Подорож
Давно вже збираюсь написати. Стільки вражень за останні місяці і рік. І тільки зараз і після того як мій колишній однокласник (дякую С.К!!:) написав про враження привезені із Відня, я нарешті щось нашкрябаю. По-перше, я вирішила поїхати до Відня, як це не дивно! Я давно планувала поїхати до Відня, але все щось не виходило. Але прочитавши блог, я усвідомила, що завжди щось відкладаю до кращих часів. А кращі вони насправді зараз. Про Відень писати не буду. Буду, але мимохідь. Головними для мене завжди є люди, а в даному випадку собака.
Ми зупинились 10 км від Відня. В старовинному особняку біля дороги. Яскраво жовтого кольору із зеленими балками. Приїхали піздно в ночі, що в принципі не особливо оптимістично сприймається в Європі, а надто Австріі чи Німеччині. Але після нашого делікатного дзвінка опівночі нам відкрили двері дві сяючі квадратові постаті. Майже близнюки із сивими головами та посмішками, що здивували і приголомшили. Наші апартмани були у підвальному приміщенні, що нагадувало антикварний салон із телевізором, який випадково занесли, але винести ще не встигли. В ночі майже не спала. Заважали скрипучи ліжка та Ісбан, який носився туди сюди всю ніч. В ранці о 8 вже чекав сніданок.Пара, яка так привітно зустріла нас в ночі, в ранці виглядала ще привітнішою. Фрау ні слова не говорила англійською, але постійно щось розповідала і підливала чаю. Пан, який володів англійською на досить пристойному рівні розпитував хто ми і звідки. Ми були з України, що примусило його сходити за великою книгою, де була мапа, і там я йому показала, що то за країна така. Він щось пояснив Фрау, і Фрау радісно закивала головою: Русланд! Русланд! Але такий результат мене задовільнити не міг, тому наступні пів години, ми намагались змалювати образ рідної неньки таким чином, щоб наступного разу таких асоціацій не виникало. В хід пішли як завжди Клички, Шевченко і Чернобиль. Але менше з тим. Далі на сцені зявилась собака. В принципі собака мене вразила найбільше. Собака була схожа на койота, чи просто пес із будівельного майданчика. Собаку звали Каза. Їй було 9 років. В її очах було стільки розуміння і розуму, що я була підкорена в мить. Каза була біженка. Біженка з Косово. Колись син цієї пари, який служив у миротворчих натівських військах привіз це щеня і ще 4 таких самих до Австрії, де підібрав всіх скопом перед самим відльотом, не витримало серце солдата, врятував скільки зміг, сховавши по кишенях. Так Каза стала приєдналась до Європейської спільноти, але щось в її очах лишилось із балканського дитинства, чи я це вже додумала, коли почула її історію. Імя вона успадкувала від назви військової бази, де її знайшли - Каза Бланка.
Потім нас пригощали домашнім виноградом. Після такого ранку був день у Відні.
Ще один епізод. Вийшовши з будинку вже на автобусній зупинці, ми усвідомили, що буде дуже холодно. Ми повернулись назад за додатковою порцією одягу. В будинку тривали садово-огородні роботи. Почувши, що ми повернулись за одягом, дідусь зник в будинку, а коли ми виходили на вулицю він затяг нас у підвал і радіючи як дитина: - дістав з карману пляшку горілки Столичная. В нас відняло мову, а він зі словами, головне щоб жінка не побачила, бо буде сварити - налив три стопочки. Перебуваючи в стані шоку ми випили за зустріч і на щасливу дорогу. Дідусь виглядав так наче щойно виграв велику суму в лотерею.
Так для нас почався Відень. Інше писати не буду. Враження про місто кожний складає сам. Мені сподобалось. Чи то горілка, чи Каза, але я ходила приголомшена і з відчуттям того, що моє знайомство з містом тільки почалося, і що я сюди повернусь і буду повертатись постійно.