ОТАМАН БОЖКО
ОТАМАН БОЖКО
Написав Михайло Середа, полковник Армії У.Н.Р.
«Літопис червоної калини». - 1930. - №1. - С.10-12.
Тої ночи, коли С. В. Петлюра простував з Києва на Білу Церкву, замислившись над проектом протигетьманського повстання, в Катеринославі, на Провіянтській вулиці, в будинку під числом 10 начальник охорони залізничого вузла Катеринослав - Сінельниково підполковник Божко, старшина бувшого російського 31-го Олексієвського полку, - радився зі своїми підлеглими козаками про відродження Запорожської Січи. Козаки Горобець, Швачка, Шило, Ріг, Чуприна, Василюк, Окатий, Бульба і бунчужний Сила заприсяглись йому Капулієвськими могилами, що будуть боронити нову Січ і будуть жити по завітам і традиціям давніх Запорожців. То були перші піоніри Запорожської Січи Божка. Закоханий до ентузіязму в лицарські події колишніх січовиків, зі світоглядом, у якому ідеалізація старовини і романтичні настрої перемогли здоровий розум, - Божко дійсно думав про таку визволену Україну, якою вона була до II-ої половини XVII-го століття.
І коли до Катеринослава дійшла чутка про повстання Директорії, отаман Божко написав гусячим пером, як колись писали Запорожці, листа до професора Яворницького, директора музею ім. Поля, з проханням, аби той надіслав йому запорожське євангеліє та інші запорожські реліквії. Певно, що євангелія проф. Яворницький не надіслав; проте Божко Січ сформував. Вона складалася: з пішого куріня, який був доручений курінному отаманові Векличу, кінного куріня на чолі з отаманом Оболенським, гарматного з отаманом Максименком і кулеметної сотні зі сотником Савчуком. Божко мріяв розташувати Січ десь за порогами, коли несподівано на Різдвяні Свята Катеринослав заатакували залоги Пятакова і Махна. Отамани Гулий-Гуленко, Самокиш і Божко боронили місто зі всім завзяттям запорожської вдачі, але ж мусіли нарешті відступити на північ. Божко скерував свою Січ на Київ. На ст. Знаменка він зупинив свої ешелони, чекаючи на дозвіл з Києва прямувати на Фастів.
То був мент, коли в районі ст. Знаменка селяни з Цибулевої та Михайлівни повстали проти Директорії. Комісар Знаменки Вірко об’єднав повставших селян під радянським прапором, загрожуючи Божкові полоном або погромом. Божко не знав, що діяти; надіслав делегацію до Вірка, котра так йому сказала:
- Робіть своє діло, ми перешкоджати вам не будем. Просимо і нас не турбувати: ми приїхали на відпочинок.
Вірко погодився, але ж запропонував їм пересунутись на ст. Крюково. На ст. Крюково Божка стрінула нова несподіванка: отаман Гайдамацького полку Волох, що перебував під цей час в Кременчузі, наказав Божкові прибути до нього за інструкціями. Божко запросив до себе отамана гарматного куріня Максименка, якому сказав:
- Я вирушаю зараз в Кременчуг. Ряба шельма, Волох, гадаю, має щось вдіяти наді мною; так ти того... не проморгай.
І дійсно: в Кременчузі Божка і його адютанта Черневича арештували. Максименко цього менту не проморгав і сипнув на Кременчуг такий гураґанний гарматний вогонь, що Волох примушений був Божка і Черневича звільнити.
- Не Українці, а харцизи якісь, прости Господи, - казав Божко, повернувшись з-під арешту, свойому начальникові штабу Бульбі:
- Немає на що тут чекати, виряжай ешелон на Балту!
В глибокому запіллю Божко відпочав душею і остаточно склав той церемонійний ритуал, якому мусіла підпорядковуватись старшина і козаки Січи.
Щодня, по обіді, з паланки отамана виносили на січовий майдан «наказ по Січі», булаву, гусине перо і каламар з чорнилами. Сурмачі подавали сиґнал, на який збігалися дута оркестра, старшини і козаки. З паланки виходив поважно Божко, сідав за стіл, брав у ліву руку булаву, а правою під мелодійні згуки запорожського маршу підписував гусячим пером наказ, який прочитували всім присутнім. Вживати горівку на Січі заборонялося і козакам і старшині. Одного разу зайшов Божко в мешкання полковника Садовського, інтенданта південно - східнього фронту, який мав нещастя бути прилученим до Січі. Під ліжком, на якому спав інтендант, примітив Божко пів-пляшки самогону. Він ані слова не сказав Садовському, повернувся до паланки і звелів сурмачеві подати сиґнал.
На січовому майдані зібралися старшина і Божко забрав слово:
Шановне товариство! - почав він: - Наш статут забороняє пияцтво; про те товариш Садовський міркує, що статут не про нього писаний і дме самогон, як гусак воду. Що маємо з ним робити?
- Канчуків йому! - голосно загуло на майдані:
- Двацять п’ять? - запитав отаман.
- Двацять п’ять! - радо погодилася Січ.
Ясно, що Садовського відчухрали з тим натхненням, з яким він колись розважав себе самогоном. Треба додати, що в Січі шанувався такий звичай: кожен, кого карали канчуками, мусів підібравши як слід штани, подякувати отаманові:
- Дякую, пане отамане, що навчили мене, дурня, поважати статут.-Певно, що Садовський був засмучений своєю недолею; забув про цю традицію і одержав декілька канчуків додаткових.
Статут забороняв гостро і гру в карти. Ця заборона відносилась і до населення, серед якого перебувала Січ. В м. Барі Божкові донесли, що в місцевому клюбі урядовці грають в карти.
- Ото харцизи! - розгнівався отаман. Звелів вартовій сотні оточити в ночі помешкання клюбу. Урядовців арештували. Тут же, в клюбі, кожному з них, скинувши з нього наперед штани, всипали на цей раз з ласки отамана не 25, а 15 канчуків. - Багато з них не візьмеш, - сказав отаман: - не військові. - Спартанський режим запорожського життя був до вподоби і старшині, і козакам: навколо Січи, в інших частинах, шаліла анархія, козаки терпіли голод і холод, а в Січі, як у зразковому господарстві, всього було досить і на всіх вистарчало. Погано такому інтендантові, у якого Божко знаходив безладдя з харчами. Трапилося було комендантові штабу Січи Мяновському спізнитись з роздачею хліба козакам. Божко зараз - же надіслав йому коротеньку але ж змістовну записку: „Скидай штани і готуй, собачий сину, с...у“. Від страху у Мяновського волосся полізло до гори, як у їжака щетина. Властиво спізнився не Мяновський, а жиди, що випікали хліб.
Де ж тут було шукати правди, коли перед очима Мяновського шугали вже канчуки. Якраз на це нещастя наїхав до пекарні якийсь дідич на самоході. У мить навантажили на цей самохід хліб і, що було духу, чкурнули на майдан. Спізнилися на 22 хвилини, за які Мяновський і одержав 22 канчуки. Невідомо, як довго Запорожська Січ гостила-би у Балті, коли б не налетів на неї отаман Заболотний з великою ордою червоноармійців. Січовики билися, як подобає лицарям, але ж знемогли і мали відступити. Вирятував справу Божко. Був на Січі капельмайстер Іван Головко, боягуз, якому другого подібного на грішній землі не знайти; проте він мав велику здібність: як той сомнабулік, ще напередодні передбачав лютий бій з ворогом. І коли Головко охав і скаржився на свою печінку, виряжаючись до шпиталю, козаки казали:
-Погана, хлопці, справа, у Головка печінка болить. Готуйтесь до бою.
У критичний мент перемоги Заболотного отаман Божко гукнув на джур:
- Подати мені Головка!
Головка розшукали десь в буряні; лежав і охав, хапаючись за серце. Поставили його перед отаманом.
- Зараз же візьми свій корнет-а-пистон, - гримнув на нього отаман, -біжи у лаву і грай гимн.
Наказ треба було виконати. Правда, до лави ноги його не донесли, а зупинився він приблизно на пів-кільометра від бою. І ось ніби з неба полились над полем бою згуки гимну. Це дійсно був істеричний стогін переповненої нелюдським жахом і горем душі Головка. Все ж таки муаика ця надала козакам такої відваги, що решта людей Заболотного покинула безславно поле бою. Заболотний був ластівкою; за ним насунулися совітські війська. Запорожська Січ перенеслася на Бірзулю. У Бірзулі Божка наздігнали отамани Годило-Годлевський і Аркас.
- А де ваші люде? - запитав їх отаман Божко.
- Там, десь позаду, - відповіли отамани; - відбиваються від большевків.
- Добра мені справа: ваші частини на фронті, а ви чогось в Бірзулі.
Наказав сурмачеві скликати Січ, якій він оповів про поведінку Аркаса і Годило-Тодлевського.
- 25? - спитав ляконічно Божко.
- 25, - як завше, погодилася Січ...
З Бірзулі Січ евакувалася в Тирасполь, з Тирасполя у Галичину (через Румунію). .
У кінці травня 1919 року український уряд і армія опинилися в трагічному положенню: з одного боку українська територія була захоплена большевиками, а від Тернополя насовувався корпус Галлера. У короткому відтинку, між Тернополем і Волочиськами, стояли один за одним, хвостом, десятки ешелонів з урядом і решткою армії. Виходу не було, чекали на якесь то чудо. Одні козаки почували себе бадьоро; склали пісню:
- Гей висока Директорія! Під вагоном твоя територія!
- І сталося диво: ніби з-під землі виплинув отаман Божко, смілою атакою звільнив Волочиська і подався далі на Чорний Острів, гонючи перед собою погромлених большевиків. Проскурів, Жмеринка, Козятин перейшли до Українців. Штаб Дієвої Армії перенісся на Жмеринку. С. В. Петлюра надіслав Божкові подяку за відвагу і блискучі події. Божко відповів так: «Тебе буду слухати, а штаби твої зневажаю і вважаю їх зрадниками».
Штаб Дієвої Армії замислився: дійсно, самостійні бойові операції Божка нищили нанівець стратегічну працю Командарма. Штаб армії добився таки свого: Головний Отаман погодився переформувати Січ у дивізію і звільнити Божка. На його місце був призначений отаман Добрянський. Бог знає, де набрався відваги Добрянський, тільки одного часу зупинився він перед паланкою Божка, аби перебрати від нього Січ.
- Бачили нового батька, якого іменував вам штаб армії? - запитав козаків Божко, вказуючи на Добрянського.
- Го-го-го! зареготала юрба. У цьому сміху відчувалася і загроза. - Ясно, що Добрянський накивав п’ятами, покинувши на завше думку, коли-небудь вернути до Січи.
Штаб армії не мав під рукою збройної сили, аби примусити Божка виконати наказ; залишилося одно - чекати на щасливий збіг обставин. Такий збіг внедовзі найшовся: Божко, проїздом зі Січчю на Вапнярський фронт зупинився з ешелоном на ст. Жмеринка. Штаб армії запросив його до мешкання Штабу за одержанням деяких директив. Божко інтуїтивно відчував, що справа, як-то кажуть, смердить ладаном: категорично відмовився від запрошення. Штаб вдруге післав до нього сотників Миколаєнка, пізніш персонального ад’ютанта у генерала Омеляновича-Павленка і контррозвідчика Козієнка. Сотники, молоді спритні люди, знали, як вплинути на отамана: над вечір Божко був в штабі армії.
Начальник штабу отаман Василь Тютюнник запропонував йому обрати одне з двох: або податись до димісії, або бути арештованим. Божко метнувся до кобури за револьвером. Тютюнник його випередив: стрілом з нагана тяжко ранив його у голову і вибив йому око. Його Січ оточив курінь польової варти сотника Редетюка, розброївши старшин і козаків.
Коли Божко видужав, під Жмеринкою стояли Денікінці. Головний Отаман і Штаб Дієвої Армії перебралися до Проскурова; туди подався і він. В Проскурові С. В. Петлюра сказав Божкові:
- Бог буде судити, хто з нас порушив правду, а зараз знову формуй Січ і рятуй справу.
- Так буде, - відповів Божко, - я ласкаво прошу про одну милость: коли звільнимо Україну від ворога, уряд мусить подарувати во власність моєї Січи землі за порогами, які належали колись Запоріжцям.
С. В. Петлюра обіцяв.
З Проскурова уряд подався до Любаря, поганенького міста на Волині. За ним надійшли і недобитки Української Армії, 6-7 тисяч чоловік. То була передсмертна агонія, початок кінця тої ще недавно великої армії, на яку тільки спромоглася Україна.
Та не тратили надії три отамани: Волох з гайдамаками, Божко зі січовиками і Данченко-Денис з запорожцями. Кожний з них силувався залучити решту армії під свою високу руку. Аби позбавитися від такого небезпечного конкурента, як отаман Божко, отаман Волох намовив джуру Божка козака Чайківського забити свого отамана. У початку грудня 1919 року сонний Божко упокоївся на віки від кулі з власного його нагана, що її пустив у нього козак Чайківський.
Так загинув останній з могикан Запорожської Січи, вірний її духу і традиціям.
Загинув український Дон Кіхот, що спізнився жити на 200 років.
Написав Михайло Середа, полковник Армії У.Н.Р.
«Літопис червоної калини». - 1930. - №1. - С.10-12.
Тої ночи, коли С. В. Петлюра простував з Києва на Білу Церкву, замислившись над проектом протигетьманського повстання, в Катеринославі, на Провіянтській вулиці, в будинку під числом 10 начальник охорони залізничого вузла Катеринослав - Сінельниково підполковник Божко, старшина бувшого російського 31-го Олексієвського полку, - радився зі своїми підлеглими козаками про відродження Запорожської Січи. Козаки Горобець, Швачка, Шило, Ріг, Чуприна, Василюк, Окатий, Бульба і бунчужний Сила заприсяглись йому Капулієвськими могилами, що будуть боронити нову Січ і будуть жити по завітам і традиціям давніх Запорожців. То були перші піоніри Запорожської Січи Божка. Закоханий до ентузіязму в лицарські події колишніх січовиків, зі світоглядом, у якому ідеалізація старовини і романтичні настрої перемогли здоровий розум, - Божко дійсно думав про таку визволену Україну, якою вона була до II-ої половини XVII-го століття.
І коли до Катеринослава дійшла чутка про повстання Директорії, отаман Божко написав гусячим пером, як колись писали Запорожці, листа до професора Яворницького, директора музею ім. Поля, з проханням, аби той надіслав йому запорожське євангеліє та інші запорожські реліквії. Певно, що євангелія проф. Яворницький не надіслав; проте Божко Січ сформував. Вона складалася: з пішого куріня, який був доручений курінному отаманові Векличу, кінного куріня на чолі з отаманом Оболенським, гарматного з отаманом Максименком і кулеметної сотні зі сотником Савчуком. Божко мріяв розташувати Січ десь за порогами, коли несподівано на Різдвяні Свята Катеринослав заатакували залоги Пятакова і Махна. Отамани Гулий-Гуленко, Самокиш і Божко боронили місто зі всім завзяттям запорожської вдачі, але ж мусіли нарешті відступити на північ. Божко скерував свою Січ на Київ. На ст. Знаменка він зупинив свої ешелони, чекаючи на дозвіл з Києва прямувати на Фастів.
То був мент, коли в районі ст. Знаменка селяни з Цибулевої та Михайлівни повстали проти Директорії. Комісар Знаменки Вірко об’єднав повставших селян під радянським прапором, загрожуючи Божкові полоном або погромом. Божко не знав, що діяти; надіслав делегацію до Вірка, котра так йому сказала:
- Робіть своє діло, ми перешкоджати вам не будем. Просимо і нас не турбувати: ми приїхали на відпочинок.
Вірко погодився, але ж запропонував їм пересунутись на ст. Крюково. На ст. Крюково Божка стрінула нова несподіванка: отаман Гайдамацького полку Волох, що перебував під цей час в Кременчузі, наказав Божкові прибути до нього за інструкціями. Божко запросив до себе отамана гарматного куріня Максименка, якому сказав:
- Я вирушаю зараз в Кременчуг. Ряба шельма, Волох, гадаю, має щось вдіяти наді мною; так ти того... не проморгай.
І дійсно: в Кременчузі Божка і його адютанта Черневича арештували. Максименко цього менту не проморгав і сипнув на Кременчуг такий гураґанний гарматний вогонь, що Волох примушений був Божка і Черневича звільнити.
- Не Українці, а харцизи якісь, прости Господи, - казав Божко, повернувшись з-під арешту, свойому начальникові штабу Бульбі:
- Немає на що тут чекати, виряжай ешелон на Балту!
В глибокому запіллю Божко відпочав душею і остаточно склав той церемонійний ритуал, якому мусіла підпорядковуватись старшина і козаки Січи.
Щодня, по обіді, з паланки отамана виносили на січовий майдан «наказ по Січі», булаву, гусине перо і каламар з чорнилами. Сурмачі подавали сиґнал, на який збігалися дута оркестра, старшини і козаки. З паланки виходив поважно Божко, сідав за стіл, брав у ліву руку булаву, а правою під мелодійні згуки запорожського маршу підписував гусячим пером наказ, який прочитували всім присутнім. Вживати горівку на Січі заборонялося і козакам і старшині. Одного разу зайшов Божко в мешкання полковника Садовського, інтенданта південно - східнього фронту, який мав нещастя бути прилученим до Січі. Під ліжком, на якому спав інтендант, примітив Божко пів-пляшки самогону. Він ані слова не сказав Садовському, повернувся до паланки і звелів сурмачеві подати сиґнал.
На січовому майдані зібралися старшина і Божко забрав слово:
Шановне товариство! - почав він: - Наш статут забороняє пияцтво; про те товариш Садовський міркує, що статут не про нього писаний і дме самогон, як гусак воду. Що маємо з ним робити?
- Канчуків йому! - голосно загуло на майдані:
- Двацять п’ять? - запитав отаман.
- Двацять п’ять! - радо погодилася Січ.
Ясно, що Садовського відчухрали з тим натхненням, з яким він колись розважав себе самогоном. Треба додати, що в Січі шанувався такий звичай: кожен, кого карали канчуками, мусів підібравши як слід штани, подякувати отаманові:
- Дякую, пане отамане, що навчили мене, дурня, поважати статут.-Певно, що Садовський був засмучений своєю недолею; забув про цю традицію і одержав декілька канчуків додаткових.
Статут забороняв гостро і гру в карти. Ця заборона відносилась і до населення, серед якого перебувала Січ. В м. Барі Божкові донесли, що в місцевому клюбі урядовці грають в карти.
- Ото харцизи! - розгнівався отаман. Звелів вартовій сотні оточити в ночі помешкання клюбу. Урядовців арештували. Тут же, в клюбі, кожному з них, скинувши з нього наперед штани, всипали на цей раз з ласки отамана не 25, а 15 канчуків. - Багато з них не візьмеш, - сказав отаман: - не військові. - Спартанський режим запорожського життя був до вподоби і старшині, і козакам: навколо Січи, в інших частинах, шаліла анархія, козаки терпіли голод і холод, а в Січі, як у зразковому господарстві, всього було досить і на всіх вистарчало. Погано такому інтендантові, у якого Божко знаходив безладдя з харчами. Трапилося було комендантові штабу Січи Мяновському спізнитись з роздачею хліба козакам. Божко зараз - же надіслав йому коротеньку але ж змістовну записку: „Скидай штани і готуй, собачий сину, с...у“. Від страху у Мяновського волосся полізло до гори, як у їжака щетина. Властиво спізнився не Мяновський, а жиди, що випікали хліб.
Де ж тут було шукати правди, коли перед очима Мяновського шугали вже канчуки. Якраз на це нещастя наїхав до пекарні якийсь дідич на самоході. У мить навантажили на цей самохід хліб і, що було духу, чкурнули на майдан. Спізнилися на 22 хвилини, за які Мяновський і одержав 22 канчуки. Невідомо, як довго Запорожська Січ гостила-би у Балті, коли б не налетів на неї отаман Заболотний з великою ордою червоноармійців. Січовики билися, як подобає лицарям, але ж знемогли і мали відступити. Вирятував справу Божко. Був на Січі капельмайстер Іван Головко, боягуз, якому другого подібного на грішній землі не знайти; проте він мав велику здібність: як той сомнабулік, ще напередодні передбачав лютий бій з ворогом. І коли Головко охав і скаржився на свою печінку, виряжаючись до шпиталю, козаки казали:
-Погана, хлопці, справа, у Головка печінка болить. Готуйтесь до бою.
У критичний мент перемоги Заболотного отаман Божко гукнув на джур:
- Подати мені Головка!
Головка розшукали десь в буряні; лежав і охав, хапаючись за серце. Поставили його перед отаманом.
- Зараз же візьми свій корнет-а-пистон, - гримнув на нього отаман, -біжи у лаву і грай гимн.
Наказ треба було виконати. Правда, до лави ноги його не донесли, а зупинився він приблизно на пів-кільометра від бою. І ось ніби з неба полились над полем бою згуки гимну. Це дійсно був істеричний стогін переповненої нелюдським жахом і горем душі Головка. Все ж таки муаика ця надала козакам такої відваги, що решта людей Заболотного покинула безславно поле бою. Заболотний був ластівкою; за ним насунулися совітські війська. Запорожська Січ перенеслася на Бірзулю. У Бірзулі Божка наздігнали отамани Годило-Годлевський і Аркас.
- А де ваші люде? - запитав їх отаман Божко.
- Там, десь позаду, - відповіли отамани; - відбиваються від большевків.
- Добра мені справа: ваші частини на фронті, а ви чогось в Бірзулі.
Наказав сурмачеві скликати Січ, якій він оповів про поведінку Аркаса і Годило-Тодлевського.
- 25? - спитав ляконічно Божко.
- 25, - як завше, погодилася Січ...
З Бірзулі Січ евакувалася в Тирасполь, з Тирасполя у Галичину (через Румунію). .
У кінці травня 1919 року український уряд і армія опинилися в трагічному положенню: з одного боку українська територія була захоплена большевиками, а від Тернополя насовувався корпус Галлера. У короткому відтинку, між Тернополем і Волочиськами, стояли один за одним, хвостом, десятки ешелонів з урядом і решткою армії. Виходу не було, чекали на якесь то чудо. Одні козаки почували себе бадьоро; склали пісню:
- Гей висока Директорія! Під вагоном твоя територія!
- І сталося диво: ніби з-під землі виплинув отаман Божко, смілою атакою звільнив Волочиська і подався далі на Чорний Острів, гонючи перед собою погромлених большевиків. Проскурів, Жмеринка, Козятин перейшли до Українців. Штаб Дієвої Армії перенісся на Жмеринку. С. В. Петлюра надіслав Божкові подяку за відвагу і блискучі події. Божко відповів так: «Тебе буду слухати, а штаби твої зневажаю і вважаю їх зрадниками».
Штаб Дієвої Армії замислився: дійсно, самостійні бойові операції Божка нищили нанівець стратегічну працю Командарма. Штаб армії добився таки свого: Головний Отаман погодився переформувати Січ у дивізію і звільнити Божка. На його місце був призначений отаман Добрянський. Бог знає, де набрався відваги Добрянський, тільки одного часу зупинився він перед паланкою Божка, аби перебрати від нього Січ.
- Бачили нового батька, якого іменував вам штаб армії? - запитав козаків Божко, вказуючи на Добрянського.
- Го-го-го! зареготала юрба. У цьому сміху відчувалася і загроза. - Ясно, що Добрянський накивав п’ятами, покинувши на завше думку, коли-небудь вернути до Січи.
Штаб армії не мав під рукою збройної сили, аби примусити Божка виконати наказ; залишилося одно - чекати на щасливий збіг обставин. Такий збіг внедовзі найшовся: Божко, проїздом зі Січчю на Вапнярський фронт зупинився з ешелоном на ст. Жмеринка. Штаб армії запросив його до мешкання Штабу за одержанням деяких директив. Божко інтуїтивно відчував, що справа, як-то кажуть, смердить ладаном: категорично відмовився від запрошення. Штаб вдруге післав до нього сотників Миколаєнка, пізніш персонального ад’ютанта у генерала Омеляновича-Павленка і контррозвідчика Козієнка. Сотники, молоді спритні люди, знали, як вплинути на отамана: над вечір Божко був в штабі армії.
Начальник штабу отаман Василь Тютюнник запропонував йому обрати одне з двох: або податись до димісії, або бути арештованим. Божко метнувся до кобури за револьвером. Тютюнник його випередив: стрілом з нагана тяжко ранив його у голову і вибив йому око. Його Січ оточив курінь польової варти сотника Редетюка, розброївши старшин і козаків.
Коли Божко видужав, під Жмеринкою стояли Денікінці. Головний Отаман і Штаб Дієвої Армії перебралися до Проскурова; туди подався і він. В Проскурові С. В. Петлюра сказав Божкові:
- Бог буде судити, хто з нас порушив правду, а зараз знову формуй Січ і рятуй справу.
- Так буде, - відповів Божко, - я ласкаво прошу про одну милость: коли звільнимо Україну від ворога, уряд мусить подарувати во власність моєї Січи землі за порогами, які належали колись Запоріжцям.
С. В. Петлюра обіцяв.
З Проскурова уряд подався до Любаря, поганенького міста на Волині. За ним надійшли і недобитки Української Армії, 6-7 тисяч чоловік. То була передсмертна агонія, початок кінця тої ще недавно великої армії, на яку тільки спромоглася Україна.
Та не тратили надії три отамани: Волох з гайдамаками, Божко зі січовиками і Данченко-Денис з запорожцями. Кожний з них силувався залучити решту армії під свою високу руку. Аби позбавитися від такого небезпечного конкурента, як отаман Божко, отаман Волох намовив джуру Божка козака Чайківського забити свого отамана. У початку грудня 1919 року сонний Божко упокоївся на віки від кулі з власного його нагана, що її пустив у нього козак Чайківський.
Так загинув останній з могикан Запорожської Січи, вірний її духу і традиціям.
Загинув український Дон Кіхот, що спізнився жити на 200 років.