Померла Лідія Ларіонівна ГУК
У Скадовську, що над чорноморською затокою Джарилгач, 14 липня 2011 року померла Лідія Ларіонівна ГУК (ПІВЕНЬ) - лікар, еколог, громадська діячка, з когорти репресованих шістдесятників.
Народилася Лідія 28 жовтня 1938 року в с. Сенча Лохвицького р-ну Полтавської обл. у селянській родині. Мати, Анастасія Чуб, вік працювала на колгоспній свинофермі. Батько, Ларіон Півень, помер 1948 р.. Того ж року Лідія боса пішла до школи. Дівчина багато читала і вважала, що це тільки в їхньому селі так погано живеться. Закінчивши 1957 р. десятирічку, пішла за комсомольською путівкою в колгосп із думкою покращити життя. Працювала на птахофермі, була секретарем комсомольської організації, членом бюро райкому комсомолу, 1959 р. вступила в КПРС. Але скоро зрозуміла, що від неї на селі нічого не залежить.
1960 р., в парусинових сандалях і плащику за 10 рублів, вступила на санітарно-гігієнічний факультет Київського медичного інституту. Жила в гуртожитку. Щоб прохарчуватися й одягтися, нарівні з хлопцями розвантажувала вагони. Познайомилася зі студентами медінституту Миколою Плахотнюком, Ярославом Гевричем, Олесем Сергієнком. В інституті склався неформальний гурток національно свідомої молоді. Лідія ходила в партком, деканат і ректорат, вимагаючи, щоб виконувалася постанова міністра про викладання українською мовою. 1966 р. підписалася під вимогою відкритого суду над заарештованим у серпні 1965 р. студентом Я.Гевричем. Брала участь у студентській різдвяній ватазі, яка заколядувала 300 р. на пам'ятник Василеві Симоненку. Щороку брала участь у вшануванні Т.Шевченка 22 травня біля його пам’ятника. На літературних вечорах, у Клубі творчої молоді познайомилася з Надією Світличною, Аллою Горською, Оксаною Мешко, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною, Олесем Шевченком, увійшла в коло шістдесятників. Читала і розповсюджувала серед студентів книжки, які будили національну гідність, а також літературу самвидаву: „З приводу процесу над Погружальським”, „Інтернаціоналізм чи русифікація”, І.Дзюби, „Щоденник” В.Симоненка з віршами, „Лихо з розуму” В.Чорновола. 1962 р. одружилася з сином репресованого Василем Гуком (помер 1971 р.), у 1966 р. народився син Ярослав.
У 1967 р. направлена на роботу санітарним лікарем санепідстанції у м. Скадовськ Херсонської обл.. І тут відстоювала національні права. Документи писала тільки українською мовою, що було причиною постійних конфліктів з головлікарем.
До Лідії Гук приїздили на відпочинок друзі: Оксана Мешко, Олесь Сергієнко, Михайло Масютко, Світлана Кириченко, Леопольд Ященко, Ліда Орел, Юрій Бадзьо, Галина Севрук, Ірина Корсунська, а також Вадим Смогитель, Петро Розумний, Олександр Кузьменко, Орися та Іван Сокульські, В’ячеслав Чорновіл, Атена Пашко, Микола Плахотнюк, Віра та Євген Чередниченки, інші. У 1969 році відпочивало 14 осіб. Вони організували „Скадовську народну республіку” на чолі з „президентом”, на пляж ходили з прапором, з одного боку синім, з другого жовтим, випускали щоденну стінгазету. До Лідії приходили скадовці, молодь, брали книжки, читали літературу самвидаву. У неї вдома проводилися вечори, де читали твори Т.Шевченка, В.Симоненка, І.Драча, Ліни Костенко.
З початком арештів української інтелігенції 1972 р. в Лідії Гук 16-17 лютого 1972 р. працівники КГБ за постановою від 8 лютого у якійсь „справі № 42” провели обшук. Вилучили два мішки літератури, в т.ч. самвидав, зошити з її віршами, записники, вирізки з газет. 18 лютого вилучили навіть твори Леніна з позначенням цитат на захист української мови та прав націй на самовизначення. Її та знайомих викликали на допити. Здебільшого люди уникали відповідей, однак дехто підписав протоколи, що Л.Гук „захищала бандерівців”, говорила про відсутність свободи слова, русифікацію, голод 1933 р., окупацію Чехословаччини. У її „Баладі про суховій”, у вірші „Східний вітер” слідство вбачало наклепи на дружбу народів СРСР.
Уже 18 лютого 1972 року Лідія Гук опротестувала обшук Прокуророві УРСР, 28 березня звернулася з листом до ЦК КПУ про незаконні вилучення і заявила, що в Україні слід провести українізацію, зупинену у 30-х роках. 19 квітня 1972 р. подала заяву до Скадовського райкому КПУ на захист заарештованої української інтелігенції. Писала, що в місті розповсюджуються чутки, ніби у неї знайдено ампули з культурою холери і токсином ботулізму, книжку з шифрами, що вона винна у виникненні епідемії.
3 серпня 1972 р. були проведені обшуки вдома і на робочому місці Гук, у неї взяли підписку про невиїзд. Після численних листопадових допитів її 9 грудня 1972 р. заарештували і звинуватили у „зведенні наклепів на радянський державний і суспільний лад” (ст. 187-1 КК УРСР). Після нетривалого утримання в камері попереднього ув'язнення переведена в СІЗО м. Херсона, де потерпала від тісноти, бруду, голоду. За настановою О.Мешко відкидала всі звинувачення.
На судовому засіданні більшість свідків відмовилися від обвинувальних показів. Адвокат Єжов Іван Семенович вимагав припинити справу за відсутністю складу злочину (після чого він був позбавлений доступу до політичних справ). 9 лютого 1973 р. Херсонський обласний суд, враховуючи добрі характеристики, виніс вирок: 1 р. ув'язнення в таборі загального режиму. На касаційну скаргу Верховний суд УРСР 5 квітня 1973 року залишив вирок у силі.
Термін Лідія Гук відбувала в Дніпродзержинську. Зона розташована в улоговині неподалік доменних печей. Жінки дихали металевим пилом, потерпали від тісноти, голоду, холоду, бруду та брутального ставлення з боку персоналу. Особливо дошкуляла вульгарна мова ув’язнених та наглядачів. Працювала на швейному підприємстві, де прасувала білизну. Тим часом 5-річного сина доглядала мама.
Звільнена Лідія Гук достроково за 2,5 місяці до кінця терміну, у вересні 1973 р. На роботу її ніде не брали. Скаржилася прокуророві, їздила в облздороввідділ. Зрештою прийняли лікарем-методистом районної лікарні. У 1974 р. через клопотання профспілкових зборів Гук узяли на роботу лікарем з комунальної гігієни в санепідемстанцію, де працювала до пенсії і після виходу на пенсію. До неї й далі приїздили численні друзі, за що її викликали в КГБ: „Не принимайте врагов, националистов”.
1977 р. Лідія Гук установила, що вирощування рису з застосуванням отрутохімікатів у чеках поблизу курортної зони в Джарилгацькій затоці призвело до забруднення отрутохімікатами і міндобривами морської води, її опріснення, замулення, зникнення бичків, креветок, камбали. Вдалося опублікувати невелику замітку в газеті, яка збурила громадську думку. Унаслідок численних зборів, мітингів 1988 р. разом з О.Зілинською, В.Циганком, Н.Матюшенко, Ю.Вертепою ініціювала створення екологічного товариства „Джарилгач”. Після численних наукових досліджень і публікацій у пресі, телепередач вирощування рису в Скадовській зоні за існуючою технологією, себто з використанням пестицидів і скидів у затоку, у кінці 80-х років було заборонене. Затока почала відроджуватись. 1998 р. Кабінет міністрів надав Скадовській медичній зоні статус оздоровчої державного значення та постановив оздоровити зону санітарної охорони.
16 березня 1988 р. Л.Гук звернулася до Верховного суду УРСР з клопотанням про реабілітацію. Їй відмовили. Тоді звернулася до XIX партконференції. 11 серпня 1989 р. Херсонський облсуд скасував свій вирок та постанову Верховного суду і справу провадженням припинив за відсутністю складу злочину. Вона реабілітована.
З лютого 1989 р. Л.Гук брала участь у створенні Народного Руху України. У вересні 1989 р. була делегатом Установчого з’їзду НРУ. Тривалий час очолювала районну організацію, у відставку пішла 2001 р. за станом здоров’я. Створила і очолювала районний осередок Суспільної Служби України, який допомагає пенсіонерам, притулку для дітей-сиріт при дитячому відділенні районної лікарні, здійснює проект „Добрий самарянин”, споряджає дітей у західні області на різдвяні канікули. Л.Гук організовувала допомогу дітям Чорнобиля, вела екологічну роботу, домагалася будівництва храму УАПЦ в Складовську.
1994 р. балотувалася кандидатом у депутати Верховної Ради, та через брак коштів на організацію зустрічей з виборцями не перемогла. 2001 р. звільнилася з роботи через брутальну поведінку головного лікаря, від матюків якого піднімався артеріальний тиск, - побоювалася крововиливу в мозок.
Син Ярослав, 1966 р.н., закінчив факультет електроніки Київського політехнічного інституту, університет у Бостоні (США), працює в Канаді. Донька Ярослава, 1978 р.н., закінчила Херсонський педагогічний університет, історик-правознавець, магістр психології.
Добру статтю «Шістдесятниця» про Лідію Гук опублікувала Наталя Гаврись у журналі «Віра» (США), ч. 4 (92) року 1998; Микола Плахотнюк у газеті «Час» від 30 жовтня 1998 року «Ювілей Лідії Гук». На сайті Харківської правозахисної групи . http://archive.khpg.org є велике інтерв’ю з нею, взяте 18 лютого 2001 року.
Збережімо світлу пам’ять про берегиню нашого духовного і природного середовища Лідію Гук.
Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.