Савини Меми. Параграф п*ятий
Ми одного разу обізвали Пузача - Слонєм. Позаяк він мав прикру звичку відтоптувати ноги і вапше був вище середнього зросту, неповороткий й жорстоковийний. Його спершу цей нібто прикол затролив до сліз. Ридав, проте, не він найбільше, а куплик Вітя Масалів з Харкову, той, що за Януковичем у московію втік. Но відтак Пузач трошки звик і користався титулом Слоня більш вільно. Бо якто на тусовці був хіба шо Слонєк один, та й той - металіст. І не Слонь, а саме - Слонєк. А ще був Бардачок, що він вимагав називати його Монахом. Но хто ближче з ним обізнавсь, ті розуміли, шо до чого, і ніколи прізвиська Монах не вживали. 1996 року всі сі протенденції соціальні майже не з'явили себе ще, ентропія зростала, так, проте - повільно, й я сміливо вписував таку критичну кількість кременчуцьких пункерів, як разом Пузача й Бардачка, до себе на цивільний флет. Бо мої рідні інколи місяцями домів не поверталися, десь гасали по москальщинах. Одного разу ці два сапога кєди зависали у мене, сьорбали чифиря, і вдвох, наче дошколята, читали книжку казок Джанні Родарі. Не знаю, може, ми бичку варили, а, може, бухали. І вони вичитали у того Родарі невеличку баєчку, де згадано було й Слоня, й Монаха - і негайно зателефонували до Вікі Калугіної, яка працювала на часі у першій кременчуцькій жовтій газетці, й притьмом зробили дві або й три корисні справи: переконали Вікі, що цю казочку варто надрукувати, на останній шпальті, й отак зробили шмат роботи за Вікі, підкинули їй ідею почати у тій газетці дитячий відділ й ще потішили власне, даруйте на слові, еґо. Ся жовта газетинка, незважаючи на колір, ще була доволі гуманістичною й пропаґувала принади вільної торгівлі все ж таки лагідно, на европейський такий копил. Одного разу там на першій шпальті була реклама миючого засобу "Сілія" - ну, експерименти з форматом контенту, сказати б - і ті ж Пузач і Бардачок тинялися по центральних вулицях й продавали число газетки, вигукуючи непересічне гасло, автором якого був редактор тієї газети Кучеряїв: "Унітази до бєссілія натираємо пастою "Сілія"!" Успіх був шальоний, наклад розійшовся скоро. Но відтак до тієї газетки з усіх ничок й шпарок попідлізали типово кременуцькі, жовтогарячі аж жирнолісти, пейсателі й проча бидлонаволоч, й Кучеряїв усіх марґиналів виписав. Бо вони дозволили собі необережність хапати драп у даблі редакційнім. Кажу це ствердно, бо і я при тім був випадково. А може, Вікі Калугіна, яка була найнеорганізованішою тьотею у світі, ще якогось бока впорола. І довелося їй йти працювати бонною до якихось протомажорів. Їй навіть подобалося. Недовго. Працювала вона на подовженім дні у першій школі, відтак, коли її виписали, бо вона весь час спізнювалася, вона ото у газеті грачувала, потім ото у жидів за хатню вчительку музики, а верхівцем її кар'єри педаґогічної була посада викладача з їсторії культур-мультур у машинобудівнім технікумі. Повнісінько бидла, обох статей, і лиш двоє уважних студентів - піонери з тусовки Владєк Сич й Катя Мурашко. То був уже початок двацять першого століття. Ані Катруся, ні Владєк у технікумі не затрималися, бо рівень булінґу там був найвищий. Так само й Вікі не затрималася у технікумі. Вона то була довірлива дєвучка з ідеалістичним хиппосвітобаченням, а таких дикий й темний Кременчук не толерував. І не толерує, прецінь, досі. Останнє, що я про неї чув, було, що вона фатально закохалася у якого Бардачкового приятеля, а він цинічно кинув її на великі гроші, вона втратила житло й мусила вертати до себе на батьківщину, у Білгородську область. Кучеряїв, редактор жовтої газети "Кременчуцький бульвар", теж уже не з нами. Десь року 2003 приблизно він заскочив свою дружину вдома з коханцем, якимсь офіцером, завалив їх обох з дубельтівки й сам заваливсь. Де поділася Вікі, що вона була найкращою піаністкою у рок-групі "Помаранчове Неподобство" й хиппосекссимволом, мамою всіх тусовкових піонерок й господинею єдиного сальону, де можна було зависати вільно серед панк-бомонду й по декілька днів, де були тусовки просто божевільні - наразі ніхто не знає.