою лише сонця.
Далі ми мали намір відвідати ще два монастирі: Тіксе і Хеміс, де, нарешті, послухати пуджу і побачити «музейні колекції». Але то будо в інший бік дороги.
Попердні розповіді про Ладак:
Ми - реальні кабани! Поїздка в Нубру, перед початком (писано в Ладаку)
Нубра: Дорога і Далай Лама (писано в Ладаку)
Ми повернулися! Загальні зауваження про поїздку.
Ладак археологічний. Шляхами аріїв.
Поїздка Шрінагар-Лє