П’ятдесят англійських фунтів
Підемо на устриці? - Свєтчина пропозиція звучала заманливо. Звісно ж, треба йти - хто ще поведе мене в найкраще і при цьому не найдорожче місце, як не людина, що прожила в Лондоні вже троків зо п’ятнадцять!
Устричний бар - чи то пак, ресторан - був наче вирваний з загального гуглово-айфоново-хай-текового контексту: старовинні тарелі, срібні підсвічники, маленькі різноманітні щипчики для різних типів морських створінь, що закінчать свої життя в шлунках відвідувачів цього, як його класифікували б на нашій «історичній батьківщині», «закладу громадського харчування» на маленькій вуличці неподалік від величної та завжди залюдненої Ріджент-стріт - мекки для шопоголіків.
Зранку у мене було 50 англійських фунтів, які я постановила витратити на себе. Рухалася давнім і перевіреним маршрутом, не надто спокушаючись на нові колекції дорогих магазинів: всього все одно не купиш, а гроші розтануть. Тому мій безпрограшний варіант полягав у розпродажах масс-маркетових брендів та обов’язкових відвідинах іграшкового магазину Hamleys - кількаповерхового царства іграшок, який стоїть на одному і тому ж місці і витримує навалу малюків та їхніх сімей уже понад двісті років. Правду сказати, якби не той Hamleys - мій син би мене, мабуть, ні за що не пробачив за такі часті поїздки.
Та ось вже куплено модель справжнього японського військового літака «Міцубісі», придбано пару светриків на випадок «до джинсів під куртку», і ще лишається фунтів зо 25 і півдня вільного часу. Свєтка з’являється швидко, мов виростає з-під землі, у своїй, як вона каже, «stupid hat» з двома великими хризантемами збоку, купленій в стоковому магазині, де, коли я туде не зайду, концентрація «наших» мало не переважає концентрацію тих жителів Лондона, які в анкеті навпроти графи «nationality» ставлять «indian», «pakistani», «arabian» тощо. Врешті, навіть якщо ви - білошкіра людина, вказати в такій анкеті «white» теж буде недостатньо - адже там є такі варіанти, як «white british» і «white other». Якщо ви - мій земляк (або моя землячка), то ваше, звичайно ж, друге - причому з відміткою “eastern European”. Що, в принципі, видно і так по наших щирих українських обличчях - як на тутешній смак, зашироких, з ледь помітним відлунням татарської навали, що позначається на наших щоках, розрізі очей та носо-губних складках. І от ідемо ми такі зі Свєткою по Ріджент-стріт, народжені в далеких сімдесятих роках в неіснуючій уже УРСР, у дитинстві - колишні жительки райцентрів, де по дорогах ріс спориш, а по дворах кувікали свині, вдягнені цілком по тутешніх правилах - «клеші-клеші», тобто не так, як вважається правильним в Україні, куди поняття про хороший тон у моді надійшли набагато пізніше, і всі підбирають лак до помади, а сумку - до черевиків: у Свєтки - сіра блискуча сумка і чорно-фіолетові черевички, у тому ж таки стоковому магазині куплені, у мене - коричневі замшеві напівчобітки до чорної гладкої сумки, у однієї - брунатний український «загранпаспорт» ще старого зразка, до якого завтра поставлять штамп про прибуття на батьківщину, в іншої - вже британське громадянство. Ми манірно відмовляємося від шарового глінтвейну в ювелірному магазині - знайшли чим приваблювати свою цільову аудиторію, ага - гордовито звідти виходимо - ну нічого не сподобалося, ну шо ти будеш робить - і валимо їсти устриці. Цікаво, якби мені описали оцей мій день років так зо п’ятнадцять тому, - я б повірила? Точно б не повірила, я знаю.
Про те, що мене чекає щось більше, аніж кар’єра лікаря-лаборанта, який сумлінно переглядає чашки Петрі з колоніями, що виросли з дитячих какашок або харкотиння недужих на легеневі хвороби, мені сказала Ілона. Відбуваючи практику в ненависній мені санстанції, вікна якої так доречно виходили на морг обласної лікарні, ми вже були переписали до своїх зошитів усі «ГОСТи» - наче б мали знати їх напам’ять, коли прийде та світла година, коли нам довірять право ротом засмоктувати в скляну мірну піпетку розведені проби від дітей з підозрою на дифтерію (чомусь серед лаборантів вважається особливим шиком набирати проби саме ротом - будь то навіть кров для аналізу на сифіліс). Здепресовані вибором між переписуванням ГОСТів, спогляданням монотонної роботи лаборантів з насмоктуванням, посівами, інкубацією, відмітками в зошиті хрестиків-плюсиків-зміни кольору та безрадісним зимовим пейзажем з рідкими голими деревами навколо моргу, ми не мали іншого виходу, як вдаватися до гумору - на щастя, в одеситів з ним все в порядку.
Нас було шестеро - я, Коля, Іра, в якої вічно боліло горло і вона всім про це розповідала в найменших подробицях - як саме воно в неї там дере, пече, обпікає, шкребе, як їй важко дихати і як ніхто з нас не зрозуміє, що це таке, Максим, що вивищувався над минущою реальністю за допомогою медитацій, читання будистсько-кришнаїтської літератури та тантричного сексу, Лєна - незрозуміло, як з такими грішми можна було обмежитися вступом на біофак: Лєна марила «медіном», а саме «стоматом», тому що «печень одна, а зубов - тридцать два», але ніяк туди не могла вступити, і тому їй не залишалося нічого, як вирізнятися з-поміж нас старшим віком (згаяла два чи три роки в неуспішних спробах вступу до «медіну» та попутній праці в гнійно-септичному відділенні якоїсь лікарні), поважними манерами та дорогим одягом - і, загалом, набагато вищими стандартами життя, які, наприклад, дозволяли їй їздити на одеському ноу-хау - «таксобусі», який коштував 70 копійок і де не діяв студентський проїзний, тоді як ми з Колею і нашими друзями з інших груп, що жили в такій собі спальній резервації під назвою «Поселок Котовского» - а точніше, «на Поскоті», змушені були чекати державної смердючої розвалюхи з газовими балонами на даху, яка приїжджала раз на годину, ковтала не менше сотні розлючених пасажирів, що брали її штурмом, та везла нас усіх безкоштовно з нашими студентськими квитками, затиснутих поміж все ще тельбухатих тіток, яким у справі похудання не помогло навіть розкладення «совка».
Шостою була Ілона. Вона взагалі-то жила не на Поскоті, як усі ми (і навіть Лєна - траплялись на Поскоті і забезпечені люди, не тільки така «шантрапа», як діти військових, вчителів чи наукових співробітників, як оце ми з Колею і наші друзі - колеги по штурму смердючих безплатних автобусів), а в історичному центрі зі своїм… Як би це сказати. Чоловіком - ні, бо були неодружені. Бойфрендом - ні, бо не такий він був уже і «бой», так, підтоптаний дядько, та й не дуже він буй їй «френд», бо пізніше почав їй задвигати претензії до пишності грудей та стрункості талії. Короче, жила з якимсь бізнесменом в центрі, але на час практики перебралася на Поскот до батьків і ходила з нами.
Ілона теж помітно відрізнялася від нас усіх. Перше - що була теж від нас старша, бо мала за спиною медучилище і кілька років роботи лаборантом. Друге - що завжди була гарно вбрана, з бездоганним манікюром та макіяжем. Зустрічалася спочатку з одним багатеньким бізнесюком, потім - з оцим своїм теперішнім. Заміж не виходила, що найбільше чомусь цікавило Лєну - не набагато від Ілони молодшу, але вже дуже явно прагнучу до кращого майбутнього у вигляді подружнього життя зі своїм екс-однокласником, який підвозив її щоранку на пари на своїй білій «дев’ятці», що в середині дев’яностих, як ви розумієте, для непрацюючого студента було круто.
В нашій групі було кілька «мажорів», точніше - «мажорок», до яких належала і вищезазначена Лєна. Переважно це були дівчата, чиї батьки мали власний бізнес - як правило, контейнер на «Сьомому кілометрі», який поглинув переважну кількість тих вчителів, лікарів і інженерів, котрі між покликом до розумного, доброго і вічного за символічну плату з затримкою на кілька місяців, з одного боку, та ситими і одягнутими дітьми - з іншого, - вибрали друге. Ця зграйка могла собі дозволити не тільки біофаківський обшарпаний буфет, але навіть і «Метроном», де казьонили нудні пари «мажори» і з інших факультетів, поки їх там не виловлювали їхні декани, коли кількість порожніх лав у великих аудиторіях ставала критичною. Вони обговорювали «брилики», їздили на таксі і вдягалися по останній моді, вчащаючи не тільки на «Сьомий кілометр», але навіть і до дорогих магазинів, споглядати які ми могли лише з вікна тролейбуса з нашим студентським квитком в кишені.
На нас - відмінників з лімітованими фінансовими можливостями та двома светрами на всю зиму - вони дивилися, ясна річ, спогорда - ну що може бути спільного між ними і людьми, що тільки й знають, що вчитися і пити чай в лабораторії зі своїми схибленими на науці друзями? Хіба конспект.
Ілона, при позірній забезпеченості, не належала ні до перших, ні до других. Вона могла обговорити і останні новини моди чи ювелірки, і спитати мене, як справи, без жодної зверхності (хоча, я підозрюю, будь-яка деталь її гардеробу могла коштувати більше, ніж все, що на мені було надягнуто, сшите або сплетене власноруч). А це, як ви розумієте,виклик. Тому що це ж вам не Хацапетовка якась,а Одеса. Тут «стрічають по одьожці», та так, що мало не здасться. Я досі пам’ятаю, як у п’ятому класі дівчата обсміяли мій беретик, що дістала з шафи бабуся зі словами «на, це твоя мама в десятому класі носила». А якось по дорозі в художку мене обсміяла геть незнайома старшокласниця з чужої школи, яка всього-навсього ішла мені назустріч - вона з уроків, а я на малювання, - перетнувшись зі мною на спортивному майданчику, вона раптом мені сказала «Девочка, пальтишко дашь поносить?». Пальтішко нам віддали наші далекі родичі, воно на той момент дуже відстало від модних дутих біло-червоно-синіх курток, та ще й з відстібними рукавами, які так модно було носити - приталене, вкорочене, з фіолетової тканини «з начосом», з якимись дурними «золотими» металевими змійками - зараз, на Ріджент-стріт, воно б виглядало дуже доречно - справжній вінтажний шик, а тоді його тільки й вистачило на те, щоб з мене глузували випадкові перехожі, а я ввечері плакала, попутно розмальовуючи контурні карти.
Зараз у мене в руках приємно шелестів пакунок зі свіжими покупками, а в кишені ще лишалися британські купюри. І ми зі Свєткою пішли на устриці.
Вибирала Свєтка. З виглядом знавця - що, врешті, так і було, за стальки-то років життя на «острові», - вона замовила цілий величезний таріль різних сортів устриць та іншої морської живності, а я з задоволенням «ввімкнула селючку» - тобто чесно питала, які щипці для чого і шо ото таке червоненьке у срібній маленькій тарілочці. Чи знали ми у своєму дитинстві, у своїх райцентрах, у тій своїй УРСР, що їстимемо устриці на Ріджент-стріт? У нашому тодішньому словниковому запасі тоді не було і таких слів. А Лондон поставав лише на політінформаціях, і при тому - виключно як столиця капіталістичної держави, де злісні буржуїни гноблять чесний і працьовитий пролетаріат, що не має чим платити за навчання дітей, тоді як ми, щасливі діти радянської вітчизни, вчимося безкоштовно, і наша кусюча коричнева форма по кишені навіть тим батькам, що не працюють в сфері торгівлі або не є партійними функціонерами (ну хіба тільки мова йшла про форму молдавського виробництва, яку дійсно треба було «діставати» - не таку кусючу і з відстібними рукавами, що значно полегшувало життя у вересні і травні, які в Одесі ще цілком спекотні, а на Свєтчиній Полтавщині це, мабуть, і взагалі було непотрібно).
Перша устриця була така ніжно-прохолодна, і, збризнута свіжим соком лимону, пішла «як діти в школу». Маленькі срібні виделочки-щипчики-інші прибамбасики вправно рухалися в руках колишнього мікробіолога. Правда, з моїх рук дуже часто щось або випадало, або завдяки їм горіло або заливалося водою. Словом, руки мої були не до лабораторної праці. «Шикарные руки лаборанта» - сказала колись про Ілону її наукова керівничка на захисті курсових робіт. А сказала тому, що великими знаннями теорії Ілона не вирізнялася. «Руки - это хорошо, а вот идет ли борьба за знания?» - запитав, швидше для проформи, поважний профессор «Сєва», який замолоду вчився і викладав українською, тому після русифікації університету назавжди зберіг український акцент у вигляді ненаголошеного «о» замість «а». «Идет борьба СО знаниями» - пошепки пожартувала я - так, щоб почула лише моя керівничка, що сиділа поруч. За цей жарт мені соромно і досі.
Але я знаю, що Ілона б не образилась - тому що вона була чи не єдиною з нас, хто дійсно хотів стати лікарем-лаборантом, і мав для цього все необхідне - а саме цікавість до клінічних аналізів, «мазочків», і всілякі там фізики-хімії-біохімії для цього були зовсім не потрібні. Це я вже збагнула на практиці, коли ми, нашпиговані знаннями про шістдесят чотири способи імуноферментного аналізу, запитали у гарненької і ще досить молодої (як для того, щоб забути недавно здобуті знання) лікарки-лаборантки, «Как происходит реакция?». Ми мали на увазі, у який з описаних шістдесяти чотирьох способів та реакція відбувається. Молоденька і гарненька покліпала на нас очима, а потім чесно відповіла: «Ну что значит, как происходит? В пробирке происходит». Словом, вся ця наукова лабуда для того, хто бачив себе в лабораторії, і справді булла заява - все іде по схемі, розливай-заливай-дозуй-витримуй-записуй результат. А книжки з лабораторної справи Ілона собі, як виявилося, купувала сама - на гроші, заникані від свого «папіка». Одначе, стати лікарем-лаборантом вона так і не змогла - не вистачило «блату», а платити гроші за її працевлаштування «папік» не бачив жодного сенсу, тому що в такому разі він лишався без кухарки, прибиральниці та економки в одній особі (не кажучи вже про секс). Та все ж-таки Ілона опинилася до усіх цих аналізів і «мазочків» ближче, ніж будь-який лікар-лаборант. Аналізи показали пухлину головного мозку, папік зник одразу ж в невідомому напрямку зі словами «Это что же получается, раньше ты за мной смотрела, а теперь я а тобой смотреть должен буду?», і, приїхавши до Києва на операцію, Ілона чомусь вирішила подарувати мені маленький оксамитовий мішечок, щільно набитий її золотими прикрасами. «Ниночка, это же она с тобой прощалась», - розплакалася наша тодішня няня, а мій малий тим часом грався подарованим Ілоною м’яким собакою-бульдогом, на якому можна було навіть спати. Гроші на операцію Ілоні дала подружка з Америки, операція пройшла вдало, але забирати своє золото в мене вона відмовилася.
Центральний Лондон. Перша година. Часу - вагон. На срібній тарелі зосталися рештки морської «біоти», як сказав би наш «Сєва» - профессор зоології безхребетних. Цікаво, а чи він сам, звичайний радінський, а потім - все незалежно-український профессор, завкафедрою, куштував їх? В принципі, з цією тарілкою, повною спустошених панцирів, мушель і черепашок, можна було б провести іспит - описати морфологію їхніх колишніх господарів, визначити тип, класс, а для особливо допитливих - навіть і вид щойно з'їденого створіння. А заодно - розказати, з чого складається панцир. Наприклад, у креветок це - хітин, а у молюсків - якісь сполуки кальцію. Але до чого це мені зараз? Моя «борьба за знания» вже позаду, і причому не одна.
Пішли? - Свєтка готова показати мені нові грані столично-заморського життя, куди ще не ступала нога шопоголіка-неофіта. “To go shopping”, - вчила нас колись Єлєна Марковна. Колись, на парі з англійської мови, я сиділа з Лєною. Завданням було описати свого «френда», під яким, для зручності викладача і наявності прикладу, мався на увазі сусід по парті.
«Май френд хез лонг браун хеір. Ші хез грей-грін айз, роуз ліпс анд раунд роуз чікс», - Лєні, як випускниці англійської спецшколи, завдання не склало труднощів.
«Ladies, any questions?”, - запитала наша бездоганна Єлєна Марковна, завдяки якій я так легко спілкуюся що на Ріджент, що на Оксфорд-стріт, що в будь-якому іншому англомовному середовищі.
І тут сталася катастрофа. «А как спросить: как она одевается? Хау даз ши веар?» - запитала одна з «мажорок».
Я саме відтирала гумкою пляму від олівця, яким випадково помалювала свого сірого капелюха. На мені були прекрасно сшиті по «Бурді» шорти до коліна, і блузка з тканини, подарованої бабусиною подругою-лікарем. На задній парті лежало - знову ж-таки, хвала «Бурді» - димчасто-фіолетове «манто», на тканину для якого я з місяць збирала гроші, зароблені репетиторством, і дуже боялася, що тканина закінчиться раніше, ніж я назбираю. Я вважала себе вдягненою не просто пристойно, а просто до непристойності стильно і модно.
Вирок пролунав за мить. Почувши питання, Лєна зробила довгу паузу, а потім спитала у Єлєни Марковни: «Ммм… А как сказать: это зависит от финансовых возможностей?»
Єлєна Марковна, як і личить справжній англійській леді - а в тому, що вона такою і була, не могло бути жодного сумніву, - трохи помовчала і сказала: «Лена, скажите просто: It depends”.
«Ит депендз», - сказала Лєна. Мої «раунд чікс» з «роуз» стали ядучо-брунатними і пекли так, що від того не спасав навіть холод зимової аудиторії, практично не опалюваної в таку пору року. От чому я на шопінгу на Ріджент-стріт завжди згадую Лєну і всю її компанію. Можливо, тепер вони б були про мене кращої думки, якщо вже для них це було так важливо.
Якось Лєні зі своїми подругами обговорювали одну зі своїх улюблених тем - хто як одягається - і почали сміятися наді мною. Я цього не чула, однак почула Ілона. Тоді вона повернулася до Лєни і сказала: «Лена, вам еще только по двадцать с чем-то. Вы только начинаете жить, и живете на деньги ваших родителей. У нее - одна мама, а у тебя - папа-начальник. Не надо смеяться - посмотрим, что будет через десять лет». Після чого, коли Ілона спіткнулась на східцях, Лєна штовхнула її в спину. Однак я про це дізналася тільки недавно, вже в Києві - коли Ілона приїжджала на обстеження з новою пухлиною. Через п’ять років після операції виросло на тому ж місці те саме.
Да, так от: на тій зимовій практиці на санстанції з вікнами на морг ми вже перебрали всі анекдоти, життєві історії, приколи, перепробували всю домашню випічку, що її носили на «перекуси», і тут Ілона сказала: «Ребята! Мы сегодня едим киндер-шоколад». А поки ми їли, вона сказала, що вміє читати по руці.
Я скажу чесно, мене тоді моє майбутнє цікавило мало. Зустрічаючись з Колею вже років три, я так і не відчувала до нього нічого більшого за ввічливу симпатію, що стала звичкою, не пройшовши навіть через етап юнацької закоханості. Професія моя теж не викликала ентузіазму - коли мама вас не пускає у Київ на журналістику, мотивуючи тим, що нема грошей, і натомість ви ідете на мікробіологію, бо це - єдине місце, де з мами точно не попросять хабаря, бо вона там працює «за чесне слово», з зарплатами за минулий рік, найменше, що вам хочеться - це потрапити в таку от санстанцію і провести своє життя у вічному спогляданні проб, посівів і циклічного руху каталок з лікарні до моргу та навпаки, і так без кінця.
«У Ниночки будет очень хорошая карьера», - сказала Ілона, дивлячись на мою несміливо розкриту долоню - все-ж таки я боялася, що буду жити «по накатаній», що для мене означало вийти за Колю та полишити свої мрії про іншу професію, і довго тліти поряд з вічним синюватим вогником «спиртівки» в такій от стерильно-мовчазній лабораторії.
Ну яка мені на фіг кар’єра? Боже, невже я ще й стану директором цієї санстанції? Не хочу я такої кар’єри - це ж просто добровільна тюрма, суворий режим, ГОСТи, нормативи, схеми. Ніякої творчості. Одні і ті самі люди. Жах, - подумала я. «Ниночка, у тебя все будет хорошо», - сказала Ілона. І я їй повірила.
Тим часом Свєтка вже вивела мене кудись далі, і ми потрапили до ще одного «осередку капіталізму», як ми назвали б його в часи наших шкільних політінформацій. Це був неймовірно пафосний, шикарний «Fortnum and Mason”.
Повитріщавшись на різні сорти чаю та пліснявих сирів, ми неквапом, як і личить леді - нехай з з райцентрів колишньої «житниці Європи», яка тепер асоціюється з зовсім іншим «товаром», - піднялися на найвищий поверх, де все зосталося вірним традиціям - білі накрохмалені скатерки, срібне, начищене до блиску, фраже, хрусткі фартухи, відточені рухи офіціантів і шибки «в клітиночку» - на відміну він нас, англійці не заміняють оригінальні вікна в старих спорудах на металопластик.
Ми замовили два кавника кенійської арабіки, кожен з яких коштував фунтів по шість. Як виявилося, нам би стало й одного, про що жодна з нас, звісно ж, не промовчала. Щоправда, вишколений офіціант жодним чином не зреагував на наше голосне «Ого!».
Кава була пречудова. Шопінг вдався. Краєвид був таким, що оцінити його могла б хіба що наша легендарна Єлєна Марковна, яка нам завжди казала, що для гарної вимови треба не вчити фонетику на відповідній кафедрі Одеського «ін’язу», а їхати до Британії. «Девочки, ну какой фонетике могут научить люди с фамилиями Буряк и Авонесян? Два месяца в Оксфорде - и вы заговорите с тем акцентом, который вам нужен». І ми, до речі, ледь було не поїхали - автобусом, за 500 доларів, які бабуся була готова позичати по людях, аби тільки дитина потрапила до Англії бодай на тиждень. Тоді нас зупинило лише те, що для поїздки автобусом треба було отримувати багато транзитних віз, і Єлєна Марковна відмовилася від цієї затії. Одначе тепер я б її точно порадувала. І навіть пригостила б кавою.
«Нина, как Ваши дела? - спитала вона мене якось на вулиці біля головного корпусу, куди я здавала якісь аспірантські бумажки. - Учусь в аспирантуре. - Я в курсе. Вам на ботинки хватает? - Занимаюсь репетиторством, хватает. - А что дальше? - Не знаю. Пошла в аспирантуру, потому что не хочу в санстанцию. - А куда хотите? - Я хочу быть журналистом и продолжать писать стихи. - Нууу… (Єлєна Марковна підводить голову до цілком ще по-літньому синього і теплого одеського вересневого неба і сміється - але сміється по-доброму, з розумінням, списуючи все на юнацьку недосвідченість - типу, ой, молодість, всі там були). Все мы когда-то хотели быть журналистами, телеведущими и так далее». І подивилася на мене з таким усміхом, який дістається наївній дитині, яка мріє полетіти в космос.
Кава була бездоганна. При сильному, насиченому запахові її смак був м’який , неначе шовк, і проникав, здавалось, не в стравохід,а прямісінько в душу. Останні 6 фунтів явно того вартували!
Задзвонив мобільний. «Ілона МТС», висвітилося на екрані. Насправді, Ілона навряд чи могла б зараз зателефонувати: вже два місяці лежала, майже не впізнаючи навіть батьків. Рецидиви тієї пухлини не лікуються.
Я все зрозуміла і натисла кнопку «відповісти». На тому кінці дроту пролунав сухуватий чоловічий голос:
- Алло, Ниночка? Как и договаривались, сообщаю вам: Илоночка ушла. Сегодня, в 3 часа. Незадолго до смерти пришла в сознание, сказала «я буду умирать» и дальше молча плакала. И ушла.
Я не знаю, що прийнято казати в таких випадках. «Я вам сочувствую?» - ну і що? «Держитесь» - за що? Ну і так далі. Проказавши стандартний набір з таких фраз, я сиділа і тупо дивилася на дерев’яний лакований стіл. На столі в срібному кавнику холонула кава.
- Ти розумієш, коли ми вчилися, ми ніколи не дружили. Вона була наче така «содержанка» багатого «папіка», а я - така собі бідна «заучка» - ну, не заучка, бо я не зубрила,але я тільки вчилася, бо що ще було робити.
- Ага, - розгублено кивала Свєтка.
- І ти розумієш, потім я побачила, що вона настільки глибока людина, і при тому дуже добра.
- Ага, - кивала Свєтка. Не позаздриш їй в такій ситуації: десь далеко померла невідома їй людина, а їй мусить бути сумно - за компанію зі мною.
- І знаєш, коли в мене був струс мозку, вона одна з усієї групи питала у моєї мами «Как Ниночка?». І завжди дарувала мені то сумочку, то кофту. Ось, до речі, оцей кардиган - це ж вона мені презентувала. Ну, потім, звісно, вже була моя черга їй помагати, коли той папік зник, як їй діагностували рак. Посилала пару разів гроші, але вони не помогли.
- Да, - донеслося з іншого боку столу. Мені вже і самій було незручно, в яке становище потрапила Свєтка: прийшли попити кави, і тут на тобі.
За вікном сонце сідало за лондонський горизонт, що являв собою ламану лінію дахів з численними димоходами. Який сьогодні був довгий день. Пізній і «ледачий» ранок, коли субота, і не треба поспішати на роботу, і літак тільки завтра. Всі картинки і спогади летіли зараз переді мною, як на кіноплівці, що її промотують на прискореному режимі: білі халати, сріблясті щипчики, Ілонин бездоганний манікюр, мої замшеві мешти, її золоті прикраси, лимон, сонце, кава, вечір. «В три часа», - сказав її тато. Тобто о першій за лондонським часом. Якраз в той момент, коли я поливала лимонним соком першу устрицю.
Устричний бар - чи то пак, ресторан - був наче вирваний з загального гуглово-айфоново-хай-текового контексту: старовинні тарелі, срібні підсвічники, маленькі різноманітні щипчики для різних типів морських створінь, що закінчать свої життя в шлунках відвідувачів цього, як його класифікували б на нашій «історичній батьківщині», «закладу громадського харчування» на маленькій вуличці неподалік від величної та завжди залюдненої Ріджент-стріт - мекки для шопоголіків.
Зранку у мене було 50 англійських фунтів, які я постановила витратити на себе. Рухалася давнім і перевіреним маршрутом, не надто спокушаючись на нові колекції дорогих магазинів: всього все одно не купиш, а гроші розтануть. Тому мій безпрограшний варіант полягав у розпродажах масс-маркетових брендів та обов’язкових відвідинах іграшкового магазину Hamleys - кількаповерхового царства іграшок, який стоїть на одному і тому ж місці і витримує навалу малюків та їхніх сімей уже понад двісті років. Правду сказати, якби не той Hamleys - мій син би мене, мабуть, ні за що не пробачив за такі часті поїздки.
Та ось вже куплено модель справжнього японського військового літака «Міцубісі», придбано пару светриків на випадок «до джинсів під куртку», і ще лишається фунтів зо 25 і півдня вільного часу. Свєтка з’являється швидко, мов виростає з-під землі, у своїй, як вона каже, «stupid hat» з двома великими хризантемами збоку, купленій в стоковому магазині, де, коли я туде не зайду, концентрація «наших» мало не переважає концентрацію тих жителів Лондона, які в анкеті навпроти графи «nationality» ставлять «indian», «pakistani», «arabian» тощо. Врешті, навіть якщо ви - білошкіра людина, вказати в такій анкеті «white» теж буде недостатньо - адже там є такі варіанти, як «white british» і «white other». Якщо ви - мій земляк (або моя землячка), то ваше, звичайно ж, друге - причому з відміткою “eastern European”. Що, в принципі, видно і так по наших щирих українських обличчях - як на тутешній смак, зашироких, з ледь помітним відлунням татарської навали, що позначається на наших щоках, розрізі очей та носо-губних складках. І от ідемо ми такі зі Свєткою по Ріджент-стріт, народжені в далеких сімдесятих роках в неіснуючій уже УРСР, у дитинстві - колишні жительки райцентрів, де по дорогах ріс спориш, а по дворах кувікали свині, вдягнені цілком по тутешніх правилах - «клеші-клеші», тобто не так, як вважається правильним в Україні, куди поняття про хороший тон у моді надійшли набагато пізніше, і всі підбирають лак до помади, а сумку - до черевиків: у Свєтки - сіра блискуча сумка і чорно-фіолетові черевички, у тому ж таки стоковому магазині куплені, у мене - коричневі замшеві напівчобітки до чорної гладкої сумки, у однієї - брунатний український «загранпаспорт» ще старого зразка, до якого завтра поставлять штамп про прибуття на батьківщину, в іншої - вже британське громадянство. Ми манірно відмовляємося від шарового глінтвейну в ювелірному магазині - знайшли чим приваблювати свою цільову аудиторію, ага - гордовито звідти виходимо - ну нічого не сподобалося, ну шо ти будеш робить - і валимо їсти устриці. Цікаво, якби мені описали оцей мій день років так зо п’ятнадцять тому, - я б повірила? Точно б не повірила, я знаю.
Про те, що мене чекає щось більше, аніж кар’єра лікаря-лаборанта, який сумлінно переглядає чашки Петрі з колоніями, що виросли з дитячих какашок або харкотиння недужих на легеневі хвороби, мені сказала Ілона. Відбуваючи практику в ненависній мені санстанції, вікна якої так доречно виходили на морг обласної лікарні, ми вже були переписали до своїх зошитів усі «ГОСТи» - наче б мали знати їх напам’ять, коли прийде та світла година, коли нам довірять право ротом засмоктувати в скляну мірну піпетку розведені проби від дітей з підозрою на дифтерію (чомусь серед лаборантів вважається особливим шиком набирати проби саме ротом - будь то навіть кров для аналізу на сифіліс). Здепресовані вибором між переписуванням ГОСТів, спогляданням монотонної роботи лаборантів з насмоктуванням, посівами, інкубацією, відмітками в зошиті хрестиків-плюсиків-зміни кольору та безрадісним зимовим пейзажем з рідкими голими деревами навколо моргу, ми не мали іншого виходу, як вдаватися до гумору - на щастя, в одеситів з ним все в порядку.
Нас було шестеро - я, Коля, Іра, в якої вічно боліло горло і вона всім про це розповідала в найменших подробицях - як саме воно в неї там дере, пече, обпікає, шкребе, як їй важко дихати і як ніхто з нас не зрозуміє, що це таке, Максим, що вивищувався над минущою реальністю за допомогою медитацій, читання будистсько-кришнаїтської літератури та тантричного сексу, Лєна - незрозуміло, як з такими грішми можна було обмежитися вступом на біофак: Лєна марила «медіном», а саме «стоматом», тому що «печень одна, а зубов - тридцать два», але ніяк туди не могла вступити, і тому їй не залишалося нічого, як вирізнятися з-поміж нас старшим віком (згаяла два чи три роки в неуспішних спробах вступу до «медіну» та попутній праці в гнійно-септичному відділенні якоїсь лікарні), поважними манерами та дорогим одягом - і, загалом, набагато вищими стандартами життя, які, наприклад, дозволяли їй їздити на одеському ноу-хау - «таксобусі», який коштував 70 копійок і де не діяв студентський проїзний, тоді як ми з Колею і нашими друзями з інших груп, що жили в такій собі спальній резервації під назвою «Поселок Котовского» - а точніше, «на Поскоті», змушені були чекати державної смердючої розвалюхи з газовими балонами на даху, яка приїжджала раз на годину, ковтала не менше сотні розлючених пасажирів, що брали її штурмом, та везла нас усіх безкоштовно з нашими студентськими квитками, затиснутих поміж все ще тельбухатих тіток, яким у справі похудання не помогло навіть розкладення «совка».
Шостою була Ілона. Вона взагалі-то жила не на Поскоті, як усі ми (і навіть Лєна - траплялись на Поскоті і забезпечені люди, не тільки така «шантрапа», як діти військових, вчителів чи наукових співробітників, як оце ми з Колею і наші друзі - колеги по штурму смердючих безплатних автобусів), а в історичному центрі зі своїм… Як би це сказати. Чоловіком - ні, бо були неодружені. Бойфрендом - ні, бо не такий він був уже і «бой», так, підтоптаний дядько, та й не дуже він буй їй «френд», бо пізніше почав їй задвигати претензії до пишності грудей та стрункості талії. Короче, жила з якимсь бізнесменом в центрі, але на час практики перебралася на Поскот до батьків і ходила з нами.
Ілона теж помітно відрізнялася від нас усіх. Перше - що була теж від нас старша, бо мала за спиною медучилище і кілька років роботи лаборантом. Друге - що завжди була гарно вбрана, з бездоганним манікюром та макіяжем. Зустрічалася спочатку з одним багатеньким бізнесюком, потім - з оцим своїм теперішнім. Заміж не виходила, що найбільше чомусь цікавило Лєну - не набагато від Ілони молодшу, але вже дуже явно прагнучу до кращого майбутнього у вигляді подружнього життя зі своїм екс-однокласником, який підвозив її щоранку на пари на своїй білій «дев’ятці», що в середині дев’яностих, як ви розумієте, для непрацюючого студента було круто.
В нашій групі було кілька «мажорів», точніше - «мажорок», до яких належала і вищезазначена Лєна. Переважно це були дівчата, чиї батьки мали власний бізнес - як правило, контейнер на «Сьомому кілометрі», який поглинув переважну кількість тих вчителів, лікарів і інженерів, котрі між покликом до розумного, доброго і вічного за символічну плату з затримкою на кілька місяців, з одного боку, та ситими і одягнутими дітьми - з іншого, - вибрали друге. Ця зграйка могла собі дозволити не тільки біофаківський обшарпаний буфет, але навіть і «Метроном», де казьонили нудні пари «мажори» і з інших факультетів, поки їх там не виловлювали їхні декани, коли кількість порожніх лав у великих аудиторіях ставала критичною. Вони обговорювали «брилики», їздили на таксі і вдягалися по останній моді, вчащаючи не тільки на «Сьомий кілометр», але навіть і до дорогих магазинів, споглядати які ми могли лише з вікна тролейбуса з нашим студентським квитком в кишені.
На нас - відмінників з лімітованими фінансовими можливостями та двома светрами на всю зиму - вони дивилися, ясна річ, спогорда - ну що може бути спільного між ними і людьми, що тільки й знають, що вчитися і пити чай в лабораторії зі своїми схибленими на науці друзями? Хіба конспект.
Ілона, при позірній забезпеченості, не належала ні до перших, ні до других. Вона могла обговорити і останні новини моди чи ювелірки, і спитати мене, як справи, без жодної зверхності (хоча, я підозрюю, будь-яка деталь її гардеробу могла коштувати більше, ніж все, що на мені було надягнуто, сшите або сплетене власноруч). А це, як ви розумієте,виклик. Тому що це ж вам не Хацапетовка якась,а Одеса. Тут «стрічають по одьожці», та так, що мало не здасться. Я досі пам’ятаю, як у п’ятому класі дівчата обсміяли мій беретик, що дістала з шафи бабуся зі словами «на, це твоя мама в десятому класі носила». А якось по дорозі в художку мене обсміяла геть незнайома старшокласниця з чужої школи, яка всього-навсього ішла мені назустріч - вона з уроків, а я на малювання, - перетнувшись зі мною на спортивному майданчику, вона раптом мені сказала «Девочка, пальтишко дашь поносить?». Пальтішко нам віддали наші далекі родичі, воно на той момент дуже відстало від модних дутих біло-червоно-синіх курток, та ще й з відстібними рукавами, які так модно було носити - приталене, вкорочене, з фіолетової тканини «з начосом», з якимись дурними «золотими» металевими змійками - зараз, на Ріджент-стріт, воно б виглядало дуже доречно - справжній вінтажний шик, а тоді його тільки й вистачило на те, щоб з мене глузували випадкові перехожі, а я ввечері плакала, попутно розмальовуючи контурні карти.
Зараз у мене в руках приємно шелестів пакунок зі свіжими покупками, а в кишені ще лишалися британські купюри. І ми зі Свєткою пішли на устриці.
Вибирала Свєтка. З виглядом знавця - що, врешті, так і було, за стальки-то років життя на «острові», - вона замовила цілий величезний таріль різних сортів устриць та іншої морської живності, а я з задоволенням «ввімкнула селючку» - тобто чесно питала, які щипці для чого і шо ото таке червоненьке у срібній маленькій тарілочці. Чи знали ми у своєму дитинстві, у своїх райцентрах, у тій своїй УРСР, що їстимемо устриці на Ріджент-стріт? У нашому тодішньому словниковому запасі тоді не було і таких слів. А Лондон поставав лише на політінформаціях, і при тому - виключно як столиця капіталістичної держави, де злісні буржуїни гноблять чесний і працьовитий пролетаріат, що не має чим платити за навчання дітей, тоді як ми, щасливі діти радянської вітчизни, вчимося безкоштовно, і наша кусюча коричнева форма по кишені навіть тим батькам, що не працюють в сфері торгівлі або не є партійними функціонерами (ну хіба тільки мова йшла про форму молдавського виробництва, яку дійсно треба було «діставати» - не таку кусючу і з відстібними рукавами, що значно полегшувало життя у вересні і травні, які в Одесі ще цілком спекотні, а на Свєтчиній Полтавщині це, мабуть, і взагалі було непотрібно).
Перша устриця була така ніжно-прохолодна, і, збризнута свіжим соком лимону, пішла «як діти в школу». Маленькі срібні виделочки-щипчики-інші прибамбасики вправно рухалися в руках колишнього мікробіолога. Правда, з моїх рук дуже часто щось або випадало, або завдяки їм горіло або заливалося водою. Словом, руки мої були не до лабораторної праці. «Шикарные руки лаборанта» - сказала колись про Ілону її наукова керівничка на захисті курсових робіт. А сказала тому, що великими знаннями теорії Ілона не вирізнялася. «Руки - это хорошо, а вот идет ли борьба за знания?» - запитав, швидше для проформи, поважний профессор «Сєва», який замолоду вчився і викладав українською, тому після русифікації університету назавжди зберіг український акцент у вигляді ненаголошеного «о» замість «а». «Идет борьба СО знаниями» - пошепки пожартувала я - так, щоб почула лише моя керівничка, що сиділа поруч. За цей жарт мені соромно і досі.
Але я знаю, що Ілона б не образилась - тому що вона була чи не єдиною з нас, хто дійсно хотів стати лікарем-лаборантом, і мав для цього все необхідне - а саме цікавість до клінічних аналізів, «мазочків», і всілякі там фізики-хімії-біохімії для цього були зовсім не потрібні. Це я вже збагнула на практиці, коли ми, нашпиговані знаннями про шістдесят чотири способи імуноферментного аналізу, запитали у гарненької і ще досить молодої (як для того, щоб забути недавно здобуті знання) лікарки-лаборантки, «Как происходит реакция?». Ми мали на увазі, у який з описаних шістдесяти чотирьох способів та реакція відбувається. Молоденька і гарненька покліпала на нас очима, а потім чесно відповіла: «Ну что значит, как происходит? В пробирке происходит». Словом, вся ця наукова лабуда для того, хто бачив себе в лабораторії, і справді булла заява - все іде по схемі, розливай-заливай-дозуй-витримуй-записуй результат. А книжки з лабораторної справи Ілона собі, як виявилося, купувала сама - на гроші, заникані від свого «папіка». Одначе, стати лікарем-лаборантом вона так і не змогла - не вистачило «блату», а платити гроші за її працевлаштування «папік» не бачив жодного сенсу, тому що в такому разі він лишався без кухарки, прибиральниці та економки в одній особі (не кажучи вже про секс). Та все ж-таки Ілона опинилася до усіх цих аналізів і «мазочків» ближче, ніж будь-який лікар-лаборант. Аналізи показали пухлину головного мозку, папік зник одразу ж в невідомому напрямку зі словами «Это что же получается, раньше ты за мной смотрела, а теперь я а тобой смотреть должен буду?», і, приїхавши до Києва на операцію, Ілона чомусь вирішила подарувати мені маленький оксамитовий мішечок, щільно набитий її золотими прикрасами. «Ниночка, это же она с тобой прощалась», - розплакалася наша тодішня няня, а мій малий тим часом грався подарованим Ілоною м’яким собакою-бульдогом, на якому можна було навіть спати. Гроші на операцію Ілоні дала подружка з Америки, операція пройшла вдало, але забирати своє золото в мене вона відмовилася.
Центральний Лондон. Перша година. Часу - вагон. На срібній тарелі зосталися рештки морської «біоти», як сказав би наш «Сєва» - профессор зоології безхребетних. Цікаво, а чи він сам, звичайний радінський, а потім - все незалежно-український профессор, завкафедрою, куштував їх? В принципі, з цією тарілкою, повною спустошених панцирів, мушель і черепашок, можна було б провести іспит - описати морфологію їхніх колишніх господарів, визначити тип, класс, а для особливо допитливих - навіть і вид щойно з'їденого створіння. А заодно - розказати, з чого складається панцир. Наприклад, у креветок це - хітин, а у молюсків - якісь сполуки кальцію. Але до чого це мені зараз? Моя «борьба за знания» вже позаду, і причому не одна.
Пішли? - Свєтка готова показати мені нові грані столично-заморського життя, куди ще не ступала нога шопоголіка-неофіта. “To go shopping”, - вчила нас колись Єлєна Марковна. Колись, на парі з англійської мови, я сиділа з Лєною. Завданням було описати свого «френда», під яким, для зручності викладача і наявності прикладу, мався на увазі сусід по парті.
«Май френд хез лонг браун хеір. Ші хез грей-грін айз, роуз ліпс анд раунд роуз чікс», - Лєні, як випускниці англійської спецшколи, завдання не склало труднощів.
«Ladies, any questions?”, - запитала наша бездоганна Єлєна Марковна, завдяки якій я так легко спілкуюся що на Ріджент, що на Оксфорд-стріт, що в будь-якому іншому англомовному середовищі.
І тут сталася катастрофа. «А как спросить: как она одевается? Хау даз ши веар?» - запитала одна з «мажорок».
Я саме відтирала гумкою пляму від олівця, яким випадково помалювала свого сірого капелюха. На мені були прекрасно сшиті по «Бурді» шорти до коліна, і блузка з тканини, подарованої бабусиною подругою-лікарем. На задній парті лежало - знову ж-таки, хвала «Бурді» - димчасто-фіолетове «манто», на тканину для якого я з місяць збирала гроші, зароблені репетиторством, і дуже боялася, що тканина закінчиться раніше, ніж я назбираю. Я вважала себе вдягненою не просто пристойно, а просто до непристойності стильно і модно.
Вирок пролунав за мить. Почувши питання, Лєна зробила довгу паузу, а потім спитала у Єлєни Марковни: «Ммм… А как сказать: это зависит от финансовых возможностей?»
Єлєна Марковна, як і личить справжній англійській леді - а в тому, що вона такою і була, не могло бути жодного сумніву, - трохи помовчала і сказала: «Лена, скажите просто: It depends”.
«Ит депендз», - сказала Лєна. Мої «раунд чікс» з «роуз» стали ядучо-брунатними і пекли так, що від того не спасав навіть холод зимової аудиторії, практично не опалюваної в таку пору року. От чому я на шопінгу на Ріджент-стріт завжди згадую Лєну і всю її компанію. Можливо, тепер вони б були про мене кращої думки, якщо вже для них це було так важливо.
Якось Лєні зі своїми подругами обговорювали одну зі своїх улюблених тем - хто як одягається - і почали сміятися наді мною. Я цього не чула, однак почула Ілона. Тоді вона повернулася до Лєни і сказала: «Лена, вам еще только по двадцать с чем-то. Вы только начинаете жить, и живете на деньги ваших родителей. У нее - одна мама, а у тебя - папа-начальник. Не надо смеяться - посмотрим, что будет через десять лет». Після чого, коли Ілона спіткнулась на східцях, Лєна штовхнула її в спину. Однак я про це дізналася тільки недавно, вже в Києві - коли Ілона приїжджала на обстеження з новою пухлиною. Через п’ять років після операції виросло на тому ж місці те саме.
Да, так от: на тій зимовій практиці на санстанції з вікнами на морг ми вже перебрали всі анекдоти, життєві історії, приколи, перепробували всю домашню випічку, що її носили на «перекуси», і тут Ілона сказала: «Ребята! Мы сегодня едим киндер-шоколад». А поки ми їли, вона сказала, що вміє читати по руці.
Я скажу чесно, мене тоді моє майбутнє цікавило мало. Зустрічаючись з Колею вже років три, я так і не відчувала до нього нічого більшого за ввічливу симпатію, що стала звичкою, не пройшовши навіть через етап юнацької закоханості. Професія моя теж не викликала ентузіазму - коли мама вас не пускає у Київ на журналістику, мотивуючи тим, що нема грошей, і натомість ви ідете на мікробіологію, бо це - єдине місце, де з мами точно не попросять хабаря, бо вона там працює «за чесне слово», з зарплатами за минулий рік, найменше, що вам хочеться - це потрапити в таку от санстанцію і провести своє життя у вічному спогляданні проб, посівів і циклічного руху каталок з лікарні до моргу та навпаки, і так без кінця.
«У Ниночки будет очень хорошая карьера», - сказала Ілона, дивлячись на мою несміливо розкриту долоню - все-ж таки я боялася, що буду жити «по накатаній», що для мене означало вийти за Колю та полишити свої мрії про іншу професію, і довго тліти поряд з вічним синюватим вогником «спиртівки» в такій от стерильно-мовчазній лабораторії.
Ну яка мені на фіг кар’єра? Боже, невже я ще й стану директором цієї санстанції? Не хочу я такої кар’єри - це ж просто добровільна тюрма, суворий режим, ГОСТи, нормативи, схеми. Ніякої творчості. Одні і ті самі люди. Жах, - подумала я. «Ниночка, у тебя все будет хорошо», - сказала Ілона. І я їй повірила.
Тим часом Свєтка вже вивела мене кудись далі, і ми потрапили до ще одного «осередку капіталізму», як ми назвали б його в часи наших шкільних політінформацій. Це був неймовірно пафосний, шикарний «Fortnum and Mason”.
Повитріщавшись на різні сорти чаю та пліснявих сирів, ми неквапом, як і личить леді - нехай з з райцентрів колишньої «житниці Європи», яка тепер асоціюється з зовсім іншим «товаром», - піднялися на найвищий поверх, де все зосталося вірним традиціям - білі накрохмалені скатерки, срібне, начищене до блиску, фраже, хрусткі фартухи, відточені рухи офіціантів і шибки «в клітиночку» - на відміну він нас, англійці не заміняють оригінальні вікна в старих спорудах на металопластик.
Ми замовили два кавника кенійської арабіки, кожен з яких коштував фунтів по шість. Як виявилося, нам би стало й одного, про що жодна з нас, звісно ж, не промовчала. Щоправда, вишколений офіціант жодним чином не зреагував на наше голосне «Ого!».
Кава була пречудова. Шопінг вдався. Краєвид був таким, що оцінити його могла б хіба що наша легендарна Єлєна Марковна, яка нам завжди казала, що для гарної вимови треба не вчити фонетику на відповідній кафедрі Одеського «ін’язу», а їхати до Британії. «Девочки, ну какой фонетике могут научить люди с фамилиями Буряк и Авонесян? Два месяца в Оксфорде - и вы заговорите с тем акцентом, который вам нужен». І ми, до речі, ледь було не поїхали - автобусом, за 500 доларів, які бабуся була готова позичати по людях, аби тільки дитина потрапила до Англії бодай на тиждень. Тоді нас зупинило лише те, що для поїздки автобусом треба було отримувати багато транзитних віз, і Єлєна Марковна відмовилася від цієї затії. Одначе тепер я б її точно порадувала. І навіть пригостила б кавою.
«Нина, как Ваши дела? - спитала вона мене якось на вулиці біля головного корпусу, куди я здавала якісь аспірантські бумажки. - Учусь в аспирантуре. - Я в курсе. Вам на ботинки хватает? - Занимаюсь репетиторством, хватает. - А что дальше? - Не знаю. Пошла в аспирантуру, потому что не хочу в санстанцию. - А куда хотите? - Я хочу быть журналистом и продолжать писать стихи. - Нууу… (Єлєна Марковна підводить голову до цілком ще по-літньому синього і теплого одеського вересневого неба і сміється - але сміється по-доброму, з розумінням, списуючи все на юнацьку недосвідченість - типу, ой, молодість, всі там були). Все мы когда-то хотели быть журналистами, телеведущими и так далее». І подивилася на мене з таким усміхом, який дістається наївній дитині, яка мріє полетіти в космос.
Кава була бездоганна. При сильному, насиченому запахові її смак був м’який , неначе шовк, і проникав, здавалось, не в стравохід,а прямісінько в душу. Останні 6 фунтів явно того вартували!
Задзвонив мобільний. «Ілона МТС», висвітилося на екрані. Насправді, Ілона навряд чи могла б зараз зателефонувати: вже два місяці лежала, майже не впізнаючи навіть батьків. Рецидиви тієї пухлини не лікуються.
Я все зрозуміла і натисла кнопку «відповісти». На тому кінці дроту пролунав сухуватий чоловічий голос:
- Алло, Ниночка? Как и договаривались, сообщаю вам: Илоночка ушла. Сегодня, в 3 часа. Незадолго до смерти пришла в сознание, сказала «я буду умирать» и дальше молча плакала. И ушла.
Я не знаю, що прийнято казати в таких випадках. «Я вам сочувствую?» - ну і що? «Держитесь» - за що? Ну і так далі. Проказавши стандартний набір з таких фраз, я сиділа і тупо дивилася на дерев’яний лакований стіл. На столі в срібному кавнику холонула кава.
- Ти розумієш, коли ми вчилися, ми ніколи не дружили. Вона була наче така «содержанка» багатого «папіка», а я - така собі бідна «заучка» - ну, не заучка, бо я не зубрила,але я тільки вчилася, бо що ще було робити.
- Ага, - розгублено кивала Свєтка.
- І ти розумієш, потім я побачила, що вона настільки глибока людина, і при тому дуже добра.
- Ага, - кивала Свєтка. Не позаздриш їй в такій ситуації: десь далеко померла невідома їй людина, а їй мусить бути сумно - за компанію зі мною.
- І знаєш, коли в мене був струс мозку, вона одна з усієї групи питала у моєї мами «Как Ниночка?». І завжди дарувала мені то сумочку, то кофту. Ось, до речі, оцей кардиган - це ж вона мені презентувала. Ну, потім, звісно, вже була моя черга їй помагати, коли той папік зник, як їй діагностували рак. Посилала пару разів гроші, але вони не помогли.
- Да, - донеслося з іншого боку столу. Мені вже і самій було незручно, в яке становище потрапила Свєтка: прийшли попити кави, і тут на тобі.
За вікном сонце сідало за лондонський горизонт, що являв собою ламану лінію дахів з численними димоходами. Який сьогодні був довгий день. Пізній і «ледачий» ранок, коли субота, і не треба поспішати на роботу, і літак тільки завтра. Всі картинки і спогади летіли зараз переді мною, як на кіноплівці, що її промотують на прискореному режимі: білі халати, сріблясті щипчики, Ілонин бездоганний манікюр, мої замшеві мешти, її золоті прикраси, лимон, сонце, кава, вечір. «В три часа», - сказав її тато. Тобто о першій за лондонським часом. Якраз в той момент, коли я поливала лимонним соком першу устрицю.