Як ходили чумакувать. Розповіді баби Мані
Багато розказують нісенітниць про чумаків. Що вони були там п’яниці, розбишаки, чи ще якісь. Цього не було. Був - дуже тяжкий труд чумацький, щоб добуть тієї солі, котору вони доставляли із Дону, із Криму.
Ходили два раза на рік. Один раз ходили по сіль. Другий раз ходили по рибу. І коли збиралися в дорогу чумаки, багато людей приїзджало. Приходили до мого прадіда до хати, так як у нього було дуже велике хазяйство і багато скотини.
Чумакували волами. Не кіньми, а волами. І от тих волів у мого прадіда скільки і не було, щоб була (сформована), як називалася, чумацька валка. Тоді не обоз був, а валка.
То щоб назбирать велику валку, багато приходили у компаньони до мого прадіда. Наприклад, один хазяїн посилає свого сина і пару волів із возом. Тоді називалися не вози, а ґарби. Це великий-великий віз, которий вистелявся шкурами скотини і туди насипалася сіль. Мішків, як такових не було, а сіль насипалася у ту ґарбу.
І от, до мого прадіда сходилися в компаньони зовсім посторонні люди.
Один господар посилає зятя. Другий господар - сина. А той може і сам їде. Але ж так надовго їхали, що господарство ж своє не кидали на жінок. А треба щоб (дома) був же й хазяїн.
І от з моїм прадідом дуже багато було компаньонів із сторони. Казали люди, моя бабуня казала, що як Вєцького валка виходить із двору, то одна пара волів за селом, а остання коло двора. Налічувалося сто пар волів. Збирали із Мотижина, Бишева, Макарова і там звідки тільки не було. З великої округи збирали. Не тільки з київської губернії, а може і житомирської.
Прадід мій дуже був знатний. Його багато людей знали, як із хорошої сторони. Чесний, порядний чоловік. І от для того, щоб зібраться у дорогу з’їзджалися по очереді до мого прадіда у двір.
Чого? Для процедури. У садку кипів котьол дьогтю березового. Березового чистого дьогтю. Для того, щоб чумацьке білльо нижнє мочалося, кип’ятилося в дьогті. І щоб не заводилися воші і не приставала ніяка хвороба.
Як можна було носить таке? Мусили. Яке воно не було. Чому називається тяжкий труд? Тому що дуже тяжкий труд. Треба було виносити ту сорочку у дьогті на собі. Але ж вони мусили її носить.
Так оце для чоловіків. Тепер же, таким же самим дьогтьом, каждому волу вимазували ракотиці дьогтьом. В ушах мазали тим дьогтьом. І на шию вішали або ж вінок цибулі або вінок часнику. Від хвороб, щоб не понападали. А тоді хвороби ходили - чума, холера, а для скотини може якась друга. Ну чума навєрно була і для людей і для скотини, в те время, в той час. І от така процедура проходила.
Як уже все зробили: і білльо поварили, і помазали волам усе те що треба. То снаряжалися ті ґарби. Шкурами вистелялися. Брали з собою харчі: пшоно. Тоді ж рису там не було, чи ще чогось. Олію, пшоно і сало. В бочечкє, чи щось там чи наче таке вже в чому було те сало. Пока його довезуть, да назад, то воно червоне стане. Ну не червоне, а так наче жовток. Усередині, як розріжеш, трошки біле. А зверху воно жовте, але істіне.
Ну от зібралися в дорогу. Пішли. Так мій прадід іхав верхи на коні. Як керівник цієї валки. Усеї чумацької валки був керівником мій прадід - Вєцький Антон Улянович. Їхав на коні. Кінь був, казали, дуже виїздний - гарний кінь. І сам керівник тоже був статний, дуже гарний дядько. Ну такий же треба, щоб і був.
І от як же треба їхать цій же валці? Як же їх годувать? От як скотину годувать? І так же само і людей. Все рівно все время не будуть варити тільки пшоняної каші. І от дід комерчеський був. Тоді ж пани були. У каждого пана був свій товар. Мій прадід, іде впереді на коні і заїзжає, наприклад, якщо траса по дорозі в Одесу, чи в Білу Церкву, чи в Мироновку, чи ще кудись там.
Заїзжає до помєщика. І питає: «Що йому треба перевезти?». Це получалося, як рефрижератори тепер. Наприклад, пану треба, може, зерно десь перевезти або муку чи сахар, бо були ж сахарні заводи.
І от дід бере цей усей товар, який пан хоче перевезти за услугу. Услуга за услугу. Як кажуть тепер: «Бартер на бартер». То щоб дав випас дав. Як літом ідуть - випас волам предоставив помещик. Їм же треба зелень, отдих. І треба воли щоб попаслися. Значить на таке договарються. Або ж якщо у другий період року йдуть, то сіна наприклад там-де він договарюється.
Ну, те що треба для харчування скотини і чумаків.
Оце йшов, цей бартер. Що треба помещику зробить. Туди тому повезти, звідти іншому. Може вони і отклонялися і од шляху свого, бо треба було десь у сторону. Це вже їхня робота була така. І йшли вони до самого місця призначення, куди там вони йшли. І в Одесу ходили, і в Ростов ходили, і в Крим ходили. Було три точки.
А як назад їдуть, то тоже так само договарються. То в їх були не всі ґарби заповнювалися товаром, а щоб вже було у пана щото куди-то погрузить і перевезти.
Їхали такими селами, що села пусті були, так як тоді ходила чума та холєра, . Вимерли люди тільки собаки були. Що заїхали в село, і нікого не видно. Ні коло криниці, ні там-де люди живуть. Тільки аж там десь на іншому кінці села побачили людину. Женщину. Ну і думають - це ж туди доїдуть. Поки туди дохали, а її немає там. Ну-де ж та людина ділася? У двір зайшли. Нікого немає. Зайшли в хату, а двері откриті. На чердак, у сінях стоїть драбина. Одкритий чердак. Вони туди, а там вся сім’я мертва лежить. Чого? Щоб не їли собаки.
Люди ховалися тоді, як чума і холера. Як сказать - людина чувствовала, що вона буде помирать. І ховалися люди туди. Оце вони були свідки такому… я не знаю даже, ну як це - інценденту. Це і таке було.
Ходили у три точки: Одесу, Крим і Ростов. Але получалося тільки, що два рази на рік. Ну куди може і не ходили в яку точку, чи в Одесу чи в Ростов. Якось воно було, що два рази на рік. І ходили до того часу, поки не открилася Одеська железна дорога.
Мій прадід тоді був в Одесі. Із своєю валкою, своїми чумаками, своїми возами. Щось вони там тоді грузили. І начальник - одеський губернатор, чи хто там такий в Одесі був розпорядився до мого прадіда. Він же не один раз там в Одесі був. Під’їхали чи покликали до себе його і сказали, щоб він із своїм товаром, своїми волами і ґарбами грузилися на залізничні платформи. На товарняки. Під’їзжали до рампи, де була погрузка і грузилися у вагони на платформі.
Погрузилися всі чумаки. І помолилися богу. І попрощалися один з одним.
Вони думали, що їх везуть до Сибіру. Ну начебто за їх подумали, що вони престуники. Ну мало що. Люди різні були. Подумали собі вони так.
Погрузилися і ідуть. Везуть їх. Приїхали у Фастів. У нас у Фастові були товарний Фастів і пасажирський. Первий Фастов і другий. Ну і так же сейчас.
Приїхали на станцію Фастов-2. Зупиняється товарняк з тими волами, ґарбами, з усім, і їх зустрічають начальник вокзала і духовий оркестр. Мого прадіда так зустрічали із Одеси.
Начальник станції організував мітінг. Розказував начальник станції усім присутнім, що це такі й такі-то люди, що вони певний період приносили-доставляли і рибу і сіль - продукт необхідний для людей. І діду тоді сказав, що однині ваша чумачка прекращає свою діяльність, так як открилася Одеська залізниця. Пожав діду руку і нагородив царською грамотою.
Ну всім сказали тоді - по домах, хто-куди. Забірайте свої воли, свою сіль, свою рибу, чи що ви там везли.
Отак чумакував мій прадід.
А було це у вісімсотих роках, ближче до дев’ятсотого. Тоді, як открилася Одеська залізниця, тоді і прекратилося чумакування. Чумаки ходили, і були поки не открили залізницю. Це особисто мого прадіда чумачка - Вєцького Антона Уляновича. Може вона десь була - по других повітах чи по других губерніях і довше, а може і коротше. Но у нас туто, в Київській губернії, наша, Вєцького валка була пока не открилася Одеська залізниця.
В селі у нас є сусідка. Баба Маня. Це бабуня, яка, і в дорогу перехрестить, і яблучком пригостить чи розуму навчить і цікаву бувальщину розкаже.
Вона приголомшивий оповідач, один з найкращих, що я чув і бачив. Це одне з її оповідань, які я мав задоволення слухати наживо. Стиль оповідача майже не змінював.