НАЦІЯ, ВІЙНА І МИР або ЧИ ПОРОДЖУЄ НАЦІОНАЛЬНІСТЬ ВІЙНУ?
[стаття]Інтродукція
Преамбулою до цього тексту має служити відповідь на статтю Юрія Нестеренка «О праве наций на самоопределение», яка наведена наприкінці. Ця стаття послужила джерелом натхнення до роздумів не тільки про саме «право націй на самовизначення», але і про те, що автор не врахував у своїх роздумах.
Шукаючи спосіб впорядкувати процес самовизначення молодих націй і утворення молодих держав без м’ясорубки, автор по суті оперся на ідею «Територія» замість «етнократії», на що я зауважив, що 90% всіх сепаратизмів є «етнократичними». «Політократичних» або «територіальних» сепаратизмів «раз, два и обчёлся» - Квебек, Тайвань, Корея, що ще? Етномовна спільність є найпершою і найбільш очевидною спільністю. Ще потужнішою є тільки релігійна спільність, але вона зараз не є визначальною.
Саме єдність ідеї Крові (народу-етносу/мови) і Землі створює вибухову суміш нових воєн. І тому головна суперечність, яку виділив би я, була б не «между правом наций на самоопределение и принципом нерушимости границ», а між цими двома та правами національних меншин. Нестеренко показав, чому «принцип непорушності кордонів» є міф, і що його легко перефразувати так, що суперечність зникає яко фіктивна. Але він не усунув загрозу зіткнення протилежних національних наративів.
Виміри нації: Кров, Земля, Нація, простір і час.
Проблема в тому, що право на самовизначення націй стикається із найпершою проблемою - неможливість самовизначення націй, або неможливість строгого визначення націй як таких. Вислів «право самовизначення націй» породжує запитання до усіх трьох слів.
Що значить «право»? На що, інакше кажучи, «нація» може розраховувати? Хто, що і як встановлює це право?
Що значить «самовизначення»? Визначення нацією самої себе - як це відбувається, і наскільки це також об’єктивно?
Що значить «нація», нарешті? Політична, етнічна, історична, «молода», що таке нація, і хто, що, як її визначає, формує, встановлює?
Останнє питання - головне.
По-перше, воно має просторовий вимір - хто встановлює власне межі нації? Нехай, припустимо, «що таке нація» взагалі, більш-менш зрозуміло - це якесь громадянське суспільство, що володіє або прагне володіти політичною суверенністю і незалежністю яко єдине політичне тіло-держава. Таке суспільство, або нація-суспільство, апріорі пов’язане із державою, тому що її засадничим моментом є «незалежність та суверенітет», тобто метою нації-суспільства є обов’язково стати нацією-державою. Така нація походить або від згромадження населення певної території, що утворюють таку собі громаду (громадянське суспільство) (тобто це є політична нація), або від певної провідної, «титульної» групи (переважно це - етнос із його головною характеристикою - мовою). Залежно від відношення нації і держави, нація-суспільство може бути «старою», державною, «історичною» нацією (тобто мати тривалу незалежну державну історію), або нацією бездержавною (що тільки змагає до статусу нації-держави, або молодою нацією, що щойно недавно здобула статус державності, і по суті є перехідною формою, нацією, що ледве спинається на ноги яко державна.
Але незалежно від того, якою із цих 5 типів дана нація є, питання лишається одне - хто, що і як встановлює її кордони? Здебільшого є дві межі національних - бажана та дійсна, максимальна та фактична, тобто кордони ідеальної «Великої Нації», або кордони «історично сформовані» по слову «Ну як уже вийшло». Ідеальний приклад - Угорщина. Ідеальні кордони за «Йоббіком» охоплюють території вдвічі більш ніж є реальна, пост-Тріанонська Угорщина. Так само майже з будь-якою нацією: Romania Mare, РІ-СРСР, Соборна Велика Україна «від Сяну до Дону», ба навіть «гістарычныя землі Беларусі-Літвы» до Білостоку, Вільнюса та Твері.
Відмінності лише дві. Перша схожа на каламбур - наскільки ці «ідеальні кордони» є/були реальними, тобто наскільки ця нація історично реально мала державність із такими кордонами, і наскільки ця державність була тривкою? Наприклад, в той час як Угорщина мала реальну і доволі давню державність у декларованих «Йоббіком» кордонах, то «ідеальний образ» Білорусі майже ніколи не складав реальної державної структури, а «ідеальна минувшина» ВКЛ, мало того, що дуже віддалена часово і епохально (пізньосередньовічна держава, ідентичність якої будувалася радше на релігійно-конфесійних та станових розмежуваннях), так ще і реальна історія модерної білоруської нації, становлення еліти цієї нації, ніяк не пов’язано із традицією ВКЛ («стара», ранньомодерна еліта, належала до політичної нації Речі Посполитої, відтак, набагато ближча до польського наративу, ніж до сучасного білоруського - щоправда, варто зазначити, що і литовська концепція ідентичності так само відірвана від ВКЛ, хоча Литва набагато більше себе асоціює із ВКЛ, але є навіть більше відірваною від реального ВКЛ). Або - російський «ідеальний образ» спирається на реальні кордони історичних держав, що спирались на російську ідентичність, і по суті, кажучи про «русскій міръ», росіяни не надто то й брешуть - адже коли держава встановлює межі практичної суспільної та культурної уніфікації та комунікації, то країни «русскаго міра» дійсно входили тривалий час до геополітично-геокультурної орбіти Росії, хоча входили, так би мовити, «не так, не там і не в такому вигляді». Натомість ідеальна «Велика Україна» взагалі ніколи, навіть більше ніж Білорусь, не складала реальної державно-політичної спільності характеру незалежної держави.
Друга відмінність характеризує притомність нації - наскільки вона страждає на реваншизм і ладна «переграти історію» «у свій бік»? Реваншизм - штука паршива. Війна типу первісної помсти «око за око» і «помстимося за дідів, повернемо наше» - перетворить світ та історію на арену тотальної війни всіх проти всіх без шансів і перспектив. Причому у таких глобальних заворушках як завжди виграє зовсім не той, кого очікували. Приклад тут також наочний. Є приклад «не треба так»: це Сербія, а тепер і Росія - вони вирішили «вернуть себе былое величие». Це констрастує із ідеальним прикладом Польщі - маючи не менше реваншистів, поляки второпали на четвертий раз, що дешевше буде не повертати минуле, а спробувати збудувати майбутнє з тією ж ціллю («створити свою велич»). Тому поляки відмовилися від заявок і претензій на Львів, Гродно, Вільнюс - заради миру в регіоні, і підспудно плекаючи намір тишком-нишком таки звести нову «Річ Посполиту». А серби втупу поперлись рогами «да заштитити Срби». В результаті відгрібли невимовних стусанів, і були виперті навіть із свого історичного Косова і Црне Горе. Леда Воєводину зберегли, і то, чи справді… А польська «Річ Посполита» - вуаля, нежданчик! - таки проявилась у концепті «Міжморя» або «Балто-Чорноморської унії», і її вітають в усіх усюдах колишньої РП, так, як точно би не вітали розповіді про «Lwów to polskie miasto!». Куди прямує Рассєюшка - ну натяк очевидний.
Все це виводить на другий, часовий, хронологічний вимір питання «що таке нація». Який період існування етносу брати за точку відліку? Кожна нація бере свій ідеальний «золотий вік» - ідеальний приклад тут - Балкани. Карти «Великої Албанії», «Великої Сербії», «Великої Македонії», «Великої Болгарії», «Великої Румунії» та «Великої Угорщини» - усі вони однаково істинні, не брешуть же. Але просто всі вони взяті із різних часів.
Нарешті, будь-яка етнічна нація у проведенні своїх кордонів спирається на щонайменше два критерії - ідею Крові (тобто де живуть «наші люди») і ідею Землі (де наші історичні кордони і святині). Якщо ідею Землі я вже показав - бажана та дійсна межа, максимальна та фактична, - то з ідеєю Крові справи інакші. На який принцип спиратися: «де наших більше?», тобто де угорці у більшості, чи «де наші взагалі є хоч трошки?».
Майже завжди ці дві ідеї Крові і Землі поєднуються - тобто якщо Земля є «наша історична», «там була наша держава і є наші святині», а там ще й трошечки «наших людей» - все, ховайся, пішли визволять. Майже ніхто на практиці не претендує на землі, де «наших є трошки», але «нашої держави/святині там ніколи не було». Тому українці на Вінніпег, а вайнахи на Москву майже 146% претендувати не будуть - тому улюблена російська відмовка «в той же Москве, какой процент имеющих предков-кавказцев? Евреев? Украинцев? Прибалтов? А что останется, если вычленить всех перечисленных?» - це просто страшилка, що не має підстав. Ніхто окрім росіян не претендуватиме на Москву - і то вже лише від росіян залежить, що робити із меншинами на Землі, що історично закріплені за росіянами.
Коли лишається лише ідея Крові, але ідея Землі щезає - ідея Нації швидко розутілюється і втрачає зримі обриси, а самий етнос перетворюється на циган, навіть не на євреїв. Лишається максимум хіба етнічне «братство ромів», яке апріорі не змагає до державності і по суті не ставить ніяких політично-національних вимог. Такі народи майже миттєво асимілюються, і єдиний приклад такого народу - це цигани, роми, які дивовижно вціліли протягом тисячоліть, і про який досі відоміше менше, ніж про чукчів чи чеченців.
Чи треба пояснювати, що ідея Землі без ідеї Крові - це простий локальний, місцевий патріотизм («я тут живу, я люблю цю територію»)? Чистий територіалізм, якщо хочете. Ідеальний варіант для політичної нації американського типу. Тут може розвинутися як політична нація в дусі США або Швейцарії, так і типовий комплекс «багатонаціональної» «тутешньості» аморфного підданого космополітичної Імперії, в дусі СРСР-РФ. Це - цікавий парадокс - недарма ще з 1820-х років, ще від декабристів, Росію порівнювали саме із США, і декабристи закликали Імперію перетворитися на США, щоб розвинути регіони і не втратити країну. Росія і США - дійсно історична пара, але протилежні полюси цієї пари. А репресивна політика Росії призвела до того, що росіяни нарешті перетворилися у аморфну масу, яка «где я, там Россия», тобто «без роду, без племени», «многонациональный советский/россиянский народ», тобто витравили саму ідею і Крові, і Землі, і Нації.
Отже, повертаючись до вихідного питання - якщо говорити про «право на самовизначення націй», хто встановить межі нації? Офіційні документи про це не говорять. Пан Нестеренко у своїй статті пропонує принцип більшості на певній території або перемоги на референдумах. Але цей принцип був доречний у добу традиційного суспільства. Після модернізації, коли урбанізація, індустріалізація, створення модерних технологій управління суспільством, що породили масову мобілізацію населення, його масові міграції, а відтак асиміляцію - це прирікає більшість недержавних націй на безвихідь. Ба більше, це закріплює результати геноцидів, репресій та просто політик асиміляції. Ідеальний приклад - Крим, де за 160 років пропорція татарського населення півострова впало з 99% до нуля, а зараз ледве складає 12%. Підхід Нестеренка «к участию в референдуме допускаются также все вынужденно перемещенные лица, ранее проживавшие на Территории, а в случае их смерти - их наследники в первом поколении» тут мало чим зарадить - адже станом на добу Постмодерну (ХХІ століття) від головних часів геноцидів пройшло мінімум два-три покоління, а також найбільшою проблемою частіше є не «переміщені», тобто «видалені» особи, а якраз «привезені» - наприклад, росіяни в Криму, Башкортостані чи Татарстані. Найкращий приклад - Латвія. Звідки там 40% «русскочелюстных»? Майже всі привезені за радянські часи.
Тому підхід «більшість населення» підходить для політичної нації, але ігнорує випадок етнічної нації, хоча цих випадків більшість. Вимагати від етнічних націй відмовитися від політичних домагань - абсурдно і несправедливо, веде до радикалізації протесту і тероризму. Проблема розмежування тут подвійна - це є проблема «корінного народу» на території колонії (кримські татари в Криму), але так само і проблема «народу метрополії» на території колонії, що здобула незалежність (росіяни в Латвії чи Україні), і проблема розмежування різних пригноблених однією імперією народів (татари і башкири). Строгу лінію кордону провести принципово неможливо, якщо не опускатися до масових депортацій та геноциду.
Множинність Ідентичностей:
регіональний плюралізм та Український світ
Але вихід є - він давно розроблений у пошуках європейської ідентичності та примирення локальних історичних європейських конфліктів. Стисло це «єдність у множинності» (девіз ЄС), або, висловлюючись більш вдало - єдність у розмаїтті іншості. Це - усвідомлення множинності, багаторівневості нашої ідентичності, розуміння межовості, пограничності, прикордонності нашого політичного існування.
Ми включені до множини ідентичностей. Вони розташовані одна щодо одної не тільки матрьошково (одна в одній), але і перекриваючи одна одну. Умовно кажучи, не тільки «я людина» - «я європеєць» - «я поляк», але і «я галичанин», а це значить дуже складна суперпозиція, де зливаються як «мої», ідентичності поляка, часто єврея, українця, причому специфічного типу. Не розливаючись мислію по древу, скажу стисло: сучасна Європа вже відкрила для себе феномен регіональної прикордонної ідентичності, яка служить з одного боку формою реалізації загальної національної ідентичності, а з іншого боку містком між різними національними ідентичностями. Регіональна ідентичність водночас конкретизує національну ідентичність, долає безликість типовості, офіціозності, шаблонності, і увідноснює, релятивізує її, ставить її під сумнів, зрештою спростовує її з погляду історії та культури. Національна ідентичність нібито розмивається, релятивізується, втрачає свою внутрішню центрованість - умовний німець або українець розпадається на баварця, саксонця, галичанина, одесита, дончанина, слобожанця, тощо. Це викликає відразу у шаблонних націоналістів, які починають шукати «щирого українця», «справжнього», «незіпсованого» «исконного русского», відповідно забраковуючи усіх, хто не підходить під штамп «справжнього українця». Такий пуризм працює тоді в усіх царинах життя - і насамперед у мові, коли виникає «граммар-наці» і комплекс літературної мови, образно кажучи, коли «лучче», «проснутися», тощо стають «суржиком» і переслідуються. Це власне властиво всім - досит згадати російський популярний кпин на тему «звОнит - звонИт».
Але є й інша реакція і інший вплив. Національна ідентичність, з іншого боку, розкривається букетом пахощів, набуває багатогранності та різноманітності. Визнаючи регіональні варіації, пізнаючи їхні коріння і особливості, відкриваючи їхні спорідненості із іншими націями, зустрічаючи перехрестя міжнаціональних діалогів - національна ідентичність усвідомлює і себе як те, що єднає всі ці варіації у неповторний світ цієї нації, який збагачений і зустрічається там з одними, тут з іншими, набуває незвідної розмаїтості, але лишається собою, зберігаючи те суттєве єдине, що творить нас нами. Відкриваючи інакшість мови, культури, історичної памяті зануреного у словацько-угорсько-румунську атмосферу Закарпаття, румунську - Буковини, польську - Львова, неповторну єврейсько-молдавансько-бесарабську Одеси, кримськотатарську Бахчисарая, зрештою, куди правди діти, російські впливи і елементи, пізнаючи культурну інакшість гуцульських опришків Довбуша і кубанських козаків-чорноморців, рідних братів загиблих від тоталітарної машини СРСР слобідських козаків та онуків запорозьких козаків, визнаючи різні впливи, ідентичності, контексти - Українець відкриває для себе, що все це об’єднує той же таки неповторний, розмаїтий аж до запаморочення Український Світ, світ, що освітлює український поступ, крок українців повсюди. Історія культури та ідентичності лемків чи бойків надзвичайно відмінна від аналогічної історії слобідських козаків чи кубанців, і ще більш відмінна від історії Одеси-Хаджибея. Але відкриття відмінностей - якщо воно відбувається чесно і відверто - спонукає до відкриття спільності, мостів, зв’язків, і тоді галичани (нібито стереотипні «уніати-підляшки») починають рятувати Київ, просувати києво-могилянську ученість у Московії, ставати радниками польських королів і петербурзьких імператорів, захищати православ’я від поляків, а слобожанці майже із Донбасу починають створювати українську модерну націю, ставати першими українськими націоналістами, співзасновник першої української таємної націоналістичної організації «Братства тарасівців» походить із Керчі, а - неочікувано! - отці-засновники єврейського сіонізму та держави Ізраїль родом з Києва та Одеси підтримують українське національне відродження! Т.ч. українець не потребує «зрікатися» нічого і нікого - ні російського походження і культури, ні мадярського контексту, ні польських костьолів. Бо Україна об’єднує.
Це не є видумка моя чи тільки для України. Такий підхід давно вже опрацьований на прикордонних розламах Європи - Ельзасі та Лотарингії, Тіролі, Аландах, але найбільш широко це застосовується для осмислення множинності культури, особливо для відкриття пластів єврейської культури у Європі. Це ж можна застосувати на будь-яких міжнаціональних розламах і кордонах.
І більше того - саме такий підхід знімає проблему національного розмежування і потреби перевизначення кордонів держав. Для прикладу - татаро-башкирський кордон. Якщо, припустімо, вони здобувають незалежність, для них нема потреби «різати і шматувати» території. Межові, прикордонні території автоматично отримують статус специфічного міжнаціонального прикордоння, де визнаються, з одного боку, права меншин, а з іншого боку, меншини визнають свою цілковиту лояльність новій державі, будуючи свою ідентичність на тій самій незвідній і неспростовній складності історії, результатом якої стала саме така ситуація, трудність, складність, яку не варто вирішувати розтинанням вузла - аж надто дорого і нащо воно треба.
Якби у свій час таку політику обрала Сербія - визнавши землі, де серби є більшістю, складником відповідних держав і запропонувавши політику регіональної дружби і взаємоповаги - серби і досі жили у Країні, Кніні, Косово, і т.д. І ми би чули про науково-культурні конференції та фестивалі «Косово як унікальний приклад регіональної транскордонної ідентичності», де лунали би сербські хіландарські дзвони та албанський намаз. Але для цього слід було відмовитися від модерного монізму та імперських великодержавних амбіцій, в основі яких лежить той же монізм «Я - цар царів і цар один». Бог бо гордим противиться, а смиренним дає благодать. Саме так вчинила Польща - і тепер у Львові стоїть пам’ятник львівським «Орлятам», а львів’яни навіть бравують польськими діалектизмами, і Львів є «містом-перехрестям польської, єврейської, німецької, русько-української культур». Так само могла вчинити Росія - і не розповідати про «русскій Данбасс» і «русскій Крим», а почути власного ж письменника Аксьонова про «Остров Крым», і збагнути інакшість культури, історії, атмосфери цього достоту Острова, незвідного ні до кого, окрім як до себе самого. Тоді широка смуга від лінії Суми - Одеса до лінії Вороніж - Ставрополь стали би «простором українсько-російського культурного обміну та співіснування», а не лінією фронту війни України за Незалежність, проти лиховісної імперської орди…
А наостанок... просто прочитайте Гайдамаки Шевченка, поему 1841 р...
Отаке-то було лихо
По всій Україні!
Гірше пекла... А за віщо,
За що люде гинуть?
Того ж батька, такі ж діти -
Жити б та брататься.
Ні, не вміли, не хотіли,
Треба роз’єднаться!
____
[Сама преамбула-коментар до статті Нестеренка]
Стаття як на 2013 рік просто пророча і досконала. Але є парочка зауважень для розвитку концепції
· "за «принципом нерушимости границ» стоит разумное желание не допустить новых войн за передел территории. надо изменить формулировку на «недопустимость изменения границ насильственным путем» - и тогда любые противоречия с правом наций на самоопределение исчезают." (я б додав - "недопустимость изменения границ одного государства путем прямого или косвенного насилия со стороны другого государства")
· "термин «нация» следует понимать в западном смысле - т.е. граждане одного государства (в т.ч. - создаваемого, в чем и заключается это самое самоопределение), а вовсе не лица одной национальности" (вірно, але не цілком, про це і розгорнутий пост).
Але взагалі неврахований момент роботи спецслужб на розкол старих і утворення нових країн. Тому до нижчеописаних пунктів умов слід обов'язково додати пункт усунення можливості спецслужб влаштувати рейдерське захоплення території. Для цього є багато способів - і не тільки військове вторгнення с геноцидом, а насамперед інформаційна війна і активне втручання через систему НГО. Зокрема, війна РФ проти України велася багато років до 2014 р. - це виявлялось у купі фільмів, груп, статей, що всіляко заперечували існування українців та плекали ідею "Новороссии", "Юго-Востока", "Донбасса", "Крыма", "Севастополя" як "руССкихъ" регіонів.
Це до речі, в тему до пункту "50-летний мораторий на вхождение в состав других государств как де юре, так и де факто", який варто доповнити так: "Процедура предоставления независимости Территории приостанавливается, если доказано и признано международной экспертной комиссией, что имело место агрессивное внешнее вмешательство в процесс сформирования и принятия решений населения Территории. Видами такого вмешательства может быть как откровенное или скрытое вторжение регулярных войск или парамилитарных образований другой страны (случай Крыма и Донбасса), так и подготовка на территории другой страны вооруженных формирований для вторжения на Территорию (неважно, под флагом ли другой страны, либо под флагом потенциальной Территории - случай Косово, Сирии, Ливии), так и особенно - активная информационная агрессивная пропаганда, нацеленная на формирование у населения Территории сепаратистских или индепендентских настроений, которая квалифицируется как вмешательство в дела исходной страны»
Зауваження також викликає п. 1 "Компактное проживание этой группы". Ареал проживання сформований історично, і це прямо пов'язане із останнім пунктом про "исключаются бесконечные споры, кто кого откуда изгнал 300 или 1000 лет назад". Якщо історично склалось так, що ареал розселення народу А деформований і розірваний внаслідок тривалої агресії чи окупації країни В - то це, м'яко кажучи, викликає справедливе обурення
Правильно зауважили в коментарях, що "во многих государствах есть территории исторически очень связаны с данным государством, где находятся важные исторические памятники и т.д. но по стечению исторических обстоятельств заселены представителями чужих этносов (то же Косово, например)". Звертаючись до ідеалу "компактності" та намагаючись втекти від історичних апеляцій, ми ризикуємо стати на шлях виправдання геноцидів та репресій. З іншого боку, враховуючи нескінченність історії (хто тут жив 100000 років назад?), а відтак умовність "національної власності" на територію (чия земля - скіфів, сарматів, татар, готів, таврів, неандертальців, Божа/Аллахова?) - то тут треба зважити ціну апеляції. Чи варто до кінця світу згадувати про геноцид 1915 р., або століття русифікації, чи все таки краще облишити війни дідів і почати співпрацю онуків задля миру на планеті
Але якщо онуки вже стурбовані незалежністю і вже звернулися до пам'яті дідів, то - п. "Компактное проживание" викличе явне нерозуміння. Чому ми, що живемо тут століттями, маємо переселятися, віддаючи прадідівські землі
Це торкається також і феномену Землі, яка дуже важлива для нації, особливо тієї, що змагає до незалежності. Автор недооцінює фактор і цінність Землі, яка дуже важлива для етнічних націй - що можна вибачити йому, уродженцю космополітичної російської політичної нації. Саме конкретна земля є конкретними святинями родів, племен, народів, націй, людей. Косово сербам не так треба, як територія, скільки як земля Косовської битви, де стоять стародавні столиці Печ і Прізрен, і ці святині ти не зсунеш з місця, як скинію Завіту. Для кримських татар дуже важливий саме Бахчисарай, Акмесджіт, і т.д. - і їх не вдовольнить ідеальна сферична "Територія компактного розселення" десь в Узбекистані. Те ж саме - із євреями, що їх так любить РуФабула - Палестина є омріяна Земля Обітована - все, баста! - і "не нужен мне берег турецкий, и Африка мне не нужна".
Логіка ж пана Нестеренка - суто кочова, номадична, космополітична. Зібралися - і поїхали разом. Але ж РуФабула сама критикувала Московію як кочовий проект.
П.С. № 1.
Ще один пункт порекомендували у коментарях:
" границы отделяемой территории не обязательно должны совпадать с границами административных единиц внутри государства. Или даже так - группа населения, претендующая на независимость, имеет права требовать отделения не всей административной единицы, где она проживает, а лишь той её части, где она составляет большинство населения. Иначе будут возникать конфликты, подобные тем, что имели место в Хорватии (где проживавшие на востоке Хорватии сербы не хотели отделения от Югославии) или Грузии (где отделения не хотели абхазы и осетины) впрочем, в 1989 году абхазов в Абхазии было лишь 17 процентов, так что и такое решение идеальным назвать нельзя."
У коментах на це відповіли, що "проблема Югославии в том, что там взят за основу принцип "этнократии". При той чересполосице, что сложилась там (или у нас, например) - этнократия не может привести ни к чему, кроме конфликта (более или менее "силового"). Когда же речь идет о территориальном самоопределении - когда свою судьбу берется определять не какая-то "этническая группа", а ВСЕ население территории-страны, то тема конфликта вообще может и не возникнуть. Так что этнократия - лучшее средство против самоопределения»
Про це у великій статті.
П.С. № 2. Про комісію з коментів Нестеренка:
"Видимо, это должна быть какая-то структура при ООН. Я сам отношусь к ООН крайне скептически, но пока "других писателей у нас нет". Очевидно, что в состав комиссии не должны входить представители страны, от которой планируется отделение, и вообще он должен быть максимально нейтральным".
Комісія мусить бути - і я згоден, тому що абстрактні норми міжнародного права не дають змоги практично захистити право на самовизначення і чесність голосування.
Преамбулою до цього тексту має служити відповідь на статтю Юрія Нестеренка «О праве наций на самоопределение», яка наведена наприкінці. Ця стаття послужила джерелом натхнення до роздумів не тільки про саме «право націй на самовизначення», але і про те, що автор не врахував у своїх роздумах.
Шукаючи спосіб впорядкувати процес самовизначення молодих націй і утворення молодих держав без м’ясорубки, автор по суті оперся на ідею «Територія» замість «етнократії», на що я зауважив, що 90% всіх сепаратизмів є «етнократичними». «Політократичних» або «територіальних» сепаратизмів «раз, два и обчёлся» - Квебек, Тайвань, Корея, що ще? Етномовна спільність є найпершою і найбільш очевидною спільністю. Ще потужнішою є тільки релігійна спільність, але вона зараз не є визначальною.
Саме єдність ідеї Крові (народу-етносу/мови) і Землі створює вибухову суміш нових воєн. І тому головна суперечність, яку виділив би я, була б не «между правом наций на самоопределение и принципом нерушимости границ», а між цими двома та правами національних меншин. Нестеренко показав, чому «принцип непорушності кордонів» є міф, і що його легко перефразувати так, що суперечність зникає яко фіктивна. Але він не усунув загрозу зіткнення протилежних національних наративів.
Виміри нації: Кров, Земля, Нація, простір і час.
Проблема в тому, що право на самовизначення націй стикається із найпершою проблемою - неможливість самовизначення націй, або неможливість строгого визначення націй як таких. Вислів «право самовизначення націй» породжує запитання до усіх трьох слів.
Що значить «право»? На що, інакше кажучи, «нація» може розраховувати? Хто, що і як встановлює це право?
Що значить «самовизначення»? Визначення нацією самої себе - як це відбувається, і наскільки це також об’єктивно?
Що значить «нація», нарешті? Політична, етнічна, історична, «молода», що таке нація, і хто, що, як її визначає, формує, встановлює?
Останнє питання - головне.
По-перше, воно має просторовий вимір - хто встановлює власне межі нації? Нехай, припустимо, «що таке нація» взагалі, більш-менш зрозуміло - це якесь громадянське суспільство, що володіє або прагне володіти політичною суверенністю і незалежністю яко єдине політичне тіло-держава. Таке суспільство, або нація-суспільство, апріорі пов’язане із державою, тому що її засадничим моментом є «незалежність та суверенітет», тобто метою нації-суспільства є обов’язково стати нацією-державою. Така нація походить або від згромадження населення певної території, що утворюють таку собі громаду (громадянське суспільство) (тобто це є політична нація), або від певної провідної, «титульної» групи (переважно це - етнос із його головною характеристикою - мовою). Залежно від відношення нації і держави, нація-суспільство може бути «старою», державною, «історичною» нацією (тобто мати тривалу незалежну державну історію), або нацією бездержавною (що тільки змагає до статусу нації-держави, або молодою нацією, що щойно недавно здобула статус державності, і по суті є перехідною формою, нацією, що ледве спинається на ноги яко державна.
Але незалежно від того, якою із цих 5 типів дана нація є, питання лишається одне - хто, що і як встановлює її кордони? Здебільшого є дві межі національних - бажана та дійсна, максимальна та фактична, тобто кордони ідеальної «Великої Нації», або кордони «історично сформовані» по слову «Ну як уже вийшло». Ідеальний приклад - Угорщина. Ідеальні кордони за «Йоббіком» охоплюють території вдвічі більш ніж є реальна, пост-Тріанонська Угорщина. Так само майже з будь-якою нацією: Romania Mare, РІ-СРСР, Соборна Велика Україна «від Сяну до Дону», ба навіть «гістарычныя землі Беларусі-Літвы» до Білостоку, Вільнюса та Твері.
Відмінності лише дві. Перша схожа на каламбур - наскільки ці «ідеальні кордони» є/були реальними, тобто наскільки ця нація історично реально мала державність із такими кордонами, і наскільки ця державність була тривкою? Наприклад, в той час як Угорщина мала реальну і доволі давню державність у декларованих «Йоббіком» кордонах, то «ідеальний образ» Білорусі майже ніколи не складав реальної державної структури, а «ідеальна минувшина» ВКЛ, мало того, що дуже віддалена часово і епохально (пізньосередньовічна держава, ідентичність якої будувалася радше на релігійно-конфесійних та станових розмежуваннях), так ще і реальна історія модерної білоруської нації, становлення еліти цієї нації, ніяк не пов’язано із традицією ВКЛ («стара», ранньомодерна еліта, належала до політичної нації Речі Посполитої, відтак, набагато ближча до польського наративу, ніж до сучасного білоруського - щоправда, варто зазначити, що і литовська концепція ідентичності так само відірвана від ВКЛ, хоча Литва набагато більше себе асоціює із ВКЛ, але є навіть більше відірваною від реального ВКЛ). Або - російський «ідеальний образ» спирається на реальні кордони історичних держав, що спирались на російську ідентичність, і по суті, кажучи про «русскій міръ», росіяни не надто то й брешуть - адже коли держава встановлює межі практичної суспільної та культурної уніфікації та комунікації, то країни «русскаго міра» дійсно входили тривалий час до геополітично-геокультурної орбіти Росії, хоча входили, так би мовити, «не так, не там і не в такому вигляді». Натомість ідеальна «Велика Україна» взагалі ніколи, навіть більше ніж Білорусь, не складала реальної державно-політичної спільності характеру незалежної держави.
Друга відмінність характеризує притомність нації - наскільки вона страждає на реваншизм і ладна «переграти історію» «у свій бік»? Реваншизм - штука паршива. Війна типу первісної помсти «око за око» і «помстимося за дідів, повернемо наше» - перетворить світ та історію на арену тотальної війни всіх проти всіх без шансів і перспектив. Причому у таких глобальних заворушках як завжди виграє зовсім не той, кого очікували. Приклад тут також наочний. Є приклад «не треба так»: це Сербія, а тепер і Росія - вони вирішили «вернуть себе былое величие». Це констрастує із ідеальним прикладом Польщі - маючи не менше реваншистів, поляки второпали на четвертий раз, що дешевше буде не повертати минуле, а спробувати збудувати майбутнє з тією ж ціллю («створити свою велич»). Тому поляки відмовилися від заявок і претензій на Львів, Гродно, Вільнюс - заради миру в регіоні, і підспудно плекаючи намір тишком-нишком таки звести нову «Річ Посполиту». А серби втупу поперлись рогами «да заштитити Срби». В результаті відгрібли невимовних стусанів, і були виперті навіть із свого історичного Косова і Црне Горе. Леда Воєводину зберегли, і то, чи справді… А польська «Річ Посполита» - вуаля, нежданчик! - таки проявилась у концепті «Міжморя» або «Балто-Чорноморської унії», і її вітають в усіх усюдах колишньої РП, так, як точно би не вітали розповіді про «Lwów to polskie miasto!». Куди прямує Рассєюшка - ну натяк очевидний.
Все це виводить на другий, часовий, хронологічний вимір питання «що таке нація». Який період існування етносу брати за точку відліку? Кожна нація бере свій ідеальний «золотий вік» - ідеальний приклад тут - Балкани. Карти «Великої Албанії», «Великої Сербії», «Великої Македонії», «Великої Болгарії», «Великої Румунії» та «Великої Угорщини» - усі вони однаково істинні, не брешуть же. Але просто всі вони взяті із різних часів.
Нарешті, будь-яка етнічна нація у проведенні своїх кордонів спирається на щонайменше два критерії - ідею Крові (тобто де живуть «наші люди») і ідею Землі (де наші історичні кордони і святині). Якщо ідею Землі я вже показав - бажана та дійсна межа, максимальна та фактична, - то з ідеєю Крові справи інакші. На який принцип спиратися: «де наших більше?», тобто де угорці у більшості, чи «де наші взагалі є хоч трошки?».
Click to viewМайже завжди ці дві ідеї Крові і Землі поєднуються - тобто якщо Земля є «наша історична», «там була наша держава і є наші святині», а там ще й трошечки «наших людей» - все, ховайся, пішли визволять. Майже ніхто на практиці не претендує на землі, де «наших є трошки», але «нашої держави/святині там ніколи не було». Тому українці на Вінніпег, а вайнахи на Москву майже 146% претендувати не будуть - тому улюблена російська відмовка «в той же Москве, какой процент имеющих предков-кавказцев? Евреев? Украинцев? Прибалтов? А что останется, если вычленить всех перечисленных?» - це просто страшилка, що не має підстав. Ніхто окрім росіян не претендуватиме на Москву - і то вже лише від росіян залежить, що робити із меншинами на Землі, що історично закріплені за росіянами.
Коли лишається лише ідея Крові, але ідея Землі щезає - ідея Нації швидко розутілюється і втрачає зримі обриси, а самий етнос перетворюється на циган, навіть не на євреїв. Лишається максимум хіба етнічне «братство ромів», яке апріорі не змагає до державності і по суті не ставить ніяких політично-національних вимог. Такі народи майже миттєво асимілюються, і єдиний приклад такого народу - це цигани, роми, які дивовижно вціліли протягом тисячоліть, і про який досі відоміше менше, ніж про чукчів чи чеченців.
Чи треба пояснювати, що ідея Землі без ідеї Крові - це простий локальний, місцевий патріотизм («я тут живу, я люблю цю територію»)? Чистий територіалізм, якщо хочете. Ідеальний варіант для політичної нації американського типу. Тут може розвинутися як політична нація в дусі США або Швейцарії, так і типовий комплекс «багатонаціональної» «тутешньості» аморфного підданого космополітичної Імперії, в дусі СРСР-РФ. Це - цікавий парадокс - недарма ще з 1820-х років, ще від декабристів, Росію порівнювали саме із США, і декабристи закликали Імперію перетворитися на США, щоб розвинути регіони і не втратити країну. Росія і США - дійсно історична пара, але протилежні полюси цієї пари. А репресивна політика Росії призвела до того, що росіяни нарешті перетворилися у аморфну масу, яка «где я, там Россия», тобто «без роду, без племени», «многонациональный советский/россиянский народ», тобто витравили саму ідею і Крові, і Землі, і Нації.
Отже, повертаючись до вихідного питання - якщо говорити про «право на самовизначення націй», хто встановить межі нації? Офіційні документи про це не говорять. Пан Нестеренко у своїй статті пропонує принцип більшості на певній території або перемоги на референдумах. Але цей принцип був доречний у добу традиційного суспільства. Після модернізації, коли урбанізація, індустріалізація, створення модерних технологій управління суспільством, що породили масову мобілізацію населення, його масові міграції, а відтак асиміляцію - це прирікає більшість недержавних націй на безвихідь. Ба більше, це закріплює результати геноцидів, репресій та просто політик асиміляції. Ідеальний приклад - Крим, де за 160 років пропорція татарського населення півострова впало з 99% до нуля, а зараз ледве складає 12%. Підхід Нестеренка «к участию в референдуме допускаются также все вынужденно перемещенные лица, ранее проживавшие на Территории, а в случае их смерти - их наследники в первом поколении» тут мало чим зарадить - адже станом на добу Постмодерну (ХХІ століття) від головних часів геноцидів пройшло мінімум два-три покоління, а також найбільшою проблемою частіше є не «переміщені», тобто «видалені» особи, а якраз «привезені» - наприклад, росіяни в Криму, Башкортостані чи Татарстані. Найкращий приклад - Латвія. Звідки там 40% «русскочелюстных»? Майже всі привезені за радянські часи.
Тому підхід «більшість населення» підходить для політичної нації, але ігнорує випадок етнічної нації, хоча цих випадків більшість. Вимагати від етнічних націй відмовитися від політичних домагань - абсурдно і несправедливо, веде до радикалізації протесту і тероризму. Проблема розмежування тут подвійна - це є проблема «корінного народу» на території колонії (кримські татари в Криму), але так само і проблема «народу метрополії» на території колонії, що здобула незалежність (росіяни в Латвії чи Україні), і проблема розмежування різних пригноблених однією імперією народів (татари і башкири). Строгу лінію кордону провести принципово неможливо, якщо не опускатися до масових депортацій та геноциду.
Множинність Ідентичностей:
регіональний плюралізм та Український світ
Але вихід є - він давно розроблений у пошуках європейської ідентичності та примирення локальних історичних європейських конфліктів. Стисло це «єдність у множинності» (девіз ЄС), або, висловлюючись більш вдало - єдність у розмаїтті іншості. Це - усвідомлення множинності, багаторівневості нашої ідентичності, розуміння межовості, пограничності, прикордонності нашого політичного існування.
Ми включені до множини ідентичностей. Вони розташовані одна щодо одної не тільки матрьошково (одна в одній), але і перекриваючи одна одну. Умовно кажучи, не тільки «я людина» - «я європеєць» - «я поляк», але і «я галичанин», а це значить дуже складна суперпозиція, де зливаються як «мої», ідентичності поляка, часто єврея, українця, причому специфічного типу. Не розливаючись мислію по древу, скажу стисло: сучасна Європа вже відкрила для себе феномен регіональної прикордонної ідентичності, яка служить з одного боку формою реалізації загальної національної ідентичності, а з іншого боку містком між різними національними ідентичностями. Регіональна ідентичність водночас конкретизує національну ідентичність, долає безликість типовості, офіціозності, шаблонності, і увідноснює, релятивізує її, ставить її під сумнів, зрештою спростовує її з погляду історії та культури. Національна ідентичність нібито розмивається, релятивізується, втрачає свою внутрішню центрованість - умовний німець або українець розпадається на баварця, саксонця, галичанина, одесита, дончанина, слобожанця, тощо. Це викликає відразу у шаблонних націоналістів, які починають шукати «щирого українця», «справжнього», «незіпсованого» «исконного русского», відповідно забраковуючи усіх, хто не підходить під штамп «справжнього українця». Такий пуризм працює тоді в усіх царинах життя - і насамперед у мові, коли виникає «граммар-наці» і комплекс літературної мови, образно кажучи, коли «лучче», «проснутися», тощо стають «суржиком» і переслідуються. Це власне властиво всім - досит згадати російський популярний кпин на тему «звОнит - звонИт».
Але є й інша реакція і інший вплив. Національна ідентичність, з іншого боку, розкривається букетом пахощів, набуває багатогранності та різноманітності. Визнаючи регіональні варіації, пізнаючи їхні коріння і особливості, відкриваючи їхні спорідненості із іншими націями, зустрічаючи перехрестя міжнаціональних діалогів - національна ідентичність усвідомлює і себе як те, що єднає всі ці варіації у неповторний світ цієї нації, який збагачений і зустрічається там з одними, тут з іншими, набуває незвідної розмаїтості, але лишається собою, зберігаючи те суттєве єдине, що творить нас нами. Відкриваючи інакшість мови, культури, історичної памяті зануреного у словацько-угорсько-румунську атмосферу Закарпаття, румунську - Буковини, польську - Львова, неповторну єврейсько-молдавансько-бесарабську Одеси, кримськотатарську Бахчисарая, зрештою, куди правди діти, російські впливи і елементи, пізнаючи культурну інакшість гуцульських опришків Довбуша і кубанських козаків-чорноморців, рідних братів загиблих від тоталітарної машини СРСР слобідських козаків та онуків запорозьких козаків, визнаючи різні впливи, ідентичності, контексти - Українець відкриває для себе, що все це об’єднує той же таки неповторний, розмаїтий аж до запаморочення Український Світ, світ, що освітлює український поступ, крок українців повсюди. Історія культури та ідентичності лемків чи бойків надзвичайно відмінна від аналогічної історії слобідських козаків чи кубанців, і ще більш відмінна від історії Одеси-Хаджибея. Але відкриття відмінностей - якщо воно відбувається чесно і відверто - спонукає до відкриття спільності, мостів, зв’язків, і тоді галичани (нібито стереотипні «уніати-підляшки») починають рятувати Київ, просувати києво-могилянську ученість у Московії, ставати радниками польських королів і петербурзьких імператорів, захищати православ’я від поляків, а слобожанці майже із Донбасу починають створювати українську модерну націю, ставати першими українськими націоналістами, співзасновник першої української таємної націоналістичної організації «Братства тарасівців» походить із Керчі, а - неочікувано! - отці-засновники єврейського сіонізму та держави Ізраїль родом з Києва та Одеси підтримують українське національне відродження! Т.ч. українець не потребує «зрікатися» нічого і нікого - ні російського походження і культури, ні мадярського контексту, ні польських костьолів. Бо Україна об’єднує.
Це не є видумка моя чи тільки для України. Такий підхід давно вже опрацьований на прикордонних розламах Європи - Ельзасі та Лотарингії, Тіролі, Аландах, але найбільш широко це застосовується для осмислення множинності культури, особливо для відкриття пластів єврейської культури у Європі. Це ж можна застосувати на будь-яких міжнаціональних розламах і кордонах.
І більше того - саме такий підхід знімає проблему національного розмежування і потреби перевизначення кордонів держав. Для прикладу - татаро-башкирський кордон. Якщо, припустімо, вони здобувають незалежність, для них нема потреби «різати і шматувати» території. Межові, прикордонні території автоматично отримують статус специфічного міжнаціонального прикордоння, де визнаються, з одного боку, права меншин, а з іншого боку, меншини визнають свою цілковиту лояльність новій державі, будуючи свою ідентичність на тій самій незвідній і неспростовній складності історії, результатом якої стала саме така ситуація, трудність, складність, яку не варто вирішувати розтинанням вузла - аж надто дорого і нащо воно треба.
Якби у свій час таку політику обрала Сербія - визнавши землі, де серби є більшістю, складником відповідних держав і запропонувавши політику регіональної дружби і взаємоповаги - серби і досі жили у Країні, Кніні, Косово, і т.д. І ми би чули про науково-культурні конференції та фестивалі «Косово як унікальний приклад регіональної транскордонної ідентичності», де лунали би сербські хіландарські дзвони та албанський намаз. Але для цього слід було відмовитися від модерного монізму та імперських великодержавних амбіцій, в основі яких лежить той же монізм «Я - цар царів і цар один». Бог бо гордим противиться, а смиренним дає благодать. Саме так вчинила Польща - і тепер у Львові стоїть пам’ятник львівським «Орлятам», а львів’яни навіть бравують польськими діалектизмами, і Львів є «містом-перехрестям польської, єврейської, німецької, русько-української культур». Так само могла вчинити Росія - і не розповідати про «русскій Данбасс» і «русскій Крим», а почути власного ж письменника Аксьонова про «Остров Крым», і збагнути інакшість культури, історії, атмосфери цього достоту Острова, незвідного ні до кого, окрім як до себе самого. Тоді широка смуга від лінії Суми - Одеса до лінії Вороніж - Ставрополь стали би «простором українсько-російського культурного обміну та співіснування», а не лінією фронту війни України за Незалежність, проти лиховісної імперської орди…
А наостанок... просто прочитайте Гайдамаки Шевченка, поему 1841 р...
Отаке-то було лихо
По всій Україні!
Гірше пекла... А за віщо,
За що люде гинуть?
Того ж батька, такі ж діти -
Жити б та брататься.
Ні, не вміли, не хотіли,
Треба роз’єднаться!
____
[Сама преамбула-коментар до статті Нестеренка]
Стаття як на 2013 рік просто пророча і досконала. Але є парочка зауважень для розвитку концепції
· "за «принципом нерушимости границ» стоит разумное желание не допустить новых войн за передел территории. надо изменить формулировку на «недопустимость изменения границ насильственным путем» - и тогда любые противоречия с правом наций на самоопределение исчезают." (я б додав - "недопустимость изменения границ одного государства путем прямого или косвенного насилия со стороны другого государства")
· "термин «нация» следует понимать в западном смысле - т.е. граждане одного государства (в т.ч. - создаваемого, в чем и заключается это самое самоопределение), а вовсе не лица одной национальности" (вірно, але не цілком, про це і розгорнутий пост).
Але взагалі неврахований момент роботи спецслужб на розкол старих і утворення нових країн. Тому до нижчеописаних пунктів умов слід обов'язково додати пункт усунення можливості спецслужб влаштувати рейдерське захоплення території. Для цього є багато способів - і не тільки військове вторгнення с геноцидом, а насамперед інформаційна війна і активне втручання через систему НГО. Зокрема, війна РФ проти України велася багато років до 2014 р. - це виявлялось у купі фільмів, груп, статей, що всіляко заперечували існування українців та плекали ідею "Новороссии", "Юго-Востока", "Донбасса", "Крыма", "Севастополя" як "руССкихъ" регіонів.
Це до речі, в тему до пункту "50-летний мораторий на вхождение в состав других государств как де юре, так и де факто", який варто доповнити так: "Процедура предоставления независимости Территории приостанавливается, если доказано и признано международной экспертной комиссией, что имело место агрессивное внешнее вмешательство в процесс сформирования и принятия решений населения Территории. Видами такого вмешательства может быть как откровенное или скрытое вторжение регулярных войск или парамилитарных образований другой страны (случай Крыма и Донбасса), так и подготовка на территории другой страны вооруженных формирований для вторжения на Территорию (неважно, под флагом ли другой страны, либо под флагом потенциальной Территории - случай Косово, Сирии, Ливии), так и особенно - активная информационная агрессивная пропаганда, нацеленная на формирование у населения Территории сепаратистских или индепендентских настроений, которая квалифицируется как вмешательство в дела исходной страны»
Зауваження також викликає п. 1 "Компактное проживание этой группы". Ареал проживання сформований історично, і це прямо пов'язане із останнім пунктом про "исключаются бесконечные споры, кто кого откуда изгнал 300 или 1000 лет назад". Якщо історично склалось так, що ареал розселення народу А деформований і розірваний внаслідок тривалої агресії чи окупації країни В - то це, м'яко кажучи, викликає справедливе обурення
Правильно зауважили в коментарях, що "во многих государствах есть территории исторически очень связаны с данным государством, где находятся важные исторические памятники и т.д. но по стечению исторических обстоятельств заселены представителями чужих этносов (то же Косово, например)". Звертаючись до ідеалу "компактності" та намагаючись втекти від історичних апеляцій, ми ризикуємо стати на шлях виправдання геноцидів та репресій. З іншого боку, враховуючи нескінченність історії (хто тут жив 100000 років назад?), а відтак умовність "національної власності" на територію (чия земля - скіфів, сарматів, татар, готів, таврів, неандертальців, Божа/Аллахова?) - то тут треба зважити ціну апеляції. Чи варто до кінця світу згадувати про геноцид 1915 р., або століття русифікації, чи все таки краще облишити війни дідів і почати співпрацю онуків задля миру на планеті
Але якщо онуки вже стурбовані незалежністю і вже звернулися до пам'яті дідів, то - п. "Компактное проживание" викличе явне нерозуміння. Чому ми, що живемо тут століттями, маємо переселятися, віддаючи прадідівські землі
Це торкається також і феномену Землі, яка дуже важлива для нації, особливо тієї, що змагає до незалежності. Автор недооцінює фактор і цінність Землі, яка дуже важлива для етнічних націй - що можна вибачити йому, уродженцю космополітичної російської політичної нації. Саме конкретна земля є конкретними святинями родів, племен, народів, націй, людей. Косово сербам не так треба, як територія, скільки як земля Косовської битви, де стоять стародавні столиці Печ і Прізрен, і ці святині ти не зсунеш з місця, як скинію Завіту. Для кримських татар дуже важливий саме Бахчисарай, Акмесджіт, і т.д. - і їх не вдовольнить ідеальна сферична "Територія компактного розселення" десь в Узбекистані. Те ж саме - із євреями, що їх так любить РуФабула - Палестина є омріяна Земля Обітована - все, баста! - і "не нужен мне берег турецкий, и Африка мне не нужна".
Логіка ж пана Нестеренка - суто кочова, номадична, космополітична. Зібралися - і поїхали разом. Але ж РуФабула сама критикувала Московію як кочовий проект.
П.С. № 1.
Ще один пункт порекомендували у коментарях:
" границы отделяемой территории не обязательно должны совпадать с границами административных единиц внутри государства. Или даже так - группа населения, претендующая на независимость, имеет права требовать отделения не всей административной единицы, где она проживает, а лишь той её части, где она составляет большинство населения. Иначе будут возникать конфликты, подобные тем, что имели место в Хорватии (где проживавшие на востоке Хорватии сербы не хотели отделения от Югославии) или Грузии (где отделения не хотели абхазы и осетины) впрочем, в 1989 году абхазов в Абхазии было лишь 17 процентов, так что и такое решение идеальным назвать нельзя."
У коментах на це відповіли, що "проблема Югославии в том, что там взят за основу принцип "этнократии". При той чересполосице, что сложилась там (или у нас, например) - этнократия не может привести ни к чему, кроме конфликта (более или менее "силового"). Когда же речь идет о территориальном самоопределении - когда свою судьбу берется определять не какая-то "этническая группа", а ВСЕ население территории-страны, то тема конфликта вообще может и не возникнуть. Так что этнократия - лучшее средство против самоопределения»
Про це у великій статті.
П.С. № 2. Про комісію з коментів Нестеренка:
"Видимо, это должна быть какая-то структура при ООН. Я сам отношусь к ООН крайне скептически, но пока "других писателей у нас нет". Очевидно, что в состав комиссии не должны входить представители страны, от которой планируется отделение, и вообще он должен быть максимально нейтральным".
Комісія мусить бути - і я згоден, тому що абстрактні норми міжнародного права не дають змоги практично захистити право на самовизначення і чесність голосування.