Шрінагар - Лє
Я мріяла про Тибет, здається, все життя. Я мріяла про Тибет з 13-ти років так точно, коли почала зачитуватися книжками Лобсанга Рампи (можете плюватися, скільки хочете, але то було самоє оно!). Ще раніше мама, підсівши на всілякі магії та містики, вголос читала мені Александру Давид-Ноель, а потім я й сама занурилася у магічні ритуали оживлення трупів та інші не менш цікаві речі. Мені уявлявся Тибет як щось містичне, вкрите напівтемрявою, із холодними підлогами монастирів. Я марила тцампою і солоним масляним чаєм, мріяла перевдягнутися і залізти в монастир, куди, звісно ж, мудрі лами мене візьмуть, бо ж побачать, що з мене будуть люди!
Я росла і продовжувала мріяти. І ось я там, топчу ногами обоготворений пил (а пил, варто сказати, дуже в’їдлива зараза! ледве відмилася). Я там, і це після стількох невдалих спроб, протрачених не на те грошей і відкладань. Нято навіть назвав це моєю «тибетською кармою», адже я ніяк, ну ніяк не могла потрапити у омріяне місце! І так було аж до цього літа.
Дехто казав: а що буде, якщо ти дуже розчаруєшся? Якщо там все зовсім не так? Зараз, приїхавши, я можу сказати: там справді вже все не так. Але я не маю ні нотки розчарування. Я здійснила свою мрію і прожила її сповна.
Шлях до Ладаку (а чому ми вибрали не Китайський Тибет, а саме Ладак, я вже пояснювала) пролягав через Індію. Змучені після безсонної ночі в Делі та скажених перебігань з міжнародного терміналу до локального в останні хвилини (ми ж бо не здогадалися, що внутрішні рейси стартують з іншого місця, до якого ще треба під’їхати кілометрів зо 20!), ми приземлилися у Шрінагарі. Заповнюємо купи анкет, я застерігаю Нята тримати вухо востро, бо нас зараз візьмуть в облогу. Але перш, ніж ми вийшли, нас підкликав дядько зі стійки «Замовлення таксі» і поцікавився, чи ми забронювали готель. Дізнавшись, що не забронювали («Лохи!» - певно, в радісному передчутті подумав він), кашмірець почав пропонувати нам таксі і якісь готелі. (Тож порада на майбутнє: знаходьте адресу якогось готелю чи ГХ завчасно, і брешіть, що вас саме там чекають!) Тут же він повідомив нам радісну новину, що все місто закрите, надзвичайне положення, страйк і т.д. І що без послуг його таксі нас геть нікуди не випустять.
Ми якось із тим страйком розгубилися і згодилися, аби нас за 300 рупій (а це дешево, такса у них - 500) відвезли до якихось гестхаузів. Нас швиденько передали кілька раз з рук в руки, втюхали якомусь гіду… Попри протести і запевняння, що нам нічого не треба, на нас натиснули страйком… І справді, місто було мов у облозі. Купа військових, все зачинено, скрізь колючий дріт і барикади з мішків. Нас довго везли і привезли до якогось місця на озері. «Ось зараз ми сядемо в шікару (типу човен) і поїдемо до хаузбот (дім-човен)… Всі туристи тут живуть, іц вері сейф!». Ну і прямо тягнуть. Нятові кажу: «Не ведися, треба тікати», але Нято розгублений, мовляв, ти ж бачиш, місто запруджене військовими, ми ж тільки глянемо… Сто раз перепитуємо, чи не буде екстра-прайс. Таки дозволяємо засадити себе у ту шікару. Нас довозять до купи човнів, облаштованих як готелі. Знову передають у чиїсь руки (мафія натуральна!), заводять всередину, а там красота неопісуєма. Я пояснюю чувакам, що нам нафіг не нада їх вигоди і красота, нам тільки переночувати, тому підійде найдешевший гестхауз. Чуваки нас реально садять і починають пресувати. Вони нас пресували кілька годин! У нас голова від них розпухла, та ще й після безсонної ночі і цілого дня без їжі! Вже вечоріло, я їх щиро ненавиділа і не розуміла, як я, будучи другий раз в Індії, змогла втрапити на це попадалово! Я ж знала про ці всі мафії.. Чому вид військових так мене збив з панталику? Що найжахливіше, нас привезли кудись на човні, і ми були явно не в тих місцях, де є альтернатива. Зрештою, я спитала, скільки ж вони хочуть за кімнату. Вони спокійно заявили, що 3500 рупій! О, так! Це при тому, що середня ціна - 250 рупій у гестхаузі. Але чуваки нас пресували і далі, мовляв, ти, дамочка, була у Рішікеші і Ґанґотрі, а це Кашмір, тут все інакше, тут всі туристи живуть на хаузботах бікоз ітс сейф! Ми пересварювалися загалом, певно, годин 5. Голова лускала… Зрештою, ми дуже рішуче заявили, що нафіг валимо звідси і будемо спати у спальниках надворі. Власник перепужався і спитав нашу ціну. Ми сказали - 500 рупій (до того вони не згоджувалися на 700). Власник погодився.
Я була настільки на взводі, що і чути не хотіла про Індію та індусів. Тут же скасувала всі свої плани про Шрінагар і долину Кулу. Хай воно хоч 100 разів цікаве, але ще хоч день індусів я не витримаю! Тибет і тільки Тибет! Починаю дізнаватися, як вибратися з цього міста. «Менеджер»-кашмірець вправно бреше, що в зв’язку зі страйком автобус на Лє (столиця Ладаку) не ходить (потім з’ясувалося, що це неправда). Пропонує нам їхати разом з іншими на «джипі», знову за захмарну ціну, яка і близько не відповідає тим цифрам, які я дізнавалася у бувальців ще у Києві, питаючи про оренду машини. А тут ділити машину з іншими виходить вп’ятеро дорожче! Не давши остаточної відповіді, ми вирішили вийти і подивитися, може вдасться знайти дорогу до центру і зустрітися з іншими людьми. «Мафія» нас неохоче відпускає, сто разів перепитавши, куди це ми йдемо. Ми вийшли і з’ясували, що потрапили у якийсь мусульманський квартал. Будинки, обгороджені сліпими мурами. Пилюка. Ні магазинів, нічого. Дуже далеко від туристичного Шрінагару, на те й розраховано! Ми намагалися знайти вихід з цих чагарів, але мій зовнішній вигляд викликав нездорову сенсацію серед місцевого чоловічого населення. Я почувалася голою! Мої шорти до колін, футболка і відкрите обличчя з волоссям бачити прибічникам Аллаха було несила! Вони вилуплялися, молодь хтиво ув’язувалася слідом, довелося Нятові мене закривати своїм широким пузом, аби ті збоченці не бачили жіночих ніг і рук. Ми ганебно втекли назад на хаузбот і прийняли пропозицію: заплатити понад 7 тисяч рупій, аби тільки вшитися із цього місця. Зауважу, що військовий у Індії має місячну зарплату у 8 тисяч - це аби ви уявили, скільки ми відгрохали грошей.
Вранці виїхали. Виявилося, що заплатили ми за одну (!) сідушку місцевого псевдожипа ТАТА. Нехай і широку сідушку, але явно недостатню для двох, один з яких важить 100 кг. Підголовників не було. Коліна впиралися у коробку передач. Джип повз 20 км на годину… Це були пекельні 20 годин! Моя хвора спина видала квік і дала сильним болем на ноги, прийшлося по приїзду, аби заснути, ковтати знеболююче. Нятина голова тріщала. Звісно, спати в таких умовах було нереально.
Але доки ми їхали ті 400 км Гімалаями, світ людей починав мінятися. Зникли мусульманські високі мури. Зникли індійські будинки. З’явилися перші буддійські ступи, і серце моя наповнилося щастям. У містечках все менше ставало індусів, а все більше - ладаків. Ладаки, до речі, себе називають тибетцями. Але тибетці себе протиставляють ладакам. На виставці сакрального мистецтва я познайомилася із чоловіком, то він на мої розпитування про петрогліфи (а я всіх про них питала, чо!) підкреслив, що він тибетець, а отже немісцевий.
А Ладак, треба сказати, до 9 ст. входив до складу царства Західного Тибету. Однак потім царство розпалося на 3 частини (було поділено між синами правителя) і таким чином Ладак відділився. Однак буддизм прийшов у Ладак тоді ж, коли й у Тибет. З 13 ст. на Ладак починає впливати іслам, і частково тут приживається. Але все одно, основною релігією є буддизм. У 19 ст. Ладак потрапляє під владу Індії і входить у її склад. Нині ладакські діти мусять знати тибетську, англійську та хінді. Ладакська мова трохи видозмінена від тибетської, але письмо у них спільне. Також спільна релігія, архітектура, культура.
Чи торт Тибет-містичний зараз, чи не торт? Ні, не торт. Звісно, певно є просунуті лами, заглиблені містики, просвітлені. Певно є. Але їх не побачиш так одразу. Скоріше кинеться в очі, що малі хлопці-монахи - це просто хлопці. А молодь у рясах - це звичайна молодь. І дорослі дядьки-монахи на 90% просто собі дядьки. Це дуже яскраво було видно по тому, як вони сприймали лекцію Далай Лами - сплючи! Хоча ДЛ говорив цікаві, глибокі речі. Однак нині Тибет може дати тому, хто шукає. Тибет відкритий, готовий поділитися мудрістю і надати можливість. Якщо їдеш з певною метою, то обов’язково знайдуться потрібні люди, які допоможуть стати на Шлях. Навіть якщо ці люди не тибетці :) І колись, безперечно, я… ех :)
Ми не могли побувати у Малому Тибеті, і не побувати у монастирях. Коли виникла необхідність вибирати, чи їхати на пошуки справжніх кочовиків на озеро Тцо-Морірі (яке, до речі, лежить на кордоні із китайським Тибетом), чи зробити тур по монастирях, то довелося, стиснувши серце, обирати монастирі. Бо це ж не можна не побувати в монастирях, про які стільки читав! Тим паче, тут є монастирі 9 ст! І ми поїхали. Вирішено було побувати у таких монастирях, як Алчі, Ламаюру, Різонг в бік Шрінагару, а також Тіксе і Хеміс в бік Маналі.
На цій ноті перериваю розповідь, бо час бігти! Далі буде:)
Я росла і продовжувала мріяти. І ось я там, топчу ногами обоготворений пил (а пил, варто сказати, дуже в’їдлива зараза! ледве відмилася). Я там, і це після стількох невдалих спроб, протрачених не на те грошей і відкладань. Нято навіть назвав це моєю «тибетською кармою», адже я ніяк, ну ніяк не могла потрапити у омріяне місце! І так було аж до цього літа.
Дехто казав: а що буде, якщо ти дуже розчаруєшся? Якщо там все зовсім не так? Зараз, приїхавши, я можу сказати: там справді вже все не так. Але я не маю ні нотки розчарування. Я здійснила свою мрію і прожила її сповна.
Шлях до Ладаку (а чому ми вибрали не Китайський Тибет, а саме Ладак, я вже пояснювала) пролягав через Індію. Змучені після безсонної ночі в Делі та скажених перебігань з міжнародного терміналу до локального в останні хвилини (ми ж бо не здогадалися, що внутрішні рейси стартують з іншого місця, до якого ще треба під’їхати кілометрів зо 20!), ми приземлилися у Шрінагарі. Заповнюємо купи анкет, я застерігаю Нята тримати вухо востро, бо нас зараз візьмуть в облогу. Але перш, ніж ми вийшли, нас підкликав дядько зі стійки «Замовлення таксі» і поцікавився, чи ми забронювали готель. Дізнавшись, що не забронювали («Лохи!» - певно, в радісному передчутті подумав він), кашмірець почав пропонувати нам таксі і якісь готелі. (Тож порада на майбутнє: знаходьте адресу якогось готелю чи ГХ завчасно, і брешіть, що вас саме там чекають!) Тут же він повідомив нам радісну новину, що все місто закрите, надзвичайне положення, страйк і т.д. І що без послуг його таксі нас геть нікуди не випустять.
Ми якось із тим страйком розгубилися і згодилися, аби нас за 300 рупій (а це дешево, такса у них - 500) відвезли до якихось гестхаузів. Нас швиденько передали кілька раз з рук в руки, втюхали якомусь гіду… Попри протести і запевняння, що нам нічого не треба, на нас натиснули страйком… І справді, місто було мов у облозі. Купа військових, все зачинено, скрізь колючий дріт і барикади з мішків. Нас довго везли і привезли до якогось місця на озері. «Ось зараз ми сядемо в шікару (типу човен) і поїдемо до хаузбот (дім-човен)… Всі туристи тут живуть, іц вері сейф!». Ну і прямо тягнуть. Нятові кажу: «Не ведися, треба тікати», але Нято розгублений, мовляв, ти ж бачиш, місто запруджене військовими, ми ж тільки глянемо… Сто раз перепитуємо, чи не буде екстра-прайс. Таки дозволяємо засадити себе у ту шікару. Нас довозять до купи човнів, облаштованих як готелі. Знову передають у чиїсь руки (мафія натуральна!), заводять всередину, а там красота неопісуєма. Я пояснюю чувакам, що нам нафіг не нада їх вигоди і красота, нам тільки переночувати, тому підійде найдешевший гестхауз. Чуваки нас реально садять і починають пресувати. Вони нас пресували кілька годин! У нас голова від них розпухла, та ще й після безсонної ночі і цілого дня без їжі! Вже вечоріло, я їх щиро ненавиділа і не розуміла, як я, будучи другий раз в Індії, змогла втрапити на це попадалово! Я ж знала про ці всі мафії.. Чому вид військових так мене збив з панталику? Що найжахливіше, нас привезли кудись на човні, і ми були явно не в тих місцях, де є альтернатива. Зрештою, я спитала, скільки ж вони хочуть за кімнату. Вони спокійно заявили, що 3500 рупій! О, так! Це при тому, що середня ціна - 250 рупій у гестхаузі. Але чуваки нас пресували і далі, мовляв, ти, дамочка, була у Рішікеші і Ґанґотрі, а це Кашмір, тут все інакше, тут всі туристи живуть на хаузботах бікоз ітс сейф! Ми пересварювалися загалом, певно, годин 5. Голова лускала… Зрештою, ми дуже рішуче заявили, що нафіг валимо звідси і будемо спати у спальниках надворі. Власник перепужався і спитав нашу ціну. Ми сказали - 500 рупій (до того вони не згоджувалися на 700). Власник погодився.
Я була настільки на взводі, що і чути не хотіла про Індію та індусів. Тут же скасувала всі свої плани про Шрінагар і долину Кулу. Хай воно хоч 100 разів цікаве, але ще хоч день індусів я не витримаю! Тибет і тільки Тибет! Починаю дізнаватися, як вибратися з цього міста. «Менеджер»-кашмірець вправно бреше, що в зв’язку зі страйком автобус на Лє (столиця Ладаку) не ходить (потім з’ясувалося, що це неправда). Пропонує нам їхати разом з іншими на «джипі», знову за захмарну ціну, яка і близько не відповідає тим цифрам, які я дізнавалася у бувальців ще у Києві, питаючи про оренду машини. А тут ділити машину з іншими виходить вп’ятеро дорожче! Не давши остаточної відповіді, ми вирішили вийти і подивитися, може вдасться знайти дорогу до центру і зустрітися з іншими людьми. «Мафія» нас неохоче відпускає, сто разів перепитавши, куди це ми йдемо. Ми вийшли і з’ясували, що потрапили у якийсь мусульманський квартал. Будинки, обгороджені сліпими мурами. Пилюка. Ні магазинів, нічого. Дуже далеко від туристичного Шрінагару, на те й розраховано! Ми намагалися знайти вихід з цих чагарів, але мій зовнішній вигляд викликав нездорову сенсацію серед місцевого чоловічого населення. Я почувалася голою! Мої шорти до колін, футболка і відкрите обличчя з волоссям бачити прибічникам Аллаха було несила! Вони вилуплялися, молодь хтиво ув’язувалася слідом, довелося Нятові мене закривати своїм широким пузом, аби ті збоченці не бачили жіночих ніг і рук. Ми ганебно втекли назад на хаузбот і прийняли пропозицію: заплатити понад 7 тисяч рупій, аби тільки вшитися із цього місця. Зауважу, що військовий у Індії має місячну зарплату у 8 тисяч - це аби ви уявили, скільки ми відгрохали грошей.
Вранці виїхали. Виявилося, що заплатили ми за одну (!) сідушку місцевого псевдожипа ТАТА. Нехай і широку сідушку, але явно недостатню для двох, один з яких важить 100 кг. Підголовників не було. Коліна впиралися у коробку передач. Джип повз 20 км на годину… Це були пекельні 20 годин! Моя хвора спина видала квік і дала сильним болем на ноги, прийшлося по приїзду, аби заснути, ковтати знеболююче. Нятина голова тріщала. Звісно, спати в таких умовах було нереально.
Але доки ми їхали ті 400 км Гімалаями, світ людей починав мінятися. Зникли мусульманські високі мури. Зникли індійські будинки. З’явилися перші буддійські ступи, і серце моя наповнилося щастям. У містечках все менше ставало індусів, а все більше - ладаків. Ладаки, до речі, себе називають тибетцями. Але тибетці себе протиставляють ладакам. На виставці сакрального мистецтва я познайомилася із чоловіком, то він на мої розпитування про петрогліфи (а я всіх про них питала, чо!) підкреслив, що він тибетець, а отже немісцевий.
А Ладак, треба сказати, до 9 ст. входив до складу царства Західного Тибету. Однак потім царство розпалося на 3 частини (було поділено між синами правителя) і таким чином Ладак відділився. Однак буддизм прийшов у Ладак тоді ж, коли й у Тибет. З 13 ст. на Ладак починає впливати іслам, і частково тут приживається. Але все одно, основною релігією є буддизм. У 19 ст. Ладак потрапляє під владу Індії і входить у її склад. Нині ладакські діти мусять знати тибетську, англійську та хінді. Ладакська мова трохи видозмінена від тибетської, але письмо у них спільне. Також спільна релігія, архітектура, культура.
Чи торт Тибет-містичний зараз, чи не торт? Ні, не торт. Звісно, певно є просунуті лами, заглиблені містики, просвітлені. Певно є. Але їх не побачиш так одразу. Скоріше кинеться в очі, що малі хлопці-монахи - це просто хлопці. А молодь у рясах - це звичайна молодь. І дорослі дядьки-монахи на 90% просто собі дядьки. Це дуже яскраво було видно по тому, як вони сприймали лекцію Далай Лами - сплючи! Хоча ДЛ говорив цікаві, глибокі речі. Однак нині Тибет може дати тому, хто шукає. Тибет відкритий, готовий поділитися мудрістю і надати можливість. Якщо їдеш з певною метою, то обов’язково знайдуться потрібні люди, які допоможуть стати на Шлях. Навіть якщо ці люди не тибетці :) І колись, безперечно, я… ех :)
Ми не могли побувати у Малому Тибеті, і не побувати у монастирях. Коли виникла необхідність вибирати, чи їхати на пошуки справжніх кочовиків на озеро Тцо-Морірі (яке, до речі, лежить на кордоні із китайським Тибетом), чи зробити тур по монастирях, то довелося, стиснувши серце, обирати монастирі. Бо це ж не можна не побувати в монастирях, про які стільки читав! Тим паче, тут є монастирі 9 ст! І ми поїхали. Вирішено було побувати у таких монастирях, як Алчі, Ламаюру, Різонг в бік Шрінагару, а також Тіксе і Хеміс в бік Маналі.
На цій ноті перериваю розповідь, бо час бігти! Далі буде:)