І сзнову твориЖ, і знову до школи. Ніц, вже скоро (всьому?) буде кінець.
Я вимагаю від життя багато. Але і воно теж багато від мене хоче. Я так багато бажаю, що боюся, що фізично ніколи не зможу ті бажання задовольнити. Перше з них - жити. Те поки виконується. Але згодом розіб’ється об неприступну стіну, зіткнення з якою ще нікому не вдалося уникнути. Так, смерть - то мур. І все залежить, з якою швидкістю ти до нього біжиш. Чим більше робиш у житті - тим швидше. Або: чим більше наркотиків споживаєш; чим яскравішою зіркою світишся; чим більше антонімічних порівнянь у текстах вживаєш тощо.
Все життя - у слові «тощо».
Головна вимога від життя до мене - щоб я жив. Інакше не буде чого й в кого вимагати. Таким чином ми одне одного експлуатуємо. Надіюсь, з двостороннім задоволенням. Надіюсь, не садистським.
Перший і останній вибір у житті завжди робляться за людину. Хоча навіть і не так. На останній - ще можна мати вплив. Цікаво, мабуть, контролювати власну смерть. Або ось так: знати, яким чином те останнє рішення буде прийняте. Або: яким способом буде виконане.
Мої батьки зробили вибір - і ось я «є». Стіна буде - і ось я «не є». Все просто. Між цими двома актами знущання над людською волею - суцільний парад бажань, спокус, виборів, та іншого. Різноманітності «тощо» (у множині).
Я вже мав незліченну кількість виборів. Переважно - маленьких. Попереду - ще більше, надіюсь. Головне - до них дожити. А там - вже буде вибрано.
Найголовніший мій життєвий вибір вже зроблений раніше - намагатися жити, а не існувати. Будь яким чином, але щоби життя, цієї рідкої в’язкої субстанції змінної густини різного об’єму на розлив, було якомога більше. Адже життя - то мистецтво.
І жити - обов’язково весело, гучно, високо, аби всі інші порозкривали від подиву роти, позадирали голови догори, аби всім сліпило очі, аби. Або: собі на втіху, нікому на зло. Ну хіба трішки.
Попереду ще - інші вибори. Смішні, смішних, сумні, сумних, смачні та кістлявих, зі штампами у паспорті й без, вибори (а)політичних(і), (а)моральних(і), інші(их).
Я ще навибираюсь досхочу. Може, навіть набридне. Тоді вже ніхто не відбере в мене права трішки більше розігнатися і вбитися об стіну.
Ось. Я сказав. Тепер Ваша черга.
Все життя - у слові «тощо».
Головна вимога від життя до мене - щоб я жив. Інакше не буде чого й в кого вимагати. Таким чином ми одне одного експлуатуємо. Надіюсь, з двостороннім задоволенням. Надіюсь, не садистським.
Перший і останній вибір у житті завжди робляться за людину. Хоча навіть і не так. На останній - ще можна мати вплив. Цікаво, мабуть, контролювати власну смерть. Або ось так: знати, яким чином те останнє рішення буде прийняте. Або: яким способом буде виконане.
Мої батьки зробили вибір - і ось я «є». Стіна буде - і ось я «не є». Все просто. Між цими двома актами знущання над людською волею - суцільний парад бажань, спокус, виборів, та іншого. Різноманітності «тощо» (у множині).
Я вже мав незліченну кількість виборів. Переважно - маленьких. Попереду - ще більше, надіюсь. Головне - до них дожити. А там - вже буде вибрано.
Найголовніший мій життєвий вибір вже зроблений раніше - намагатися жити, а не існувати. Будь яким чином, але щоби життя, цієї рідкої в’язкої субстанції змінної густини різного об’єму на розлив, було якомога більше. Адже життя - то мистецтво.
І жити - обов’язково весело, гучно, високо, аби всі інші порозкривали від подиву роти, позадирали голови догори, аби всім сліпило очі, аби. Або: собі на втіху, нікому на зло. Ну хіба трішки.
Попереду ще - інші вибори. Смішні, смішних, сумні, сумних, смачні та кістлявих, зі штампами у паспорті й без, вибори (а)політичних(і), (а)моральних(і), інші(их).
Я ще навибираюсь досхочу. Може, навіть набридне. Тоді вже ніхто не відбере в мене права трішки більше розігнатися і вбитися об стіну.
Ось. Я сказав. Тепер Ваша черга.