Давно забутий біль...
Так сталось, що сьогодні потрібно було терміново придумати віршик-казочку для поздоровлення співробітниці з ДН. Як завжди все просто, шукаємо слова з однаковим закінченням і все просто римується.. ех, графоманія, чоловік нещадно критикує такі вірші))
По дорозі додому розказувала руденькій сонячній дівчинці, як я колись писала вірші, а воно десь бралось в голові, і не давало спокою, поки не записала, де ті вірші? Може десь в батьків... Знайшла в своєму ЖЖ одненький, запис 2007 року, дивно, інколи ідучи додому і ловлячи білі мухи я тихенько розказувала цей віршик, все думала, звідки я його знаю? Дуже нескромно, але мабуть мій улюблений віршик який сама і написала)
Зима... нарешті!
Так багато снігу
Так багато спогадів
і слів...
Вбралась осінь
В шубку білу
Теж тепла шукає
Як усі...
Зігрівають сни ночами
Вдень зігріє
Кава з молоком
Згадую дитинство, -
Теплі руки мами...
Боже, як давно
Це все було...
А зима дарує
Новорічні свята
Миколай приходить
В кожен дім...
Буде всім
Усмішки дарувати
А мені залишить
Тихий біль...
Дуже-дуже рідко я ще ловлі в думці якусь тихеньку музику нового вірша, якщо прислухатись, то можна вловити окремі слова, рядки, але я більше не ловлю їх.. чому?