ну ось я і магістр історії :) розкажу як я вчилася.
(дякую усім за кулачки! Я дупло і тормоз, таки на захисті попалися питання з "навколишніх" тем і таки я відчайдушно продуплила на відповідях, но красівиє глаза - вєлікая сіла! І сам виступ був нічо так, да, да. І диплом хороший, конешно. Но глаза і бьодра! Ням-ням)
Неймовірно, але сьогодні закінчилося моє восьмирічне навчання у вишах. Тепер, якщо вірити "корочкам", то я фаховий журналіст і фаховий історик тільки толку з того небагато.
Тут (себто серед читачів жж) таке коло спілкування, що у кого не плюнь - попадеш у "могилянського" магістра. А кожний третій плювок влучить уже й в аспіранта. Тому, розумію, що нічого аж такого у цьому магістрі історії нема. Але особисто для мене закінчення Могилянки було знаковим.
По-перше, мені завжди здавалося, що я "недостойна" могилянки. Про неї я навіть мріяти не могла. Я не була ніколи відмінницею, більше того, я зневажала відмінників. У школі ситуація з оцінками коливалася від купи трійок у 8-9 класах, до однієї чи двох четвірок у 11. У ІнЖу теж було таке якесь серединка на половинку. Мені було нецікаво там вчитися, я не розуміла, що нового може дати вивчення журналістики. Це мусив бути талант і практика, а не зубріння одного й того ж з року в рік. Я хотіла нормальну гуманітарну освіту, а філософія, історія, культурологія розглядалися в Шеві дуже побіжно.
І тут мене надихнула Меллон, моя колишня одногрупниця у ІнЖу, яка вступила на магістерку з археології.... Археологія то була моя давня мрія. Походна романтика, бородаті алкоголіки вчені-дослідники, наплечники, стоптані кеди, глечики і мечі. Ще в школі я захопилася скіфами й сарматами, і бачила себе скіфологом-сарматологом, який донесе людству всю правду (навіть не буду казати про що). Я ходила в парламентську і вчила-вчила-вчила цілий рік. Готувалася до вступу на журналістику, особливо ретельно займалася історією. Цілий рік. На археологію в Шеву поступати боялася, бо вважала себе недостойною. Ну хоча б на журналістику. Але.. Екзамен з історії я завалила. Мої глибинні знання перекреслила жартівлива доля. Треба було вивчити щось там 145 питань, я вивчила 140. І ось з тих 5ти питань, яких я не знала, два потрапляють у білет. Це був мій крах. (З того часу я вчила геть усі білети хоч трошки:)) Мені хотілося убитися, адже рік штудіювання історії у холодних стінах Парламентської був даремним. Мені вліпили трояк. Шанси на вступ на бюджет скотилися до нуля. Але мама вмовила мене піти на контракт. І я пішла.
Цей контракт поставив на мені тавро. Чомусь вважається, що на контракті вчаться самі дурні. Здебільшого так і є. Але, окрім дурнів, є балбеси із "долею". Ото я такий балбес із долею. Як мене дратував цей поділ на контракт і бюджет! Типу, підніміть руки, хто контракт. Піднімаємо. "Ага, ясно". І вже на тебе дивляться, як на недоумка. І хоч я вірила, що я не недоумок, але за 5 років навчання сама почала думати, що я остолоп, не здатний до наукової діяльності. Ще й мама підливала масла у вогонь: "Ось, дід Сашко про своїх дітей як розказує, то всі вони з червоними дипломами, а мені навіть похвалитися нема чим..."
З приводу історії у мене теж розвинулися сильні комплекси. Курс історії на журналістиці я здала знову на тройбан. Хоча історія мене дуже цікавила, ще й оскільки я трохи була у рольовому русі. Коротше, хто б сказав мені про магістратуру археології і давньої історії, то я б в житті не повірила. Але, як я вже казала, Меллон надихнула. Надихнула у звичній для себе манері, типу, "якщо вже таке дупло, як я, змогла поступити, то ти поступиш у будь-якому разі!".
І я, після закінчення Шеви, пішла в Могилянку за мрією)) На щастя, здавати треба було не всю історію, а лише до часів Київської Русі. Прекрасно! Пам'ятаю, як сиджу я на сьомому місяці вагітності вся обкладена книжками і читаааааю! До речі, мене попередили, що Патріарх магістерки археології Залізняк на дух вагітних не переносить. В сенсі, не просто вагітних, а вагітних в контексті науки. І тому я свою вагітність на вступі маскувала. І вступила. Так!
Перший місяць навчання пройшов на дев'ятому місяці. Науковці, святі люди, живота не бачили. І лише коли я за два тижні до пологів почала підписувати бігунок з проханням перенести частину курсів на другий рік, мене "викрили", зробили ат-ат-ат і відправили в академку. Було дуже прикро, я не хотіла гуляти цілий рік. Але зараз не шкодую. По-перше, Ярослав цілий рік мав маму. По-друге, завдяки академці я познайомилася з моєю групою, а вони прекрасні:)
Написання диплому у Шеві і Могилі дуже відрізняється. У Шеві всім на нас було насрати. Наші дипломи ніхто не читав, придиралися лише до правил оформлення. Мій диплом, здається, навіть науковий керівник не читав. Рецензію я писала сама. Коротше, цілком самостійне безконтрольне плавання. На захисті почувався дурнем, адже вклав стільки сил у диплом, а він нікому не треба.
В Могилянці все інакше. Кожен твій крок перевіряють, дають поради, направляють. Роботу читає і керівник програми (частково), і науковий керівник, і рецензент. Комісія по ідеї теж мала би ознайомитися. Я писала диплом рік, і для мене багато відкрилося. Взагалі багато чого відкрилося за часів навчання на археології. Якось розумієш своє коріння. Розумієш той фундамент, на якому стоїш. Це дуже важливо. Без цього почуваєшся відірваним і непотрібним. А так... патріотизм не пустопорожній, а цілком навіть обґрунтований. Я дуже рада, що вийшла з таким багажем.
Тепер я в кінці шляху. Не можу повірити, що вже не студент. Одразу думка: куди б ще податися? Дворічні курси психодрами? Чи зарубіжні програми? Розумію, що не можна вчитися вічно. Але так приємно! Вирішила піти Пошукачем (кликали в аспірантуру) до Інституту Археології. Буду писати далі про своїх слов'ян, і про історію дитинства теж. Коротше, з історією ми майже подружилися. Тепер би ще з англійською подружитися. І я буду далі з нею. І може ще щось придумаю, окрім написання дисеру чи наукпопу. Може, повикладаю в школі. Якщо візьмуть без педпрактики.
Отака історія навчання.
Зате тепер мамі є що розказати дідові Сашкові. Є і у нашій родині червоний диплом, якдвапальцаобасфальт!
Неймовірно, але сьогодні закінчилося моє восьмирічне навчання у вишах. Тепер, якщо вірити "корочкам", то я фаховий журналіст і фаховий історик тільки толку з того небагато.
Тут (себто серед читачів жж) таке коло спілкування, що у кого не плюнь - попадеш у "могилянського" магістра. А кожний третій плювок влучить уже й в аспіранта. Тому, розумію, що нічого аж такого у цьому магістрі історії нема. Але особисто для мене закінчення Могилянки було знаковим.
По-перше, мені завжди здавалося, що я "недостойна" могилянки. Про неї я навіть мріяти не могла. Я не була ніколи відмінницею, більше того, я зневажала відмінників. У школі ситуація з оцінками коливалася від купи трійок у 8-9 класах, до однієї чи двох четвірок у 11. У ІнЖу теж було таке якесь серединка на половинку. Мені було нецікаво там вчитися, я не розуміла, що нового може дати вивчення журналістики. Це мусив бути талант і практика, а не зубріння одного й того ж з року в рік. Я хотіла нормальну гуманітарну освіту, а філософія, історія, культурологія розглядалися в Шеві дуже побіжно.
І тут мене надихнула Меллон, моя колишня одногрупниця у ІнЖу, яка вступила на магістерку з археології.... Археологія то була моя давня мрія. Походна романтика, бородаті алкоголіки вчені-дослідники, наплечники, стоптані кеди, глечики і мечі. Ще в школі я захопилася скіфами й сарматами, і бачила себе скіфологом-сарматологом, який донесе людству всю правду (навіть не буду казати про що). Я ходила в парламентську і вчила-вчила-вчила цілий рік. Готувалася до вступу на журналістику, особливо ретельно займалася історією. Цілий рік. На археологію в Шеву поступати боялася, бо вважала себе недостойною. Ну хоча б на журналістику. Але.. Екзамен з історії я завалила. Мої глибинні знання перекреслила жартівлива доля. Треба було вивчити щось там 145 питань, я вивчила 140. І ось з тих 5ти питань, яких я не знала, два потрапляють у білет. Це був мій крах. (З того часу я вчила геть усі білети хоч трошки:)) Мені хотілося убитися, адже рік штудіювання історії у холодних стінах Парламентської був даремним. Мені вліпили трояк. Шанси на вступ на бюджет скотилися до нуля. Але мама вмовила мене піти на контракт. І я пішла.
Цей контракт поставив на мені тавро. Чомусь вважається, що на контракті вчаться самі дурні. Здебільшого так і є. Але, окрім дурнів, є балбеси із "долею". Ото я такий балбес із долею. Як мене дратував цей поділ на контракт і бюджет! Типу, підніміть руки, хто контракт. Піднімаємо. "Ага, ясно". І вже на тебе дивляться, як на недоумка. І хоч я вірила, що я не недоумок, але за 5 років навчання сама почала думати, що я остолоп, не здатний до наукової діяльності. Ще й мама підливала масла у вогонь: "Ось, дід Сашко про своїх дітей як розказує, то всі вони з червоними дипломами, а мені навіть похвалитися нема чим..."
З приводу історії у мене теж розвинулися сильні комплекси. Курс історії на журналістиці я здала знову на тройбан. Хоча історія мене дуже цікавила, ще й оскільки я трохи була у рольовому русі. Коротше, хто б сказав мені про магістратуру археології і давньої історії, то я б в житті не повірила. Але, як я вже казала, Меллон надихнула. Надихнула у звичній для себе манері, типу, "якщо вже таке дупло, як я, змогла поступити, то ти поступиш у будь-якому разі!".
І я, після закінчення Шеви, пішла в Могилянку за мрією)) На щастя, здавати треба було не всю історію, а лише до часів Київської Русі. Прекрасно! Пам'ятаю, як сиджу я на сьомому місяці вагітності вся обкладена книжками і читаааааю! До речі, мене попередили, що Патріарх магістерки археології Залізняк на дух вагітних не переносить. В сенсі, не просто вагітних, а вагітних в контексті науки. І тому я свою вагітність на вступі маскувала. І вступила. Так!
Перший місяць навчання пройшов на дев'ятому місяці. Науковці, святі люди, живота не бачили. І лише коли я за два тижні до пологів почала підписувати бігунок з проханням перенести частину курсів на другий рік, мене "викрили", зробили ат-ат-ат і відправили в академку. Було дуже прикро, я не хотіла гуляти цілий рік. Але зараз не шкодую. По-перше, Ярослав цілий рік мав маму. По-друге, завдяки академці я познайомилася з моєю групою, а вони прекрасні:)
Написання диплому у Шеві і Могилі дуже відрізняється. У Шеві всім на нас було насрати. Наші дипломи ніхто не читав, придиралися лише до правил оформлення. Мій диплом, здається, навіть науковий керівник не читав. Рецензію я писала сама. Коротше, цілком самостійне безконтрольне плавання. На захисті почувався дурнем, адже вклав стільки сил у диплом, а він нікому не треба.
В Могилянці все інакше. Кожен твій крок перевіряють, дають поради, направляють. Роботу читає і керівник програми (частково), і науковий керівник, і рецензент. Комісія по ідеї теж мала би ознайомитися. Я писала диплом рік, і для мене багато відкрилося. Взагалі багато чого відкрилося за часів навчання на археології. Якось розумієш своє коріння. Розумієш той фундамент, на якому стоїш. Це дуже важливо. Без цього почуваєшся відірваним і непотрібним. А так... патріотизм не пустопорожній, а цілком навіть обґрунтований. Я дуже рада, що вийшла з таким багажем.
Тепер я в кінці шляху. Не можу повірити, що вже не студент. Одразу думка: куди б ще податися? Дворічні курси психодрами? Чи зарубіжні програми? Розумію, що не можна вчитися вічно. Але так приємно! Вирішила піти Пошукачем (кликали в аспірантуру) до Інституту Археології. Буду писати далі про своїх слов'ян, і про історію дитинства теж. Коротше, з історією ми майже подружилися. Тепер би ще з англійською подружитися. І я буду далі з нею. І може ще щось придумаю, окрім написання дисеру чи наукпопу. Може, повикладаю в школі. Якщо візьмуть без педпрактики.
Отака історія навчання.
Зате тепер мамі є що розказати дідові Сашкові. Є і у нашій родині червоний диплом, якдвапальцаобасфальт!