про національну корисність страждання
однією з подій, яка асоціюватиметься - я так сподіваюся - з президентством В.Ющенка, є визнання Голодомору. Звісно, були і трипільці, і бджоли. Але то все несерйозно. А от визнання Голодомору на державному рівні, активна державна політика вшанування пам*яті жертв Голодомору - це факт.
І ще тоді доводилося чути, що Ющенко надто акцентується на негативних подіях, смерті і стражданні, а тому з такої суміші українську націю і державу не побудувати. Начебто логіка і сенс в таких словах є: навіщо ідентифікувати себе з жертвами, які дозволили себе знищити без жодного опору, повстань тощо. І навіщо ідентифікувати себе з програвшими, якщо психологічно приємніше бути переможцем?
Попри таку струнку логіку, соціальне життя не хоче їй відповідати. Видатні вчені-націологи виявили, що всі в історичній пам*яті будь-якої нації повинні бути мученики і жертви. Як не парадоксально, але саме це об*єднує людей: відчуття, що нація є тією спільнотою, за яку варто помирати.
У випадку України згадана проблема набуває специфіки: в нашому суспільстві є дві полярні версії історичної пам*яті (та безліч проміжних). Узгодити їх дуже складно.
Змістово допис складається з довх частин:
1) міркувань про природу історичної пам*яті та її зв*язку з соціальною солідарністю;
2) результатів соціологічного дослідження, де було виявлено вплив історичної пам*яті про страждання на ту ж таки соціальну солідарність.
Друга частина більш конкретна, а перша - більш розпливчата :)
Загалом історичну пам*ять часто ототожнюють з міфами. Проте слід бути обережним з останнім словом. Не слід сприймати міф як вигадку чи брехню. Тут є декілька арґументів. По-перше, людина, яка перебуває в міфі, вважає його істинним. Це умова перебування в міфі. Якщо людина може проаналізувати істинність міфу, то вона не в міфі. А тому критерій істинності при визначенні міфу - дуже відносне поняття: для "носіїїв міфу" міф буде істинним, для не-носіїв - неістинним. Хто в цьому випадку правий? Звісно, можна покликатися на науку, яка має презентувати об*єктивне знання, проте... Цей арґумент спростовано ще в кінці ХІХ ст.: якщо б соціальне життя так сильно залежало б від наукових ідей, то будь-які зміни в науці породжували радикальні і негайні зміни в суспільстві. Проте більша частина суспільства живе поза світом наукових теорій, вона має власну істину. І наукові арґументи на неї впливають дуже мало.
По-друге, міф передбачає активне емоційне і ціннісне сприйняття фактів. Історична пам*ять просто натякає на комод, де щось лежить. Міф - це радше ікона, яка не просто висить на стіні. І прошу пробачити за такі матеріальні метафори.
Тому історична пам*ять має форму міфу: людина не буде пам*ятати того, що їй "далеке", тобто не викликає емоційного і ціннісного відгуку.
Згадані міркування мені потрібні, щоб перейти до класифікації міфів, тобто видів "розповідей", які осідають в пам*яті людей. Таких міфів є три види:
Так от, логіка критиків Ющенка була проста: міфи про "золотий вік" чи героїічну боротьбу - краще творять спільноту, аніж міфи про страждання. Приємніше знати, що колись та група, до якої я хочу належати чи вже належу, була могутньою, вела успішну боротьбу, аніж усвідомлювати, що була приниженою і знищуваною.
Проте як в Україні працювали б перші дві групи міфів? "Золотий вік" для різних регіонів був різним. Героїчна боротьба також не завжди співпадає. Тут розходження особливо значні: УПА чи ВВВ? Наголос на одній події робить виключеною іншу. Відтак, влада стає на одну зі сторін, починає вважати одну версію пам*яті правильною, а іншу - ні.
Відтак, такі міфи роз*єднують.
А от міф про страждання... Він широкий в плані визначення того, хто страждав, і він не завжди вказує на винуватця. А тому тут легко знайти спільний знаменник, а також уникнути зайвих протистоянь/суперечностей.
Голодомор виявився подією, яка відповідала цим цілям. По-перше, винуватцем його є Сталін, образ якого у всіх варіантах пам*яті, які існують в Україні, є негативним: де більше, де менше. Але критика Сталіна була офіційно дозволена (до 1970-х), а потім - незаборонена. Тому тут існує консенсус між різними частинами України. По-друге, жертвами є мешканці України. Жодні ідеологічні маніпуляції цього не приховають: сам факт проживання на території україни в 1932 рр. означав смерть. Голодомор задає новий критерій української ідентичності - територіальний. В сучасній Україні - це критерій громадянства. Це важлива зміна, бо вона дозволяє розширити трактування українськості таким чином, щоб включити в себе і етнічно неукранське чи етнічно русифіковане населення. Якщо інша версія наголошує на українській мові та етнічному походженні як визначальних критеріях буття українцем, то тут йдеться про територію. Адже під час Голодомору не з*ясовували, чи людина етнічний українець чи росіянин? Голод нищив усіх.
Ці абстрактні міркування тепер слід розглянути крізь призму реальних фактів.
Для цього я скористаюся результатами одного опитування, які я наразі не маю права озвучувати, але дуже хочеться, тому я піду на компроміс - і подам їх без вказання точної назви опитування, вибірки тощо.
Інструментарій був простий: людей просили назвати негативні і позитивні події та постаті в історії України. Респондентам було запропоновано широкий простір для пригадування подій та постатей. Перевага такого способу фіксувати історичну пам*ять в тому, що респондент сам пригадує події, а тому можемо припускати, що першими йому пригадуються більш значимі для нього події, або події, що міцніше засіли в його/її свідомості. Тобто, про що йшлося в першій частині, йдеться про міфи.
Респонденти називали різні події. Я в ході свого дослідження, яке не зовсім стосувалося згадуваного в цьому дописі питання, об*єднував їх в групи. В одну групу потрапили події та постаті періоду УРСР. Негативні події та постаті асоціювалися зі стражданнями і серед них переважали згадки про Голодомор, Сталінські репресії тощо. Тому хоча sensu stricto аналіз не стосуватиметься Голодомору, опосередковано він опиратиметься саме на цю подію.
Маємо дві новини - хорошу і погану.
Почну з хорошої. Вплив є! Міфи про страждання впливають на відчуття соціальної солідарності.
Для перевірки останнього було використано заитання, де респондент мав висловити згоду/незгоду з твердженням "Мій регіон має спільну долю з рештою України". Шкала відповідей була 5-бальною, де 1 позначало цілковиту згоду, а 5 - цілковиту незгоду.
Розглянемо три міста: Київ, Донецьк і Житомир.
Далі малим шрифтом подам технічні дані, які не становлять особливого інтересу, але є підставою для роблення висновків.
Для виявлення впливу було використано непараметричний тест Манна-Уітні. Причин було декілька. По-перше, шкала вимірювання порядкова, а тому t-тест використовувати немає смислу, адже в ньому ми припускаємо, що "відстані" між варіантами відповідей є однаковими. у випадку порядкових шкал це припущення робити некоректно. По-друге, порядкова шкала, навіть коли вона псевдометрична, є дискретною, а тому не може мати (чи не мати) нормального розподілу. Проте t-тест використовують саме у випадку числових рядів, які мають нормальний розподіл. (Тест робастний щодо незначних відхилень від нормальності). Тут його не може бути апріорі: саме поняття нормального розподілу незастосовне. Проте отримані дані я представлю у формі середнього, хоча це і некоректно для даних такого типу, але так простіше - і наочніше.
Отже, у всіх трьох містах знання про страждання українського народу в часи СРСР впливало на посилення соціальної солідарності. Нагадаю, що більшість відповідей стосувалися сталінських репресій.
Ось "цифри", де перше число - середній бал згоди з твердженням про те, що регіон проживання респондента має сільну долю з рештою України, для тих, не згадував про репресі, а друге - для тих, хто згадував.
Житомир - 1,92 і 1,55
Київ - 1,88 і 1,58
Донецьк - 2,31 і 1,90.
Нагадаю, що чим менше число - тим більша згода з твердженням! Всі різниці є статистично значимими на рівні 0,05 (у випадку Києва) і 0,01 (у випадку Донецька та Житомира).
Можна припустити, що насправді про ці репресії в часи СРСР згадували щирі укрпаїнці, що і дало такий красивий результат. Проте порівняння груп респондентів за їхньою національною самоідентифікацією показало, що люди з українською ідентичністю рівномірно представлені в обох групах.
Отже, припущення підвтердилося! Голодомор став тією подією, яка об*єднала українців.
Тепер погані новини: об*єднала дуже малу частку українців:
Київ - 43,3%
Житомир - 37,8%
Донецьк - 14,7%.
Вказані відсотки - це частка респондентів, які вказали згадані події у своїх відповідях. Ніде не подолано 50% бар*єру. А у випадку Донецьку - лише 15% згадали цю подію.
(причому, ця частка незмінна з 2004 р.: тоді в Донецьку 14,5% згадали згадані події. Проте я рахував для 2004 р. дані "на коліні", а тому могло вийти завищення відсотків: одна людина згадувала декілька подій, пов*язаних з сталінськими репресіями. По інших містах даних немаю, а тому більш повного порівняння провести не зможу)
Отже, пам*ять про "колективну травму" об*єднує, але вона слабо поширена. Фактично, проблема у допозі з "пригадуванням". Якби держава більше до цього долучалася, то процес рухався б швидше.
І ще тоді доводилося чути, що Ющенко надто акцентується на негативних подіях, смерті і стражданні, а тому з такої суміші українську націю і державу не побудувати. Начебто логіка і сенс в таких словах є: навіщо ідентифікувати себе з жертвами, які дозволили себе знищити без жодного опору, повстань тощо. І навіщо ідентифікувати себе з програвшими, якщо психологічно приємніше бути переможцем?
Попри таку струнку логіку, соціальне життя не хоче їй відповідати. Видатні вчені-націологи виявили, що всі в історичній пам*яті будь-якої нації повинні бути мученики і жертви. Як не парадоксально, але саме це об*єднує людей: відчуття, що нація є тією спільнотою, за яку варто помирати.
У випадку України згадана проблема набуває специфіки: в нашому суспільстві є дві полярні версії історичної пам*яті (та безліч проміжних). Узгодити їх дуже складно.
Змістово допис складається з довх частин:
1) міркувань про природу історичної пам*яті та її зв*язку з соціальною солідарністю;
2) результатів соціологічного дослідження, де було виявлено вплив історичної пам*яті про страждання на ту ж таки соціальну солідарність.
Друга частина більш конкретна, а перша - більш розпливчата :)
Загалом історичну пам*ять часто ототожнюють з міфами. Проте слід бути обережним з останнім словом. Не слід сприймати міф як вигадку чи брехню. Тут є декілька арґументів. По-перше, людина, яка перебуває в міфі, вважає його істинним. Це умова перебування в міфі. Якщо людина може проаналізувати істинність міфу, то вона не в міфі. А тому критерій істинності при визначенні міфу - дуже відносне поняття: для "носіїїв міфу" міф буде істинним, для не-носіїв - неістинним. Хто в цьому випадку правий? Звісно, можна покликатися на науку, яка має презентувати об*єктивне знання, проте... Цей арґумент спростовано ще в кінці ХІХ ст.: якщо б соціальне життя так сильно залежало б від наукових ідей, то будь-які зміни в науці породжували радикальні і негайні зміни в суспільстві. Проте більша частина суспільства живе поза світом наукових теорій, вона має власну істину. І наукові арґументи на неї впливають дуже мало.
По-друге, міф передбачає активне емоційне і ціннісне сприйняття фактів. Історична пам*ять просто натякає на комод, де щось лежить. Міф - це радше ікона, яка не просто висить на стіні. І прошу пробачити за такі матеріальні метафори.
Тому історична пам*ять має форму міфу: людина не буде пам*ятати того, що їй "далеке", тобто не викликає емоційного і ціннісного відгуку.
Згадані міркування мені потрібні, щоб перейти до класифікації міфів, тобто видів "розповідей", які осідають в пам*яті людей. Таких міфів є три види:
- міфи про "золотий вік";
- міфи про героїчну боротьбу;
- міфи про обраність.
Так от, логіка критиків Ющенка була проста: міфи про "золотий вік" чи героїічну боротьбу - краще творять спільноту, аніж міфи про страждання. Приємніше знати, що колись та група, до якої я хочу належати чи вже належу, була могутньою, вела успішну боротьбу, аніж усвідомлювати, що була приниженою і знищуваною.
Проте як в Україні працювали б перші дві групи міфів? "Золотий вік" для різних регіонів був різним. Героїчна боротьба також не завжди співпадає. Тут розходження особливо значні: УПА чи ВВВ? Наголос на одній події робить виключеною іншу. Відтак, влада стає на одну зі сторін, починає вважати одну версію пам*яті правильною, а іншу - ні.
Відтак, такі міфи роз*єднують.
А от міф про страждання... Він широкий в плані визначення того, хто страждав, і він не завжди вказує на винуватця. А тому тут легко знайти спільний знаменник, а також уникнути зайвих протистоянь/суперечностей.
Голодомор виявився подією, яка відповідала цим цілям. По-перше, винуватцем його є Сталін, образ якого у всіх варіантах пам*яті, які існують в Україні, є негативним: де більше, де менше. Але критика Сталіна була офіційно дозволена (до 1970-х), а потім - незаборонена. Тому тут існує консенсус між різними частинами України. По-друге, жертвами є мешканці України. Жодні ідеологічні маніпуляції цього не приховають: сам факт проживання на території україни в 1932 рр. означав смерть. Голодомор задає новий критерій української ідентичності - територіальний. В сучасній Україні - це критерій громадянства. Це важлива зміна, бо вона дозволяє розширити трактування українськості таким чином, щоб включити в себе і етнічно неукранське чи етнічно русифіковане населення. Якщо інша версія наголошує на українській мові та етнічному походженні як визначальних критеріях буття українцем, то тут йдеться про територію. Адже під час Голодомору не з*ясовували, чи людина етнічний українець чи росіянин? Голод нищив усіх.
Ці абстрактні міркування тепер слід розглянути крізь призму реальних фактів.
Для цього я скористаюся результатами одного опитування, які я наразі не маю права озвучувати, але дуже хочеться, тому я піду на компроміс - і подам їх без вказання точної назви опитування, вибірки тощо.
Інструментарій був простий: людей просили назвати негативні і позитивні події та постаті в історії України. Респондентам було запропоновано широкий простір для пригадування подій та постатей. Перевага такого способу фіксувати історичну пам*ять в тому, що респондент сам пригадує події, а тому можемо припускати, що першими йому пригадуються більш значимі для нього події, або події, що міцніше засіли в його/її свідомості. Тобто, про що йшлося в першій частині, йдеться про міфи.
Респонденти називали різні події. Я в ході свого дослідження, яке не зовсім стосувалося згадуваного в цьому дописі питання, об*єднував їх в групи. В одну групу потрапили події та постаті періоду УРСР. Негативні події та постаті асоціювалися зі стражданнями і серед них переважали згадки про Голодомор, Сталінські репресії тощо. Тому хоча sensu stricto аналіз не стосуватиметься Голодомору, опосередковано він опиратиметься саме на цю подію.
Маємо дві новини - хорошу і погану.
Почну з хорошої. Вплив є! Міфи про страждання впливають на відчуття соціальної солідарності.
Для перевірки останнього було використано заитання, де респондент мав висловити згоду/незгоду з твердженням "Мій регіон має спільну долю з рештою України". Шкала відповідей була 5-бальною, де 1 позначало цілковиту згоду, а 5 - цілковиту незгоду.
Розглянемо три міста: Київ, Донецьк і Житомир.
Далі малим шрифтом подам технічні дані, які не становлять особливого інтересу, але є підставою для роблення висновків.
Для виявлення впливу було використано непараметричний тест Манна-Уітні. Причин було декілька. По-перше, шкала вимірювання порядкова, а тому t-тест використовувати немає смислу, адже в ньому ми припускаємо, що "відстані" між варіантами відповідей є однаковими. у випадку порядкових шкал це припущення робити некоректно. По-друге, порядкова шкала, навіть коли вона псевдометрична, є дискретною, а тому не може мати (чи не мати) нормального розподілу. Проте t-тест використовують саме у випадку числових рядів, які мають нормальний розподіл. (Тест робастний щодо незначних відхилень від нормальності). Тут його не може бути апріорі: саме поняття нормального розподілу незастосовне. Проте отримані дані я представлю у формі середнього, хоча це і некоректно для даних такого типу, але так простіше - і наочніше.
Отже, у всіх трьох містах знання про страждання українського народу в часи СРСР впливало на посилення соціальної солідарності. Нагадаю, що більшість відповідей стосувалися сталінських репресій.
Ось "цифри", де перше число - середній бал згоди з твердженням про те, що регіон проживання респондента має сільну долю з рештою України, для тих, не згадував про репресі, а друге - для тих, хто згадував.
Житомир - 1,92 і 1,55
Київ - 1,88 і 1,58
Донецьк - 2,31 і 1,90.
Нагадаю, що чим менше число - тим більша згода з твердженням! Всі різниці є статистично значимими на рівні 0,05 (у випадку Києва) і 0,01 (у випадку Донецька та Житомира).
Можна припустити, що насправді про ці репресії в часи СРСР згадували щирі укрпаїнці, що і дало такий красивий результат. Проте порівняння груп респондентів за їхньою національною самоідентифікацією показало, що люди з українською ідентичністю рівномірно представлені в обох групах.
Отже, припущення підвтердилося! Голодомор став тією подією, яка об*єднала українців.
Тепер погані новини: об*єднала дуже малу частку українців:
Київ - 43,3%
Житомир - 37,8%
Донецьк - 14,7%.
Вказані відсотки - це частка респондентів, які вказали згадані події у своїх відповідях. Ніде не подолано 50% бар*єру. А у випадку Донецьку - лише 15% згадали цю подію.
(причому, ця частка незмінна з 2004 р.: тоді в Донецьку 14,5% згадали згадані події. Проте я рахував для 2004 р. дані "на коліні", а тому могло вийти завищення відсотків: одна людина згадувала декілька подій, пов*язаних з сталінськими репресіями. По інших містах даних немаю, а тому більш повного порівняння провести не зможу)
Отже, пам*ять про "колективну травму" об*єднує, але вона слабо поширена. Фактично, проблема у допозі з "пригадуванням". Якби держава більше до цього долучалася, то процес рухався б швидше.