така собі я
.йду собі стомлена після роботи. пізно. а хочеться з кимось хорошим поспілкуватися вживу
і тут хлопчик сидить на тротуарі, намагається читати щось завдяки світлу від вітрин магазинів. біля нього велосипед.
я йшла, зупинялася, поверталася, далі йшла. мені дуже хотілося щось в нього запитатися і водночас в голові було стільки сумнівів
врешті решт, вирішила запитатися як проїхати до вулиці, на якій я живу.
він подумав, що я не місцева. показав мені все на карті, а потім подзвонив до когось, щоб точно сказати, якою маршруткою мені добиратися
ми гарно попрощались і я пішла.
і все так просто. 5-хвилинна розмова знімає втому. а те, що хотілося зробити - зроблено
думаю, він ніколи не дізнається, що я прекрасно знаю Львів і що добратися до місця, яке знаходить майже біля мого дому, я вмію
але це й добре, що не дізнається. бо іноді людини є рівно скільки треба :)