тіпа мімуари)
От я чогось подумала, переглянувши фотки червоних клоунів, які сходили лайном в центрі столиці на Свято Покрови, що до компартії зі світлими намірами вступали хіба що шестидесятники. Вони, наївні, гадали, що зможуть зсередини щось змінити в цій дежаві... Але відмотавши свої строки, зрозуміли, що від злочинного угрупування добра чекати не варто. Ті, що вступали перед ними, були або затуркані чи налякані, або несповна розуму, або ледарі. А вже ті, що пхались туди пізніше, стовідсотково робили це з корисливих міркувань.
В минулому житті, коли я ще була інженером, працював у нас один поцпацик, який багато років мріяв вступити у ту банду. Це ж бо давало можливість дослужитись до начальства, там... всякі закордонні поїздки, путівки комунякам давались в першу чергу... От він, сарака, писав ті заяви, писав, а вони його ніяк не брали. Бо у них, дебілів, була така мулька, що треба в партію приймати в основному робітників. По ІТПівцях план був перевиконаний, то ж на них рознарядки не було, хіба що по великому блату, там... для родичів начальства...))) А робочі вже тоді на це почали класти: до начальства проблематично дослужитись, а замість просиджувати штани на всяких комуняцьких говорильнях, то краще піти з колєгами після роботи бухнути... І от нарешті, після багатьох спроб нашого Валеру мають удостоїти такої високої честі)). А у них була ще така фігня, що називалась кандидатський стаж (шось років зо два, здається) - типу як випробовувальний термін. Як пройдеш його, тоді тебе приймуть в справжні лєнінци. Ну, зібрався той їхній конклав, і з дідьковою поміччю прийняли Валєрку до кандидатів. От він вже тішився, як мала дитина. Цілий інститут реготів, бо ж усі знали, як він туди крепко рвався. А назавтра сталося ГКЧП. А потім за пару днів, як його придушили, комуняцьку партію розігнали. Не знаю, де той пацик тепер працює, але чомусь думаю, що цей факт зі своєї біографії він не намагається широко розголошувати)))))
Весело було тоді жити. Хоча воно й зараз не крепко сумно)) У нас в проектній групі працювало вісім дівок - інженерів - і начальник, ессесно чоловік. Не диво, що він дуже часто виходив на перекури (хоча сам не курив). І тоді наша "творча активність", через яку він, власне, і вибігав)), проявлялась з особливою силою. А було так... У нас в кабінетах висіли такі специфічні радейка, по яких оголошення всякі передавали, з днюхами співробітників вітали і все таке інше. А радіорубка була на нашому поверсі в кабінеті напроти. Якось ми заглянули за якоюсь холєрою до дяді Саші, що був тіпа радістом, і офігіли: він сидів і слухав через свій пристій, про що там в кабінетах розмовляють. Та так уважно заслухався, що не помітив як ми всі по черзі в його двері свої пики пхали, бо ж кожна хотіла пересвідчитись) І тоді ми вирішили навмисне говорити якусь дурню, щоб таваріщі слухали, і у них очі на лоба лізли. А про що таке можна було говорити в савєцкам саюзє? Звичайно, про сєкс!!! Не знаю, що там таваріщі з тої сторони дротів, але шеф дуже часто червонів і вискакував на перекур) А ми ж так старались, волали, переживали, щоб вони все добре розчули))))) От.
І ще один спогад. Якось до нашого міста мав приїхати Лєх Валєнса. Він тоді був президентом. Ну, їхав він не до нас, а в Київ. Але тоді була така мода - виставляти по трасі роззявляк (які, до речі, самі із задововленням там стовбичили) і зображати як тіпа вєсєлітца і лікуєт вєсь народ. Ми з друзями такого натовпу не любили, то ж участі в цьому дійстві не брали. А інститут наш стояв якраз на трасі Львів -Київ, по якій Валєнса мав проїжджати. Тоді в ссср щодня об 11:00 була така собі виробнича перерва, на яку ми бігали в магазин (а по радіо в цей час передавали руханку, і навіть якийсь період нас заставляли займатись в коридорі рукомаханієм). І цього разу ми побігли в магазин, дуже стішені тим, що не буде черги, бо всі роззявляки стоять вздовж траси, щоб побачити авто Валєнси (ну, ще може якусь руку). І раптом я згадую, що зранку пообіцяла знайомій зателефонувати в одній справі рівно об 11:00. Мобілок тоді ще не було, але на стіні магазину висів таксофон, то ж я кинулась бігом телефонувати. Знайома питає: що там в тебе за шум такий. А я їй відповідаю жартома: а ти не знаєш, тут зараз буде Валєнса їхати і кидати доляри в натовп, то ми всі вийшли ловити. І раптом зі слухавки голосом залізного фелікса мені сказало: разгавори на ету тєму прікратіть! палажитє німєдлінна трубку! Оце була бдітільность))))))) Казали, що в ссср кожний четвертий стукав на своє оточення. То ж ми сміялись в групі: дівки, казали, нас тут восьмеро, отже, серед нас є два стукачі. або самі зізнавайтесь, або - пальці в двері, все одно вичислимо)))
Тепер всі стали солідними і серйозними. Проектні інститути почали занепадати. Шеф виїхав до Австралії, дівки розбіглись хто куди в пошуках роботи. А я взяла й змінила фах і, звичайно, знайшла собі знову колектив до душі, шоб в перекурах обов*язково було з ким чіста паржать. І нерідко на цю справу знову надихають лєнінци...
В минулому житті, коли я ще була інженером, працював у нас один поцпацик, який багато років мріяв вступити у ту банду. Це ж бо давало можливість дослужитись до начальства, там... всякі закордонні поїздки, путівки комунякам давались в першу чергу... От він, сарака, писав ті заяви, писав, а вони його ніяк не брали. Бо у них, дебілів, була така мулька, що треба в партію приймати в основному робітників. По ІТПівцях план був перевиконаний, то ж на них рознарядки не було, хіба що по великому блату, там... для родичів начальства...))) А робочі вже тоді на це почали класти: до начальства проблематично дослужитись, а замість просиджувати штани на всяких комуняцьких говорильнях, то краще піти з колєгами після роботи бухнути... І от нарешті, після багатьох спроб нашого Валеру мають удостоїти такої високої честі)). А у них була ще така фігня, що називалась кандидатський стаж (шось років зо два, здається) - типу як випробовувальний термін. Як пройдеш його, тоді тебе приймуть в справжні лєнінци. Ну, зібрався той їхній конклав, і з дідьковою поміччю прийняли Валєрку до кандидатів. От він вже тішився, як мала дитина. Цілий інститут реготів, бо ж усі знали, як він туди крепко рвався. А назавтра сталося ГКЧП. А потім за пару днів, як його придушили, комуняцьку партію розігнали. Не знаю, де той пацик тепер працює, але чомусь думаю, що цей факт зі своєї біографії він не намагається широко розголошувати)))))
Весело було тоді жити. Хоча воно й зараз не крепко сумно)) У нас в проектній групі працювало вісім дівок - інженерів - і начальник, ессесно чоловік. Не диво, що він дуже часто виходив на перекури (хоча сам не курив). І тоді наша "творча активність", через яку він, власне, і вибігав)), проявлялась з особливою силою. А було так... У нас в кабінетах висіли такі специфічні радейка, по яких оголошення всякі передавали, з днюхами співробітників вітали і все таке інше. А радіорубка була на нашому поверсі в кабінеті напроти. Якось ми заглянули за якоюсь холєрою до дяді Саші, що був тіпа радістом, і офігіли: він сидів і слухав через свій пристій, про що там в кабінетах розмовляють. Та так уважно заслухався, що не помітив як ми всі по черзі в його двері свої пики пхали, бо ж кожна хотіла пересвідчитись) І тоді ми вирішили навмисне говорити якусь дурню, щоб таваріщі слухали, і у них очі на лоба лізли. А про що таке можна було говорити в савєцкам саюзє? Звичайно, про сєкс!!! Не знаю, що там таваріщі з тої сторони дротів, але шеф дуже часто червонів і вискакував на перекур) А ми ж так старались, волали, переживали, щоб вони все добре розчули))))) От.
І ще один спогад. Якось до нашого міста мав приїхати Лєх Валєнса. Він тоді був президентом. Ну, їхав він не до нас, а в Київ. Але тоді була така мода - виставляти по трасі роззявляк (які, до речі, самі із задововленням там стовбичили) і зображати як тіпа вєсєлітца і лікуєт вєсь народ. Ми з друзями такого натовпу не любили, то ж участі в цьому дійстві не брали. А інститут наш стояв якраз на трасі Львів -Київ, по якій Валєнса мав проїжджати. Тоді в ссср щодня об 11:00 була така собі виробнича перерва, на яку ми бігали в магазин (а по радіо в цей час передавали руханку, і навіть якийсь період нас заставляли займатись в коридорі рукомаханієм). І цього разу ми побігли в магазин, дуже стішені тим, що не буде черги, бо всі роззявляки стоять вздовж траси, щоб побачити авто Валєнси (ну, ще може якусь руку). І раптом я згадую, що зранку пообіцяла знайомій зателефонувати в одній справі рівно об 11:00. Мобілок тоді ще не було, але на стіні магазину висів таксофон, то ж я кинулась бігом телефонувати. Знайома питає: що там в тебе за шум такий. А я їй відповідаю жартома: а ти не знаєш, тут зараз буде Валєнса їхати і кидати доляри в натовп, то ми всі вийшли ловити. І раптом зі слухавки голосом залізного фелікса мені сказало: разгавори на ету тєму прікратіть! палажитє німєдлінна трубку! Оце була бдітільность))))))) Казали, що в ссср кожний четвертий стукав на своє оточення. То ж ми сміялись в групі: дівки, казали, нас тут восьмеро, отже, серед нас є два стукачі. або самі зізнавайтесь, або - пальці в двері, все одно вичислимо)))
Тепер всі стали солідними і серйозними. Проектні інститути почали занепадати. Шеф виїхав до Австралії, дівки розбіглись хто куди в пошуках роботи. А я взяла й змінила фах і, звичайно, знайшла собі знову колектив до душі, шоб в перекурах обов*язково було з ким чіста паржать. І нерідко на цю справу знову надихають лєнінци...