Історія трудового козацтва вільної України: Голобуцький В.А. "Гомін, гомін по діброві..."
Оригинал взят у sergiy_rode в Історія трудового козацтва вільної України: Голобуцький В.А. "Гомін, гомін по діброві..."
"Коліївщина мала великий вплив на посилення боротьби між самого запорозького козацтва - 26 грудня почалося повстання в самій Січі. Вночі сіромахи ввірвалися у військову пушкарню, захопили литаври і вдарили на сполох. Збіглися козаки і почали громити будинки старшини й інших багатіїв. Сам кошовий Петро Калнишевський, наспіх переодягнувшись у чернецьку рясу, ледве втік через горище свого будинку в Новосіченський ретраншемент укріплення за три кілометри від Січі, де стояла залога царського війська. Решта старшин шукала порятунку в дніпровських плавнях та луках. Січ опинилася в руках козаків. Прибігши до ретраншементу, Калнишевський запевнив коменданта, що сіромахи хочуть винищити всю старшину. Зібравши навколо себе заможних козаків і діставши від коменданта підмогу, Калнишевський розпочав стрілянину по Січі з гармати. Тільки з великими труднощами йому вдалося вдертися в Січ. Повстанці зазнавши великих втрат, відступили в плавні. Вони не склали зброї і ще довго боролись із своїми ворогами. Перелякані старшини просили царський уряд відрядити на Запорожжя постійну залогу з двох армійських полків, щоб втихомирити козаків.
Тим часом почалася війна Росії проти Туреччини (1768-1774 рр.). Становище трудящого люду в країні у зв'язку з війною дуже погіршало. Посилився кріпосницький і національний гніт, зросла дорожнеча, злидні, а разом з тим і незадоволення народу. Селяни, як і раніше, тікали в козацькі краї. 1773 року на далекому Яїку почалася найбільша в історії нашої країни селянська війна під проводом донського козака Омеляна Пугачова. До повсталих селян і козаків приєдналися пригноблені народи окраїн - башкири, татари, мордва. Селянське військо прямувало на Москву. До смерті налякані поміщики і сама цариця збиралися тікати за кордон.
Селянська війна знайшла неабиякий відгук і на Україні, зокрема на Запорожжі, де знову почалися заворушення. Довідавшись про це, російські селяни говорили: «Помагай їм, Боже, українські козаки люди добрі і, напевно, з теперішніми поміщиками зроблять те ж саме, що колись зробили з польськими панами». Справді, запорозькі козаки почали зганяти з своїх земель поміщиків, які туди вдиралися, і різних військових поселенців. Вони руйнували царські укріплення, нападали на армійські команди, що йшли з фронту на придушення селянської війни, вбивали офіцерів. Гнів козаків обернувся і проти своїх старшин.
Щоб розв'язати собі руки для боротьби з повсталим селянством, цариця поспішила укласти мир з Туреччиною. Війська з турецького фронту наказано було негайно перекинути на придушення повстання. Наприкінці літа 1774 року з селянською війною було в основному покінчено. Почалася кривава розправа з народом. Тисячам селян стяли голову без суду. Трупи страчених довго гойдалися на шибеницях, поставлених на роздоріжжях. Такі ж шибениці пливли на плотах униз по Волзі. В країні ще більше посилився кріпосницький і національний гніт.
Жорстокої помсти від кріпосників зазнало і трудове козацтво. Особливо суворо розправився царизм із запорозькими козаками. Запорожжя понад два століття було вогнищем боротьби проти кріпацтва. Запорозькі козаки завжди підтримували своїх братів - повсталих російських селян і козаків. Так було під час усіх повстань - і Болотникова, і Разіна, і Булавіна, і Пугачова.
Ось чому, як тільки скінчилася війна з Туреччиною і царське військо почало повертатися з фронту, генералу Текелію було наказано несподівано зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 року царське військо вступило на Запорожжя і рушило на Січ.
Чутка про намір цариці зруйнувати Січ викликала страшенне обурення серед козацтва. Сіромахи пропонували стати на захист Запорожжя - дати відсіч війську Текелія. В пісні, яку склали незабаром після цих подій, говориться про те, що сірома звернулася до кошового отамана із словами:
Благослови ти, наш батьку, нам на башти спіти.
Щоб не впустити москалів та Січ руйнувати.
Москаль стане з тесаками, а ми з кулаками;
Нехай слава не загине поміж козаками!
Але заможне козацтво сподівалося, що за послух перед урядом воно здобуде царську ласку і збереже, а може і збільшить свої маєтки. Тому кошовий, за словами пісні, так відповів сіромахам:
Не дозволю, милі браття, вам на башти стати:
Однакове християнство - грішно вигубляти.
5 червня частини генерала Текелія зайняли Січ. Запорозьке козацьке військо оголосили розпущеним, а козакам наказали залишити Січ. Військові клейноди було відібрано, а січові укріплення зруйновано. Запорозькі землі, густо политі кров'ю і потом трудового козацтва уряд почав щедро роздавати російським і українським поміщикам. Останні заходилися обертати козаків і посполитих на своїх кріпаків. Рятуючись від кріпацтва, багато запорожців утекло на Дунай і незабаром заснувало там так звану Задунайську Січ.
З серпня 1775 року було видано царський маніфест. Катерина II сповіщала, що «Запорозьку Січ уже вщент зруйновано, а з нею навіки знищується и сама назва запорозьких козаків». З болем і гнівом зустрів народ цю смутну звістку. Зруйнування Січі було зловісною ознакою нового посилення кріпосницького і національного гноблення. Народ у своїх піснях проклинав царицю і поміщиків:
Катерино, вража мати, що ти наробила?
Край веселий, степ широкий та й занапастила...
Вже минуло майже два століття, як не стало Запорозької Січі. Та пам'ять про неї живе й вічно житиме в серці нашого народу. Запорозьке козацтво протягом віків самовіддано боролося проти кріпосників і чужоземних загарбників. Його непримиренність до поневолювачів і героїзм будили й підтримували в народі надію на визволення й запалювали наступні покоління на боротьбу за кращу долю трудового народу."
Взято з http://www.bizslovo.org/content/index.php/ru/koz-tvo/61-zagalni-vidomosti/995-gomin-gomin16.html
"Коліївщина мала великий вплив на посилення боротьби між самого запорозького козацтва - 26 грудня почалося повстання в самій Січі. Вночі сіромахи ввірвалися у військову пушкарню, захопили литаври і вдарили на сполох. Збіглися козаки і почали громити будинки старшини й інших багатіїв. Сам кошовий Петро Калнишевський, наспіх переодягнувшись у чернецьку рясу, ледве втік через горище свого будинку в Новосіченський ретраншемент укріплення за три кілометри від Січі, де стояла залога царського війська. Решта старшин шукала порятунку в дніпровських плавнях та луках. Січ опинилася в руках козаків. Прибігши до ретраншементу, Калнишевський запевнив коменданта, що сіромахи хочуть винищити всю старшину. Зібравши навколо себе заможних козаків і діставши від коменданта підмогу, Калнишевський розпочав стрілянину по Січі з гармати. Тільки з великими труднощами йому вдалося вдертися в Січ. Повстанці зазнавши великих втрат, відступили в плавні. Вони не склали зброї і ще довго боролись із своїми ворогами. Перелякані старшини просили царський уряд відрядити на Запорожжя постійну залогу з двох армійських полків, щоб втихомирити козаків.
Тим часом почалася війна Росії проти Туреччини (1768-1774 рр.). Становище трудящого люду в країні у зв'язку з війною дуже погіршало. Посилився кріпосницький і національний гніт, зросла дорожнеча, злидні, а разом з тим і незадоволення народу. Селяни, як і раніше, тікали в козацькі краї. 1773 року на далекому Яїку почалася найбільша в історії нашої країни селянська війна під проводом донського козака Омеляна Пугачова. До повсталих селян і козаків приєдналися пригноблені народи окраїн - башкири, татари, мордва. Селянське військо прямувало на Москву. До смерті налякані поміщики і сама цариця збиралися тікати за кордон.
Селянська війна знайшла неабиякий відгук і на Україні, зокрема на Запорожжі, де знову почалися заворушення. Довідавшись про це, російські селяни говорили: «Помагай їм, Боже, українські козаки люди добрі і, напевно, з теперішніми поміщиками зроблять те ж саме, що колись зробили з польськими панами». Справді, запорозькі козаки почали зганяти з своїх земель поміщиків, які туди вдиралися, і різних військових поселенців. Вони руйнували царські укріплення, нападали на армійські команди, що йшли з фронту на придушення селянської війни, вбивали офіцерів. Гнів козаків обернувся і проти своїх старшин.
Щоб розв'язати собі руки для боротьби з повсталим селянством, цариця поспішила укласти мир з Туреччиною. Війська з турецького фронту наказано було негайно перекинути на придушення повстання. Наприкінці літа 1774 року з селянською війною було в основному покінчено. Почалася кривава розправа з народом. Тисячам селян стяли голову без суду. Трупи страчених довго гойдалися на шибеницях, поставлених на роздоріжжях. Такі ж шибениці пливли на плотах униз по Волзі. В країні ще більше посилився кріпосницький і національний гніт.
Жорстокої помсти від кріпосників зазнало і трудове козацтво. Особливо суворо розправився царизм із запорозькими козаками. Запорожжя понад два століття було вогнищем боротьби проти кріпацтва. Запорозькі козаки завжди підтримували своїх братів - повсталих російських селян і козаків. Так було під час усіх повстань - і Болотникова, і Разіна, і Булавіна, і Пугачова.
Ось чому, як тільки скінчилася війна з Туреччиною і царське військо почало повертатися з фронту, генералу Текелію було наказано несподівано зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 року царське військо вступило на Запорожжя і рушило на Січ.
Чутка про намір цариці зруйнувати Січ викликала страшенне обурення серед козацтва. Сіромахи пропонували стати на захист Запорожжя - дати відсіч війську Текелія. В пісні, яку склали незабаром після цих подій, говориться про те, що сірома звернулася до кошового отамана із словами:
Благослови ти, наш батьку, нам на башти спіти.
Щоб не впустити москалів та Січ руйнувати.
Москаль стане з тесаками, а ми з кулаками;
Нехай слава не загине поміж козаками!
Але заможне козацтво сподівалося, що за послух перед урядом воно здобуде царську ласку і збереже, а може і збільшить свої маєтки. Тому кошовий, за словами пісні, так відповів сіромахам:
Не дозволю, милі браття, вам на башти стати:
Однакове християнство - грішно вигубляти.
5 червня частини генерала Текелія зайняли Січ. Запорозьке козацьке військо оголосили розпущеним, а козакам наказали залишити Січ. Військові клейноди було відібрано, а січові укріплення зруйновано. Запорозькі землі, густо политі кров'ю і потом трудового козацтва уряд почав щедро роздавати російським і українським поміщикам. Останні заходилися обертати козаків і посполитих на своїх кріпаків. Рятуючись від кріпацтва, багато запорожців утекло на Дунай і незабаром заснувало там так звану Задунайську Січ.
З серпня 1775 року було видано царський маніфест. Катерина II сповіщала, що «Запорозьку Січ уже вщент зруйновано, а з нею навіки знищується и сама назва запорозьких козаків». З болем і гнівом зустрів народ цю смутну звістку. Зруйнування Січі було зловісною ознакою нового посилення кріпосницького і національного гноблення. Народ у своїх піснях проклинав царицю і поміщиків:
Катерино, вража мати, що ти наробила?
Край веселий, степ широкий та й занапастила...
Вже минуло майже два століття, як не стало Запорозької Січі. Та пам'ять про неї живе й вічно житиме в серці нашого народу. Запорозьке козацтво протягом віків самовіддано боролося проти кріпосників і чужоземних загарбників. Його непримиренність до поневолювачів і героїзм будили й підтримували в народі надію на визволення й запалювали наступні покоління на боротьбу за кращу долю трудового народу."
Взято з http://www.bizslovo.org/content/index.php/ru/koz-tvo/61-zagalni-vidomosti/995-gomin-gomin16.html