"Заметает зима, заметает...": історія двох екзистенціалістських творів
Була колись популярна радянська пісня у виконанні, зокрема, ВІА "Пламя", із приспівом:
Снег кружится, летает, летает,
И позёмкою клубя,
Заметает зима, заметает
Всё, что было до тебя.
Спершу вона мене непокоїла неусвідомлено: дитині було не зовсім зрозуміло, про що саме йдеться у пісні, і які почуття змальовано у цьому художньому творі. Хіба що якесь стрьомне було від неї відчуття: якоїсь тріщини, яка має ховатися за зовнішньою пригладженою гармонією.
До того ж, у варіанті платівочному на початку й кінці є речитативні строфи, і остання говорить щось там про розлуку. Це неабияк дисонує із, назагал, умиротвореним настроєм решти тексту.
І хіба трошки подорослішавши, ще раз (по перерві) почув цю пісню, - і жахнувся тому настроєві, який вона у собі, під благісно-ванильною поверхнею, несе. Ви вслухайтесь:
Заметает зима, заметает
Всё, что было до тебя.
Все, розумієте? Всі події, переживання, почуття. Усі прагнення і бажання. Усі зустрічі і людей, які були близькими. Всього цього за короткий проміжок часу - наче й не було ніколи. Всі - під снігом. Обнулені. У крижаному, мерзлому небутті.
А коли для двох ліричних персонажів пісні, по якомусь часі, настане "разлука" (а ми дорослі люди, й розуміємо, що такий варіант є надто імовірним; та й авторка тексту натякає на це останнім рядком) - по тому вони, кожен/кожна, зустрінуть когось іншого, і все повториться спочатку. І їх замете, вкриє снігом одне для одного. Наче ніколи й не були.
І ліричний герой твору йтиме життєвим шляхом, відміряючи віхи, зігріваючи, відігріваючи простір перед собою, гарячим диханням розтоплюючи сніг, прокладаючи стежку - а за ним усе замітатиме й замітатиме. І в пункті "Б", щодо якого ніхто не давав гарантій того, що він буде пунктом призначення (і чи є він взагалі, цей пункт призначення? і чи є воно взагалі, призначення?), озирнеться - а, крім останнього відрізку, позаду простягатиметься снігова, крижана пустеля.
Не дивно, що ця пісня викликала в мене, ще дитиною, майже інстинктивне занепокоєння. Я відчував якесь западло - якого, я певен, авторка тексту була цілком свідома, інакше звідки оця "разлука" наприкінці тексту? Втім, вона зробити очевидним це своє відчуття втрати, екзистенційної катастрофи, невиліковної самотності людських істот чи не бажала, чи не могла. Попри непросту долю - і свою, і чоловіка (автора текстів пісень Михайла Танхілевича-Таніча), і сприйняття тих крихт творів екзистенціалістів, до яких можна було допастися в СРСР, - авторка тексту Лідія Козлова не могла висловити свій тодішній настрій відкрито: текст пісні для радянського ВІА мав бути позитивним, а не якимось буржуазно-декадантським.
Вивести на поверхню настрій пісні вдалося іншому поетові - а також виконавцеві. І - досить несподіваному. Влітку 1998-го року Нік Кейв, прибувши з першими гастролями до Москви, під час приватної вечірки на його честь обговорював розмаїту радянську музичну спадщину - і як приклад напівофіціозу, хтось випадково поставив йому радянський хіт "Снег кружится..." (за однією з версій, у виконанні ансамблю "Верасы"). Заінтриґований Кейв попросив перекласти текст, який також містив прозові уривки на початку й кінці (для Кейва, який працює у різних текстових жанрах, це створило додаткову інтриґу). Чи то перекладач був у зміненому стані свідомості, чи сам Кейв "на власній хвилі" - але у тексті Лідії Козлової він відразу відчув весь холод снігової заметілі, яка негайно вкрила британсько-австралійського музиканта з головою.
Намагаючись осмислити комбінацію радянського і пострадянського контекстів, особистої "закинутості" й розпаду імперії, Кейв (по низці спроб і версій) аж за два роки втілив своє комплексне сприйняття у пісні "15 Feet of Pure White Snow", що увійшла до альбому 2001-го року "No More Shall We Part". Не дивно, що такий текст пісні на диво гармонійно сполучається з відеорядом - останній недвозначно вказує на витоки натхнення "15-ти футів...".
По прослуховуванні "15 feet..." Кейва і переглядові кліпу до неї, для мене усе, нарешті, стало на свої місця: ці дві пісні є двома частинами одного й того самого твору. Адже друга - розкриває те, що було приховане у першій, підпільно-екзистенціалістській частині (в іншій формі комунікувати подібний меседж на широку аудиторію в СРСР було неможливо). Не дивно, що і до улюбленого радянського хіта можна прикласти майже стандартно-екзистенціалістські рядки, які один із шанувальників Ніка Кейва написав на Інтернет-форумі, присвяченому співакові, щодо пісні "15 feet..."*: "Ця пісня, насправді, - про масові поховання, які ми влаштовуємо, внаслідок не-здоланного** трагізму і закинутості людського існування, одне для одного під мовчазними сніговими пустелями своїх життів". Про пісню "Снег кружится..." краще, напевно, і не скажеш.
-----------------------------------------------------------------------
*Переклад з англійської мій. На жаль, на момент написання поста гілку форума було видалено під тиском компанії EMI через вміщення у ній лінків на "піратські" ресурси й файлообмінники.
** В оригіналі "un-avoidable", "не-уникненне", якого не можна уникнути. Тут можна згадати те, що давні греки називали "Не-обхідністю", "Ананке", сильнішою за всіх богів, про яку так яскраво писав наш земляк Лев Шестов...але це вже інша тема.
Снег кружится, летает, летает,
И позёмкою клубя,
Заметает зима, заметает
Всё, что было до тебя.
Click to viewСпершу вона мене непокоїла неусвідомлено: дитині було не зовсім зрозуміло, про що саме йдеться у пісні, і які почуття змальовано у цьому художньому творі. Хіба що якесь стрьомне було від неї відчуття: якоїсь тріщини, яка має ховатися за зовнішньою пригладженою гармонією.
До того ж, у варіанті платівочному на початку й кінці є речитативні строфи, і остання говорить щось там про розлуку. Це неабияк дисонує із, назагал, умиротвореним настроєм решти тексту.
І хіба трошки подорослішавши, ще раз (по перерві) почув цю пісню, - і жахнувся тому настроєві, який вона у собі, під благісно-ванильною поверхнею, несе. Ви вслухайтесь:
Заметает зима, заметает
Всё, что было до тебя.
Все, розумієте? Всі події, переживання, почуття. Усі прагнення і бажання. Усі зустрічі і людей, які були близькими. Всього цього за короткий проміжок часу - наче й не було ніколи. Всі - під снігом. Обнулені. У крижаному, мерзлому небутті.
А коли для двох ліричних персонажів пісні, по якомусь часі, настане "разлука" (а ми дорослі люди, й розуміємо, що такий варіант є надто імовірним; та й авторка тексту натякає на це останнім рядком) - по тому вони, кожен/кожна, зустрінуть когось іншого, і все повториться спочатку. І їх замете, вкриє снігом одне для одного. Наче ніколи й не були.
І ліричний герой твору йтиме життєвим шляхом, відміряючи віхи, зігріваючи, відігріваючи простір перед собою, гарячим диханням розтоплюючи сніг, прокладаючи стежку - а за ним усе замітатиме й замітатиме. І в пункті "Б", щодо якого ніхто не давав гарантій того, що він буде пунктом призначення (і чи є він взагалі, цей пункт призначення? і чи є воно взагалі, призначення?), озирнеться - а, крім останнього відрізку, позаду простягатиметься снігова, крижана пустеля.
Не дивно, що ця пісня викликала в мене, ще дитиною, майже інстинктивне занепокоєння. Я відчував якесь западло - якого, я певен, авторка тексту була цілком свідома, інакше звідки оця "разлука" наприкінці тексту? Втім, вона зробити очевидним це своє відчуття втрати, екзистенційної катастрофи, невиліковної самотності людських істот чи не бажала, чи не могла. Попри непросту долю - і свою, і чоловіка (автора текстів пісень Михайла Танхілевича-Таніча), і сприйняття тих крихт творів екзистенціалістів, до яких можна було допастися в СРСР, - авторка тексту Лідія Козлова не могла висловити свій тодішній настрій відкрито: текст пісні для радянського ВІА мав бути позитивним, а не якимось буржуазно-декадантським.
Вивести на поверхню настрій пісні вдалося іншому поетові - а також виконавцеві. І - досить несподіваному. Влітку 1998-го року Нік Кейв, прибувши з першими гастролями до Москви, під час приватної вечірки на його честь обговорював розмаїту радянську музичну спадщину - і як приклад напівофіціозу, хтось випадково поставив йому радянський хіт "Снег кружится..." (за однією з версій, у виконанні ансамблю "Верасы"). Заінтриґований Кейв попросив перекласти текст, який також містив прозові уривки на початку й кінці (для Кейва, який працює у різних текстових жанрах, це створило додаткову інтриґу). Чи то перекладач був у зміненому стані свідомості, чи сам Кейв "на власній хвилі" - але у тексті Лідії Козлової він відразу відчув весь холод снігової заметілі, яка негайно вкрила британсько-австралійського музиканта з головою.
Намагаючись осмислити комбінацію радянського і пострадянського контекстів, особистої "закинутості" й розпаду імперії, Кейв (по низці спроб і версій) аж за два роки втілив своє комплексне сприйняття у пісні "15 Feet of Pure White Snow", що увійшла до альбому 2001-го року "No More Shall We Part". Не дивно, що такий текст пісні на диво гармонійно сполучається з відеорядом - останній недвозначно вказує на витоки натхнення "15-ти футів...".
По прослуховуванні "15 feet..." Кейва і переглядові кліпу до неї, для мене усе, нарешті, стало на свої місця: ці дві пісні є двома частинами одного й того самого твору. Адже друга - розкриває те, що було приховане у першій, підпільно-екзистенціалістській частині (в іншій формі комунікувати подібний меседж на широку аудиторію в СРСР було неможливо). Не дивно, що і до улюбленого радянського хіта можна прикласти майже стандартно-екзистенціалістські рядки, які один із шанувальників Ніка Кейва написав на Інтернет-форумі, присвяченому співакові, щодо пісні "15 feet..."*: "Ця пісня, насправді, - про масові поховання, які ми влаштовуємо, внаслідок не-здоланного** трагізму і закинутості людського існування, одне для одного під мовчазними сніговими пустелями своїх життів". Про пісню "Снег кружится..." краще, напевно, і не скажеш.
-----------------------------------------------------------------------
*Переклад з англійської мій. На жаль, на момент написання поста гілку форума було видалено під тиском компанії EMI через вміщення у ній лінків на "піратські" ресурси й файлообмінники.
** В оригіналі "un-avoidable", "не-уникненне", якого не можна уникнути. Тут можна згадати те, що давні греки називали "Не-обхідністю", "Ананке", сильнішою за всіх богів, про яку так яскраво писав наш земляк Лев Шестов...але це вже інша тема.