(no subject)
є щось нереально-реалістичне, як подорож на машині часу, коли у своїй ф-лєнті бачиш жж, де постять по днях події, що давним-давно були. Таке було відчуття від ЖЖ Шевченка, Тараса звичайно, де Шевченко публікував свій "Журнал" (до речі, природжений блогер), а зараз те саме відчуття, коли натикаєшся на записиunr-1919/
І нехай мені триста років снився порядок бойових дій, фронтів, кількість боєприпасів і маневри - ну, жінка я, мені ці войнушки не вставляють... просто коли бачиш як сьогодні змістився фронт на тій війні, яку ми не пережили.. Не пережили, бо все, що не проговорене, непрочитане, хоч би і в безліч томів написане - його наче не було.
Так от - ти починаєш її відчувати. ту Війну за незалежність. Ту першупо двох століттях, криваву і безпощадну війну - зафіксовану в сухих беземоційних звідомленнях.
Ми знаємо, що закінчилась вона цим:
Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомленний грім гармат.
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: на Захід… на Захід… на Захід…
І услід - реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть? (с)
І ті, що залишились тут, в Україні, згодом позаздрили тим, що пішли на Захід мучитись ностальгією і невлаштованістю; або і розкаялись, що в свій час вибрали сторону "хатоскраїзму" чи більшовизму..
Ми - знаємо.
Хіба що це привід для втіхи і, якщо пощастить - для висновків.
Читаючи такий журнал - з запізненням на 94 роки, можна уявити себе богом - бо тобі відоме майбутнє, а майбутнє - справа божа, а не людська.
І нехай мені триста років снився порядок бойових дій, фронтів, кількість боєприпасів і маневри - ну, жінка я, мені ці войнушки не вставляють... просто коли бачиш як сьогодні змістився фронт на тій війні, яку ми не пережили.. Не пережили, бо все, що не проговорене, непрочитане, хоч би і в безліч томів написане - його наче не було.
Так от - ти починаєш її відчувати. ту Війну за незалежність. Ту першупо двох століттях, криваву і безпощадну війну - зафіксовану в сухих беземоційних звідомленнях.
Ми знаємо, що закінчилась вона цим:
Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомленний грім гармат.
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: на Захід… на Захід… на Захід…
І услід - реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть? (с)
І ті, що залишились тут, в Україні, згодом позаздрили тим, що пішли на Захід мучитись ностальгією і невлаштованістю; або і розкаялись, що в свій час вибрали сторону "хатоскраїзму" чи більшовизму..
Ми - знаємо.
Хіба що це привід для втіхи і, якщо пощастить - для висновків.
Читаючи такий журнал - з запізненням на 94 роки, можна уявити себе богом - бо тобі відоме майбутнє, а майбутнє - справа божа, а не людська.