Декілька подій з мого дитинства
Подивилась фільм Нанга Парбат / Nanga Parbat 2010 про братів альпіністів Месснер котрі хотіли та підкорили вершину.
Мабуть важко зрозуміти прагнення людей, котрі ризикуючи своїм здоров’ям та життям ідуть в гори,
підкоряти вершини. Що саме їх так приваблює там, високо в горах?
Що надає їм наснаги іти далі, коли здавалось би сили вже на межі, а вершина ще так недосяжно далеко,
і на кожному кроці чекає небезпека.
Якщо чесно, людина яка ніколи не була у горах ніколи і не осягне бажання інших постійно туди повертатись.
Фільм нагадав мені декілька подій з мого дитинства, якими власне я і хотіла поділитись:
- Домбай.
У дитинстві ми часто подорожували машиною. Кажучи ми я маю наувазі себе та свого тата.
Просте червоне Жигулі відкривало нам світ, воно було нашим життям,
нашим домом у дорозі, нашим другом. Між собою м ніжно називали його Ладушка.
Якось, батько мав відвезти мене до санаторію у невеличке місто Железноводск,
що знаходиться у Севастопольскому краї Росії.
Тато довго вивчав карту та обирав маршрут, та коли ми мали вирушати сказав, що як бонус,
за те, що я на місяць залишусь у чужій країні сама, він відвезе мене у одне цікаве місце - Домбай.
«Я читав, що там дуже гарні гори. Це Північний Кавказ», - сказав він мені. І ми вирушили у дорогу.
Те, що я бачила там, по дорозі і у самому Домбаї мене шалено вразило. Вузькі серпантинки
на перевалах, коли ось-ось здається машина зірветься у прірву, поодинокі будиночки
невеликих поселень, заховані у ніші скель , щоб уберегтись від каменепаду.
Кози, ці чудові створіння, котрі умудрялись видряпатись на здавалось зовсім вертикальну стіну скелі.
Місцеві котрі завжди нам допомагали.
Але найсильніше враження на мене справили самі гори.
Суворі, навіть влітку їх вершини вкриті снігом, вони випромінюють енергію та магнетизм.
Це відчуття важко передати, це потрібно побачити і відчути.
Гармати обабіч доріг, для того щоб взимку зганяти лавини,
а під гарматами суниці, багато суниць J
Водоспади, та річки з крижаною водою. Спека, надворі літо, а ти
навіть стояти не можеш у річці, ноги відразу судомить.
Ми познайомились з лісником, і він запросив нас з татом погостювати у його будиночку,
в закритій для туристів території заповідника «Міністерській ущелині».
Ми бачили її коли підіймались на гору.
Добратись туди було складно, дорога була настільки вузькою, що здавалось частина колеса
висить на краю дороги-прірви. Але ризик був виправданий.
«Міністерська ущелина» - ти наче на дні склянки, навколо стінки з засніжених гір.
Малесенький будиночок на березі річки. Наш друг живе тут вже багато років, тільки він,
його дружина та їх 3 місячний син.
Лісник показує нам свої володіння, галявини з крокусами та озеро у якого «немає дна».
Озеро «без дна», воно загадкове, усіх хто намагався виміряти його глибину спіткала невдача.
Наш друг припускає, що мабуть воно має вихід десь за горою і вода у нього потрапляє з печер.
Усі місцеві поважають свої гори. Вони уважно спостерігають за вами коли ви тут,
вони чітко знають хто з людей повернеться в їх гори ще раз.
«Це видно по погляду, він змінюється», - казав нам один гід.
Думаю він правий, у людей котрі побували у горах змінюється погляд та світогляд.
Після першого знайомства з Домбаєм, ми приїздили туди ще декілька разів.
І кожного разу як ми від’їзджали я питала -«Тату, а ми повернемось сюди ще?»
І він завжди впевнено казав - «Так, доця». І жартівливо називав мене «скалолазкою»,
як у пісні В. Висоцького.
Коли ми вперше туди приїхали, мені було 10 років.
А я, як і в 10 років, знову хочу на Домбай!
- …… Ніч перед Різдвом.
Про що ви думаєте коли здається, що ситуація безвихідна,
і ви навіть не можете уявити як будуть розвиватись події далі,
чим закінчиться ваш шлях, чи дійдете ви до мети?
Я, завжди, коли йду в гори, чи роблю складну роботу, чи шукаю вихід зі складної ситуації
думаю «ще трошки і це закінчиться». Я дійду до місця призначення, дороблю роботу і
знайду вирішення проблеми. Я не бачу наразі як воно буде, але завжди твердо знаю що буде.
Якось, у ніч перед Різдвом моя Хресна везла мене та мого молодшого брата до бабусі.
Село було невеличке і туди рідко ходили автобуси. Зійшовши з поїзда, моя Хресна зрозуміла,
що прямого автобуса у село вже не буде. Була досить пізня година, а ночувати на вокзалі,
з нами вона не хотіла. Було вирішено їхати автобусом, котрий довезе нас по трасі до повороту
на село, а там вона сподівалась піймати якусь попутну машину.
Ми вийшли на повороті, надворі темно, пізно і мороз. Дорога порожня, жодної машини.
Лиш нас троє. Моя хресна, я і мій брат. Мороз міцнішає, ліхтарів на дорозі немає,
жодного будинку поруч. Тільки ніч, дорога, поле і ми.
Пройшовши якусь частину дороги, ми почали замерзати, почався вітер.
Моя хресна узяла брата на руки, він був ще зовсім малим, а мене попросила йти трохи швидше.
Вона казала, - «Ось, ще зовсім трошки і ми побачимо вогні села і нас там чекає бабуся з дідусем
і тепла пічка. Ще трошки ось подивись вже видно вогники.»
Вогників видно не було… Але я вірила, щось досить ще трошки постаратись і ми побачимо село.
«Ще трішечки і все закінчиться» - думала я, і продовжувала йти уперед.
У всіх нас сил вже майже не залишалось, ми зовсім замерзли і частіше зупинялись перепочити.
Але я вперто повторювала за Хресною «ще трішечки і все закінчиться».
І ось, у якийсь момент, коли здавалось ми остаточно вже замерзнемо,
тут на дорозі у ніч перед Різдвом серед полів, позаду нас почувся гуркіт машини і ми побачили світло фар.
Це була звичайна вантажівка, але для нас, у той момент, це був порятунок!
Ми таки добрались до бабусі з дідусем і теплої пічки, і Різдвяного столу.
Але, коли зараз, у дорослому віці, я потрапляю у скрутні ситуації,
я кажу собі - «Потерпи, ще трошечки, скоро усе закінчиться.»
У ту ніч, перед Різдвом, мені було 6 років.