“Don't worry, be happy”: прогруз; великий.
Somebody has put a magnet - long time ago - on a fridge in our common kitchen. This cute thing depicts a nice flower on the background with the words over it:
“Whatever happens, don't worry just be happy in all that you do, for as long as you stay positive it will lead to a happier you!”
I took it, as you'll see, too seriously. I just couldn't get my head around the question why it disturbs me; I found this message somehow extremely uncomfortable. Not because it sounds like a simple expression, almost a marketing slogan, of a Western hard-boiled hedonistic approach, so much embraced by so many people I know. At the end of the day, a similar-sounding approach, though from, probably, quite a special angle, I quite often (try to) accept myself.
The only suggestion I came up with goes as follows: the most uncomfortable have been the words “whatever” and “in all that you do”. The whole slogan puts one's personal happiness as the greatest value; and there's nothing wrong with it. But it rejects the very suggestion that one should worry in certain situations; that discomfort, worries, bad consciousness etc. have got any value, or any positive meaning at all.
We deal with different, probably culturally, set of values here. (Don't get me wrong, I'm not trying to simplify things and to talk about 'the whole Western culture' reducing it all to one particular, very peculiar set; I just can point at the fact that here I come across it much more often - but I happened to see it in other places as well, and to experience very different things here. Just it's been somehow very clear that even if magnet is produced in China, - it is ordered and distributed by some Western smart arse.) In the set expressed by this slogan any bad feelings and/or emotions are rejected in principle; they are just some kind of 'disease' which has to be eradicated from one's life once and forever. Let's imagine that such an approach is really embraced by everybody; what then?
It's not even about “l'ennui”, “border situation”, “tragedy of being” and all the “existentialist” stuff (my apologies to the existentialists for using the word in this meaning). But 'whatever happens' includes the real tragedies, which people in the Third World (including FSU countries), probably, come across more often than the majority here: when the things are matters of life and death, hunger, physical threat to the health or freedom. In these situations, when they happen to somebody next to you, not to worry looks simply inhuman.
This, though, is the case here quite often as well: homelessness and unemployment, drug addiction, xenophobia, pointless violence and all sorts of social problems live on the same streets, next to you. So this point can be debated - with, for instance, saying that just worrying you won't change a thing; and if you think you can't - it's better just not to notice it.
But I couldn't reconcile “all that you do”. One can run a dirty, or simply meaningless business - and I don't mean just illegal; I mean the perfectly legal corporate-style business, hiring cheap labour and firing employees en masse, producing unhealthy products, stuffing minds with right-wing tabloids' bullshit, polluting environment, turning commons into private property, or simply trying to monopolise the market and push the competitors (who employ a lot of people who have families and want to have a job as well, you know) out of it. Or being employed by somebody who does all this. Or one can simply hurt somebody else - physically or emotionally, deliberately or by pure chance - this one we all do, don't we? Or to be a witness to somebody else's physical or emotional suffering, when the person needs somebody who'd be emphatic and understanding, therefore - could share at least a bit of pain.
In all these situations, if to follow this slogan, all the worries go to hell, and one can't be bothered thinking about anything that makes skies less blue and life less beautiful. That's it.
Such a “half-life” produces emotional kind of “well-being” (of a very strange kind to me, but who am I to doubt?) as well as, at the end of the day, better chances for 'success', including an economic or professional one.
But of course there is a price to pay. Talks about 'inhumanity' aside (the second part of my previous note in the brackets). Just this approach leads to the situations when, if you are on the wrong end of the story, and need somebody to worry with/about you - there is no point to count on anybody. Just sometimes - on family members, as personal feeling are still quite often stronger then this ridiculous strategy. Apart from them, in an environment which lives according to this principle, you are completely alone.
На холодильник у нашій спільній кухні хтось, досить давно, приліпив магніт. На цій симпатичній штучці зображено гарненьку квіточку, а на тлі її - такі слова:
“Що б не трапилось, не хвилюйся, просто будь щасливим в усьому, що робиш; бо поки ти ставишся до речей позитивно - це робить тебе щасливішим!”
Я сприйняв його, як буде видно, занадто серйозно. Просто ніяк не міг зрозуміти, що у цьому магніті так мене непокоїть; читаючи цю настанову, я почувався надзвичайно некомфортно. Не тому, що вона лунає як просте вираження, майже маркетинґовий слоґан, того жорстко-гедоністичного підходу, що його сприймає так багато людей поміж моїми знайомими. Врешті-решт, підхід, який міг би лунати схожим чином, я сам досить часто застосовую (чи радше намагаюся) - хоча, напевно, з досить специфічним розумінням.
Єдине припущення, яке врешті-решт з'явилося, полягає ось у чому: найбільший дискомфорт викликали слова “що б (не трапилось) і “в усьому, що ти робиш”. Весь слоґан вказує на особисте почуття щастя як на найвищу цінність; і в цьому нічого поганого немає. Однак він відкидає навіть припущення, що у певних ситуаціях треба хвилюватися; що відчуття дискомфорту, хвилювання, муки сумління і т.под. мають бодай якусь цінність, чи взагалі - бодай якесь позитивне значення.
Ми маємо тут справу з іншою (можливо - культурно) системою цінностей. (Не зрозумійте мене невірно - я не намагаюся спростити “всю західну культуру” до однієї окремої, досить специфічної системи; просто тут я з нею стикався частіше - хоча бачив таке і в інших місцях, так само, як і тут мав справу із зовсім іншим підходом. Просто якось дуже очевидно, що магніт, хоча і виготовлений у Китаї, замовлений і продається якимось хитрозадим бізнесменом із Заходу.) У системі, вираженій цим слоґаном, будь-які погані відчуття та/або емоції відкидаються як такі; вони - просто щось на кшталт “хвороби”, яку треба викорінити з життя раз і назавжди. Спробуємо уявити, що такий підхід, і справді, прийнятий всіма довкола - що тоді?
Ведеться не про “нудьгу”, “прикордонні ситуації”, “трагедію буття” та всі ці “екзистенціалістські” штуки (перепрошую екзистенціалістів за використання слова у такому значенні). Але “що б не трапилось” включає очевидні трагедії, що з ними люди у Третьому Світі (включно з країнами колишнього СРСР), напевно, стикаються частіше, ніж більшість тут: коли мова йде про життя і смерть, голод, фізичну загрозу здоров'ю чи свободі. У таких ситуаціях, коли це стається з кимось, хто поруч з тобою, “не хвилюватися” - просто не по-людськи.
Однак тут подібне трапляється теж досить часто: відсутність даху над головою і безробіття, залежність від наркотиків, ксенофобія, безглузде насильство і всі інші види соціальних проблем живуть на тих самих вулицях, поруч із тобою. Тож з цим твердженням можна і сперечатися - твердячи, скажімо, що простим хвилюванням нічого не зміниш; якщо ж тобі здається, що нічого таки не змінити - краще навіть не помічати нічого.
Однак я не міг змиритися з “усім, що робиш”. Можна керувати брудною, чи просто безглуздою справою - я не маю на увазі незаконною; мається на увазі абсолютно легальний, скажімо, бізнес корпоративного типу, який наймає дешеву робочу силу і практикує масові звільнення, виробляє шкідливі для здоров'я продукти, напихує голови хєрнею з правої “жовтої преси”, забруднює довкілля, перетворює громадське надбання на приватну власність, чи ж просто намагається монополізувати ринок і випхати з нього конкурентів (в яких теж працює багато людей, які мають родини і, знаєте, теж прагнуть мати роботу). Чи можна просто працювати на когось, хто все це робить. Чи можна просто завдати комусь болю - фізичного чи емоційного, спеціально чи абсолютно випадково, - а це ми всі робимо, хіба не так? Або бачити фізичні чи емоційні страждання когось іншого, кому потрібен хтось, хто співчував і розумів би, тобто - розділив би бодай частку болю.
У всіх таких ситуаціях, якщо слідувати цьому слоґанові, всі хвилювання посилаються на, і не варто навіть перейматися думкою про будь-що, від чого небо може стати менш блакитним, а життя - не таким прекрасним. Отако.
Подібне “пів-життя” надає певний емоційний “добробут” (як на мене - досить-таки дивного ґатунку, але хто я такий, аби ставити це під сумнів?) - а також, врешті-решт, кращі можливості для “успіху”, включно з успіхом економічним чи професійним.
Але, звичайно, за це треба платити. Мова не про “нелюдськість” (друга частина мого попереднього зауваження у дужках). Просто подібний підхід призводить до ситуацій, в яких, якщо ти у невірному місці й у невірний час, і потребуєш, або хтось потурбувався про тебе чи похвилювався з тобою - немає сенсу ні на кого розраховувати. Хіба що іноді - на близьких, оскільки особисті почуття все ще нерідко сильніші за цю ідіотську стратегію. Крім них, в оточенні, що живе за цим принципом, ти лишаєшся абсолютно сам/а.
“Whatever happens, don't worry just be happy in all that you do, for as long as you stay positive it will lead to a happier you!”
I took it, as you'll see, too seriously. I just couldn't get my head around the question why it disturbs me; I found this message somehow extremely uncomfortable. Not because it sounds like a simple expression, almost a marketing slogan, of a Western hard-boiled hedonistic approach, so much embraced by so many people I know. At the end of the day, a similar-sounding approach, though from, probably, quite a special angle, I quite often (try to) accept myself.
The only suggestion I came up with goes as follows: the most uncomfortable have been the words “whatever” and “in all that you do”. The whole slogan puts one's personal happiness as the greatest value; and there's nothing wrong with it. But it rejects the very suggestion that one should worry in certain situations; that discomfort, worries, bad consciousness etc. have got any value, or any positive meaning at all.
We deal with different, probably culturally, set of values here. (Don't get me wrong, I'm not trying to simplify things and to talk about 'the whole Western culture' reducing it all to one particular, very peculiar set; I just can point at the fact that here I come across it much more often - but I happened to see it in other places as well, and to experience very different things here. Just it's been somehow very clear that even if magnet is produced in China, - it is ordered and distributed by some Western smart arse.) In the set expressed by this slogan any bad feelings and/or emotions are rejected in principle; they are just some kind of 'disease' which has to be eradicated from one's life once and forever. Let's imagine that such an approach is really embraced by everybody; what then?
It's not even about “l'ennui”, “border situation”, “tragedy of being” and all the “existentialist” stuff (my apologies to the existentialists for using the word in this meaning). But 'whatever happens' includes the real tragedies, which people in the Third World (including FSU countries), probably, come across more often than the majority here: when the things are matters of life and death, hunger, physical threat to the health or freedom. In these situations, when they happen to somebody next to you, not to worry looks simply inhuman.
This, though, is the case here quite often as well: homelessness and unemployment, drug addiction, xenophobia, pointless violence and all sorts of social problems live on the same streets, next to you. So this point can be debated - with, for instance, saying that just worrying you won't change a thing; and if you think you can't - it's better just not to notice it.
But I couldn't reconcile “all that you do”. One can run a dirty, or simply meaningless business - and I don't mean just illegal; I mean the perfectly legal corporate-style business, hiring cheap labour and firing employees en masse, producing unhealthy products, stuffing minds with right-wing tabloids' bullshit, polluting environment, turning commons into private property, or simply trying to monopolise the market and push the competitors (who employ a lot of people who have families and want to have a job as well, you know) out of it. Or being employed by somebody who does all this. Or one can simply hurt somebody else - physically or emotionally, deliberately or by pure chance - this one we all do, don't we? Or to be a witness to somebody else's physical or emotional suffering, when the person needs somebody who'd be emphatic and understanding, therefore - could share at least a bit of pain.
In all these situations, if to follow this slogan, all the worries go to hell, and one can't be bothered thinking about anything that makes skies less blue and life less beautiful. That's it.
Such a “half-life” produces emotional kind of “well-being” (of a very strange kind to me, but who am I to doubt?) as well as, at the end of the day, better chances for 'success', including an economic or professional one.
But of course there is a price to pay. Talks about 'inhumanity' aside (the second part of my previous note in the brackets). Just this approach leads to the situations when, if you are on the wrong end of the story, and need somebody to worry with/about you - there is no point to count on anybody. Just sometimes - on family members, as personal feeling are still quite often stronger then this ridiculous strategy. Apart from them, in an environment which lives according to this principle, you are completely alone.
На холодильник у нашій спільній кухні хтось, досить давно, приліпив магніт. На цій симпатичній штучці зображено гарненьку квіточку, а на тлі її - такі слова:
“Що б не трапилось, не хвилюйся, просто будь щасливим в усьому, що робиш; бо поки ти ставишся до речей позитивно - це робить тебе щасливішим!”
Я сприйняв його, як буде видно, занадто серйозно. Просто ніяк не міг зрозуміти, що у цьому магніті так мене непокоїть; читаючи цю настанову, я почувався надзвичайно некомфортно. Не тому, що вона лунає як просте вираження, майже маркетинґовий слоґан, того жорстко-гедоністичного підходу, що його сприймає так багато людей поміж моїми знайомими. Врешті-решт, підхід, який міг би лунати схожим чином, я сам досить часто застосовую (чи радше намагаюся) - хоча, напевно, з досить специфічним розумінням.
Єдине припущення, яке врешті-решт з'явилося, полягає ось у чому: найбільший дискомфорт викликали слова “що б (не трапилось) і “в усьому, що ти робиш”. Весь слоґан вказує на особисте почуття щастя як на найвищу цінність; і в цьому нічого поганого немає. Однак він відкидає навіть припущення, що у певних ситуаціях треба хвилюватися; що відчуття дискомфорту, хвилювання, муки сумління і т.под. мають бодай якусь цінність, чи взагалі - бодай якесь позитивне значення.
Ми маємо тут справу з іншою (можливо - культурно) системою цінностей. (Не зрозумійте мене невірно - я не намагаюся спростити “всю західну культуру” до однієї окремої, досить специфічної системи; просто тут я з нею стикався частіше - хоча бачив таке і в інших місцях, так само, як і тут мав справу із зовсім іншим підходом. Просто якось дуже очевидно, що магніт, хоча і виготовлений у Китаї, замовлений і продається якимось хитрозадим бізнесменом із Заходу.) У системі, вираженій цим слоґаном, будь-які погані відчуття та/або емоції відкидаються як такі; вони - просто щось на кшталт “хвороби”, яку треба викорінити з життя раз і назавжди. Спробуємо уявити, що такий підхід, і справді, прийнятий всіма довкола - що тоді?
Ведеться не про “нудьгу”, “прикордонні ситуації”, “трагедію буття” та всі ці “екзистенціалістські” штуки (перепрошую екзистенціалістів за використання слова у такому значенні). Але “що б не трапилось” включає очевидні трагедії, що з ними люди у Третьому Світі (включно з країнами колишнього СРСР), напевно, стикаються частіше, ніж більшість тут: коли мова йде про життя і смерть, голод, фізичну загрозу здоров'ю чи свободі. У таких ситуаціях, коли це стається з кимось, хто поруч з тобою, “не хвилюватися” - просто не по-людськи.
Однак тут подібне трапляється теж досить часто: відсутність даху над головою і безробіття, залежність від наркотиків, ксенофобія, безглузде насильство і всі інші види соціальних проблем живуть на тих самих вулицях, поруч із тобою. Тож з цим твердженням можна і сперечатися - твердячи, скажімо, що простим хвилюванням нічого не зміниш; якщо ж тобі здається, що нічого таки не змінити - краще навіть не помічати нічого.
Однак я не міг змиритися з “усім, що робиш”. Можна керувати брудною, чи просто безглуздою справою - я не маю на увазі незаконною; мається на увазі абсолютно легальний, скажімо, бізнес корпоративного типу, який наймає дешеву робочу силу і практикує масові звільнення, виробляє шкідливі для здоров'я продукти, напихує голови хєрнею з правої “жовтої преси”, забруднює довкілля, перетворює громадське надбання на приватну власність, чи ж просто намагається монополізувати ринок і випхати з нього конкурентів (в яких теж працює багато людей, які мають родини і, знаєте, теж прагнуть мати роботу). Чи можна просто працювати на когось, хто все це робить. Чи можна просто завдати комусь болю - фізичного чи емоційного, спеціально чи абсолютно випадково, - а це ми всі робимо, хіба не так? Або бачити фізичні чи емоційні страждання когось іншого, кому потрібен хтось, хто співчував і розумів би, тобто - розділив би бодай частку болю.
У всіх таких ситуаціях, якщо слідувати цьому слоґанові, всі хвилювання посилаються на, і не варто навіть перейматися думкою про будь-що, від чого небо може стати менш блакитним, а життя - не таким прекрасним. Отако.
Подібне “пів-життя” надає певний емоційний “добробут” (як на мене - досить-таки дивного ґатунку, але хто я такий, аби ставити це під сумнів?) - а також, врешті-решт, кращі можливості для “успіху”, включно з успіхом економічним чи професійним.
Але, звичайно, за це треба платити. Мова не про “нелюдськість” (друга частина мого попереднього зауваження у дужках). Просто подібний підхід призводить до ситуацій, в яких, якщо ти у невірному місці й у невірний час, і потребуєш, або хтось потурбувався про тебе чи похвилювався з тобою - немає сенсу ні на кого розраховувати. Хіба що іноді - на близьких, оскільки особисті почуття все ще нерідко сильніші за цю ідіотську стратегію. Крім них, в оточенні, що живе за цим принципом, ти лишаєшся абсолютно сам/а.