Tsubasa Family 001
Click to viewВпродовж того Золотого тижня, ми з Цубасою Ханекавою награлися досхочу. І зараз я буду пригадувати всі ті події, хоча вже й запізно це робити. Але я все одно буду ворушити всі ці гіркі, терпкі, та інколи все ж солодким присмаком, спогади, які мені все одно хотілося б забути, яких хотілося б позбавитися, яким би неможливим це не було. Ті дев’ять днів, що сяяли золотом.
Цубаса Ханекава, сімнадцятилітня дівчина з випускного класу старшої школи. Староста класу. Відмінниця. Волосся зібране у дві коси. Носить окуляри. Нестерпно серйозна. Рівно добра до всіх. Дуже розумна. Та навіть якщо я продовжу перелік основних рис її характеру в такій, легкій для розуміння формі, все одно навіть мріяти марно про те, щоб розповісти про те, яка вона насправді. Якщо ви не зустрічали її, якщо не опинялися із нею обличчям до обличчя, вам ніколи не зрозуміти, яка вона. Це з тих речей, що неможливо виразити людськими мовами. По правді кажучи, щоб розповісти про те, якою є Цубаса Ханекава, треба володіти мовою ангелів.
Чи, може, мовою пекла.
І з цієї причини, чесно кажучи, я прошу вас вибачити мене, прошу від усього серця. Тому що навіть якщо б я розповів про все, що було Золотого тижня від А до Я, до останньої дрібниці, не упускаючи нічого, правда про ті кошмарні дев’ять днів, або щось, безкінечно близьке до правди про ті кошмарні дев’ять днів, все одно залишилося б незрозумілим. Тому я одразу здаюся і облишаю спроби це зробити. Відмовляючись від будь-якої відповідальності, я перетворююсь на персоніфікацію відмови.
Ні в якому разі я не маю намірів передавати будь-кому свої думки.
Лише.
Лише просто.
Я просто хочу промовити довгий та нерозбірливий монолог про Цубасу Ханекаву, мою рятівницю та мою подругу.
Можливо, він не має сенсу.
Напевно, він даремний.
Для всіх, і для мене теж, він даремний і позбавлений сенсу.
Він - пусте.
Якщо б я подивився на це з точки зору Хітаґі Сенджоґахари або Суруґи Камбару, з якими зустрівся пізніше - якщо б подивився з точки зору цих дівчат, наділених силою і рішучістю йти на все заради досягнення власної мети; дівчат, не жаліючих нічого заради себе, які не вагаючись готові знищити найдорожче, що у них є, якщо виникне така потреба - не може бути й сумнівів, що моя спроба знову пережити минуле видасться пустою і безглуздою, не вартою не те що уваги, а навіть і зауваження.
Люди мають жити, дивлячись у майбутнє. Якщо не позитивно, то принаймні активно. Навіть якщо їм нема чим похвалитися, все одно, треба жити повним життям - ось цінності цих сильних, але ніжних дівчат.
Робити негарно - це нічого.
Бути грубим - це нічого.
Бути жадібним - це нічого.
Ці цінності - не мої.
Я інший.
Слабкий, ламкий і до того ж зовсім нездібний Койомі Арараґі - інший.
Це псевдолюдське плаксиве невпевнене у собі створіння, яке колись перед тим, як перейти вулицю дивилося не тільки наліво та направо, але й оглядалося про всяк випадок - воно зовсім інше, ніж ці дівчата.
Але.
Ханекава зі мною.
Ми пов’язані.
Я мав би сказати - це дивовижно.
Я мав би сказати - це те, чого я хотів.
Хоча сама думка про те, що ця неможливо розумна дівчина, чий інтелект перевищує людські можливості, та я можемо опинитися разом може видатися неможливою, після того, як закінчився Золотий тиждень це було єдиним, що можна було хоча б приблизно вважати висновком з подій. Висновком, який дуже нагадував якусь шахрайську схему, та все одно був непорушним фактом, тож цьому вже не зарадити.
І, якщо цьому не зарадити, я здаюся.
Є одна спільна річ між нею та мною.
Єдина спільна річ між Койомі Арараґі та Цубасою Ханекавою.
Спільна річ у наших серцях.
Тепер я розумію - коли вже минув час з того Золотого тижня і почався другий семестр, тепер, запізно і болісно, я розумію причину.
Буквально: я відчуваю біль, розуміючи все це.
Причину, з якої Цубаса Ханекава заговорила зі мною.
Причину, з якої Цубаса Ханекава зустріла мене.
Причину, з якої Цубаса Ханекава врятувала мене.
Та все ж, очікувано, якщо я кажу, що “тепер я розумію” та “я зрозумів запізно” - це значить, що із цим вже нічого не можна зробити, воно вже спливло за водою. Що зроблено - то зроблено і переробити вже не вийде.
Якби я помітив, хай не одразу після того, як зустрів її, та хоча б до того, як почався Золотий тиждень, у яких обставинах вона жила, можливо, щось би і вдалося.
Слабкі та ламкі ми.
Між нами щось могло виникнути.
І тому це, врешті-решт, нерозбірливий монолог у пустому класі, де нема нікого крім мене, після закінчення шкільних занять. Це ретроспективне есе, яке слідує стандартній схемі нумерованого переліку, і яке я викладаю, сидячи на звичайному стільці.
Покаянні листи, вирізані кривим почерком на парті незадовго до випускного.
“Я згадую, та ні про що не жалію” - які чарівні прекрасні слова, яких я не наважуся сказати.
Я згадую, і водночас жалію.
Я хочу викинути це з голови та зробити наново те, що я можу переробити.
Той Золотий тиждень був для мене гнітюче неминучим. Чому я не зміг зробити все краще? Чому, чому, чому? Це гнітить мене настільки, що якби я не був безсмертним, то хотів би померти. Навіть зараз я бачу це уві сні.
І ці сни беззаперечно можна назвати кошмарами.
Цубаса Ханекава.
Дівчина, яку звуть “крила”.
Це було десь через місяць після того, як я пережив своє пекло на землі під час двох тижнів весняних канікул між другим та третім класами старшої школи. У сучасній Японії, у наші дні, мене вкусив вампір - дуже романтична пригода, як на такого дурня, як я, який якимось чином повернувся до нормального щоденного життя, одночасно намагаючись впоратися з бічними ефектами тої пригоди. Ханекава чомусь вирішила, що я - якийсь анахронічний хуліган, і змусила мене стати її заступником на посаді старости класу. Не пам’ятаю, чи це сталося ще тоді, коли я не міг зрозуміти, як спілкуватися із нею, чи до того часу я вже навчився миритися із цим - в будь-якому разі, це було тоді.
У неї вселився кіт.
Кіт.
Ссавець ряду хижих родини котових.
Само тому після Золотого тижня я почав не любити котів.
Вони мене лякають.
І... Ханекава лякає мене не менше.
Передмова вийшла дещо довгою, але нам немає куди поспішати - часу після школи на диво багато.
А тепер, послухайте, що снилося мені минулої ночі.