ЯКІ ХИБИ МАЄ КОЖДИЙ УКРАЇНЕЦЬ? Брак почуття народної чести.
«Нова рада» (Львів). - №42 (118). - 27 лютого 1920.
Важна се річ уміти себе пошанувати в життю. Каже наш нарід, шануй себе, а пошанують тебе люди. Се відноситься до одиниць у їх щоденному життю - се відносить ся й до цілих народів. Коли би ми Українці самі себе уміли пошанувати, то й сусід, а навіть ворог мусів би нам віддати честь. Не дбаємо ми о нашу пошану, тому й ворог не має пошанівку для нашого народного імени.
А є нам чого гордитися, бо ми Українці - старий народ, з славною бувальщиною. Вже тисячі літ тому назад ми були освіченим народом, в нас була висока культура і широко розвинена торговля. У нас вже тоді були свої школи, коли наші сусіди ще напівдикі жили по лісах та кланялися поганським божкам. Ще ніякий славянський народ не мав списаного права, а у нас вже був спис законів під іменем „Руська Правда», яким судилися наші предки. Наші князі мали вже тоді вступ на двір цісаря Греків, найбільше освіченого тоді народу світа, а навіть були з грецькою цісарською родиною посвоячені! Наші міста належали тоді до найлюднійших міст; наші Галич або Володимир на Волині були більшими містами, чим сучасний Париж або Льондон.
Та не лиш тому нам гордитися, що ми мали славних предків, бо то ще було би за мало - але й тому, що ми на сій земли не є зайдами, але господарями; ми не прийшли і не забрали ії нікому, як влізливий наїздник, але ми жиємо тут з діда-прадіда, ми зробили з неї загосподаровану країну; не хто инший, а ми своїми руками зробили з пустира урожайну ріллю. Тому, як газда ходить певно по своїй загороді, так і нам з самовпененістю господаря треба ступати по сій землі, хоч на ній рядить переможець сусід.
Та ми не вміємо вступатися за належною нам честю, тому чим ми є нині? Подумаймо! На своїй земли не пануємо, а наше імя Русин чи там Українець стає для декого насмішкою. А чому? Погляньмо! Приїде наш чоловік до міста, так вже й зачинає свій язик наломлювати на польський лад; та чого, на що? Нехай сей, що зайшов як чужинець на нашу землю, приміниться до тебе! Або думаєш, що й Поляк буде тебе за се уважати розумнішим ? Де там, от скаже - дурак. А кілько то разів бувало, як наш чоловік між чужинцями, Німцями. Чехами - питаються його: Хто він? А той каже - Поляк, або й до Німця починає го¬ворити по-польськи. Який ти нерозумний, чи ти гадаєш, що для чужинця Поляк щось ліпшого від Українця, або, що він розуміє скорше по-польськи чим по-українськи?
Одної і другої мови в світі не знають. Або берім послідні часи, була наша українська власть, а тепер заняли наш край Поляки, от й питають декуди, чи ти з Українцями тримав, чи був громадським комісарем, чи ти належав до Національної повітової Ради, а той відпекуєся.
Та чого? Держав’єсь з Українцями, бо то був твій обов’язок супроти любої Вітчини і добре робив’єсь, коби ти лише кого не зрабував, не замордував. Вільно Полякови обста¬вати за Польщею, вільно тобі тримати з Україною. Треба, браття, мати ту народну честь.
А її в нас нема! Тому ми такі бідні, а всяка біда - Москаль, Румун, Чех і т. д. - лізе на нашу землю, бо вони знають, що похилий Українець не вміє гідно постояти за своїм.
Важна се річ уміти себе пошанувати в життю. Каже наш нарід, шануй себе, а пошанують тебе люди. Се відноситься до одиниць у їх щоденному життю - се відносить ся й до цілих народів. Коли би ми Українці самі себе уміли пошанувати, то й сусід, а навіть ворог мусів би нам віддати честь. Не дбаємо ми о нашу пошану, тому й ворог не має пошанівку для нашого народного імени.
А є нам чого гордитися, бо ми Українці - старий народ, з славною бувальщиною. Вже тисячі літ тому назад ми були освіченим народом, в нас була висока культура і широко розвинена торговля. У нас вже тоді були свої школи, коли наші сусіди ще напівдикі жили по лісах та кланялися поганським божкам. Ще ніякий славянський народ не мав списаного права, а у нас вже був спис законів під іменем „Руська Правда», яким судилися наші предки. Наші князі мали вже тоді вступ на двір цісаря Греків, найбільше освіченого тоді народу світа, а навіть були з грецькою цісарською родиною посвоячені! Наші міста належали тоді до найлюднійших міст; наші Галич або Володимир на Волині були більшими містами, чим сучасний Париж або Льондон.
Та не лиш тому нам гордитися, що ми мали славних предків, бо то ще було би за мало - але й тому, що ми на сій земли не є зайдами, але господарями; ми не прийшли і не забрали ії нікому, як влізливий наїздник, але ми жиємо тут з діда-прадіда, ми зробили з неї загосподаровану країну; не хто инший, а ми своїми руками зробили з пустира урожайну ріллю. Тому, як газда ходить певно по своїй загороді, так і нам з самовпененістю господаря треба ступати по сій землі, хоч на ній рядить переможець сусід.
Та ми не вміємо вступатися за належною нам честю, тому чим ми є нині? Подумаймо! На своїй земли не пануємо, а наше імя Русин чи там Українець стає для декого насмішкою. А чому? Погляньмо! Приїде наш чоловік до міста, так вже й зачинає свій язик наломлювати на польський лад; та чого, на що? Нехай сей, що зайшов як чужинець на нашу землю, приміниться до тебе! Або думаєш, що й Поляк буде тебе за се уважати розумнішим ? Де там, от скаже - дурак. А кілько то разів бувало, як наш чоловік між чужинцями, Німцями. Чехами - питаються його: Хто він? А той каже - Поляк, або й до Німця починає го¬ворити по-польськи. Який ти нерозумний, чи ти гадаєш, що для чужинця Поляк щось ліпшого від Українця, або, що він розуміє скорше по-польськи чим по-українськи?
Одної і другої мови в світі не знають. Або берім послідні часи, була наша українська власть, а тепер заняли наш край Поляки, от й питають декуди, чи ти з Українцями тримав, чи був громадським комісарем, чи ти належав до Національної повітової Ради, а той відпекуєся.
Та чого? Держав’єсь з Українцями, бо то був твій обов’язок супроти любої Вітчини і добре робив’єсь, коби ти лише кого не зрабував, не замордував. Вільно Полякови обста¬вати за Польщею, вільно тобі тримати з Україною. Треба, браття, мати ту народну честь.
А її в нас нема! Тому ми такі бідні, а всяка біда - Москаль, Румун, Чех і т. д. - лізе на нашу землю, бо вони знають, що похилий Українець не вміє гідно постояти за своїм.