Забужко і політика
Я люблю, як пише Забужко. Мені подобаються її довгі речення, легкість письма і основне - зміст. Мене зовсім не дратує її позиція на президентських виборах, т.зв. "противсіхство", як це охрестили палкі прихильники Тимошенко. Вона має свою точку зору, зрештою, думаю, що вона мала рацію. Даю уривок з її публікації на Майдані:
(Далі - тільки Забужко)
Ось це й є, за формулою Василя Симоненка, «Країна Навпаки»: коли мільйони здорових, працездатних чоловіків і жінок, які з дня на день творять життя (сіють хліб, пишуть книжки, вчать дітей, лікують хворих, винаходять, майструють, множать національне багатство…), і в багатьох це виходить по-справжньому добре, - добровільно згоджуються вбачати «годувальників» у замкнутій паразитичній касті «недоторканних» («шудр», по-індійському, і шудри вони й є…), які, за поодинокими винятками, самі нічого суспільно корисного не вміють, не знають і не виробляють - і навіть не прикидаються вже, ніби мають якісь «програми реформ» чи візії розвитку країни, а просто безсоромно «юзають» національні ресурси, і серед них найцінніший - людський: наш труд, наш час і наше життя.
Весь наш інформаційний простір заповнений, як клозетна яма, відходами життєдіяльности цієї «нової номенклатури», яка тепер зветься «політичною елітою». Ми вже знаємо їх усіх ледь не поіменно. Ми знаємо їхні смаки, дивимося, як вони цілуються з Кобзонами й Пугачовими, танцюють із Кіркоровими й Басковими, обговорюємо їхні Луї Віттони й Ламборґіні Дьябло, їхніх попів і їхніх адвокатів - і на повному серйозі, «неначе люди подуріли», сперечаємося, хто з них у нас менше вкрав (так, ніби вони нам звітують!). Інших тем вони нам не залишили.
Ми нічого не знаємо про свою країну. (Про можливість порівняти її з іншими вже й не кажу!) Ми не подорожуємо по ній - з Донецька до Львова чи Чернівців і навпаки - і не уявляємо, як живуть «сусіди через дорогу», - зате твердо пам’ятаємо (спробуй забудь, коли щодня нагадують!), на які «електоральні латифундії» вони нас поділили. Ми не знаємо своєї історії, поняття не маємо про культурну спадщину, не здогадуємося, чим нам, як спільноті, пишатися, - і на запитання про «великих українців» заведено, мов роботи, називаємо імена все тих самих, бачених у телевізорі й на білбордах «шудр». Ми не чуємо своєї музики й не бачимо своїх фільмів (навіть свого найславнішого Актора нація не побачила в його найзорянішій ролі - в «Серці на долоні» К.Зануссі, бо 2009 року, коли Богданові Ступці за цю роль аплодував «Рим і мир», наші екрани було зайнято зовсім іншими шоу - «Той, Що Почує Кожного» і «Та, Що Розвантажує Таміфлю», - «більш нічого не повинен знать невольник»!). Навіть футбольний чемпіонат - дійство, що для кожної країни-господині стає святом національної єдности (влітку 2006-го я спостерігала це в Німеччині й знаю, що кажу!), - не приніс нам тої радости, яку міг би: один шудроклан взагалі вимагав замінити його на безальтернативне шоу «Та, Що Страждає У В’язниці» (в дусі сталінських декретів 1941-го - всім спалити збіжжя, зарізати худобу й іти в партизани!), другий не дав школярам і студентам довчитися, а вболівальникам подивитися (хай «хазяйський» телеканал купують, суки!), - і, не встиг наш затюканий нарід трошки за той футбольний червень повеселіти-відтерпнути, вперше почути від чужинців, що живе в країні, якою можна пишатися (а значить, і старатись зробити її кращою?), та ледь-ледь піднестися духом, як на другий-таки день шудри дружно гепнули його по голові розкольницьким «мовним путчем»: не розслаблятися, марш назад по своїх електоральних стійлах, щоб не забували, суки, «де чиї»!..
Увесь текст тут
(Далі - тільки Забужко)
Ось це й є, за формулою Василя Симоненка, «Країна Навпаки»: коли мільйони здорових, працездатних чоловіків і жінок, які з дня на день творять життя (сіють хліб, пишуть книжки, вчать дітей, лікують хворих, винаходять, майструють, множать національне багатство…), і в багатьох це виходить по-справжньому добре, - добровільно згоджуються вбачати «годувальників» у замкнутій паразитичній касті «недоторканних» («шудр», по-індійському, і шудри вони й є…), які, за поодинокими винятками, самі нічого суспільно корисного не вміють, не знають і не виробляють - і навіть не прикидаються вже, ніби мають якісь «програми реформ» чи візії розвитку країни, а просто безсоромно «юзають» національні ресурси, і серед них найцінніший - людський: наш труд, наш час і наше життя.
Весь наш інформаційний простір заповнений, як клозетна яма, відходами життєдіяльности цієї «нової номенклатури», яка тепер зветься «політичною елітою». Ми вже знаємо їх усіх ледь не поіменно. Ми знаємо їхні смаки, дивимося, як вони цілуються з Кобзонами й Пугачовими, танцюють із Кіркоровими й Басковими, обговорюємо їхні Луї Віттони й Ламборґіні Дьябло, їхніх попів і їхніх адвокатів - і на повному серйозі, «неначе люди подуріли», сперечаємося, хто з них у нас менше вкрав (так, ніби вони нам звітують!). Інших тем вони нам не залишили.
Ми нічого не знаємо про свою країну. (Про можливість порівняти її з іншими вже й не кажу!) Ми не подорожуємо по ній - з Донецька до Львова чи Чернівців і навпаки - і не уявляємо, як живуть «сусіди через дорогу», - зате твердо пам’ятаємо (спробуй забудь, коли щодня нагадують!), на які «електоральні латифундії» вони нас поділили. Ми не знаємо своєї історії, поняття не маємо про культурну спадщину, не здогадуємося, чим нам, як спільноті, пишатися, - і на запитання про «великих українців» заведено, мов роботи, називаємо імена все тих самих, бачених у телевізорі й на білбордах «шудр». Ми не чуємо своєї музики й не бачимо своїх фільмів (навіть свого найславнішого Актора нація не побачила в його найзорянішій ролі - в «Серці на долоні» К.Зануссі, бо 2009 року, коли Богданові Ступці за цю роль аплодував «Рим і мир», наші екрани було зайнято зовсім іншими шоу - «Той, Що Почує Кожного» і «Та, Що Розвантажує Таміфлю», - «більш нічого не повинен знать невольник»!). Навіть футбольний чемпіонат - дійство, що для кожної країни-господині стає святом національної єдности (влітку 2006-го я спостерігала це в Німеччині й знаю, що кажу!), - не приніс нам тої радости, яку міг би: один шудроклан взагалі вимагав замінити його на безальтернативне шоу «Та, Що Страждає У В’язниці» (в дусі сталінських декретів 1941-го - всім спалити збіжжя, зарізати худобу й іти в партизани!), другий не дав школярам і студентам довчитися, а вболівальникам подивитися (хай «хазяйський» телеканал купують, суки!), - і, не встиг наш затюканий нарід трошки за той футбольний червень повеселіти-відтерпнути, вперше почути від чужинців, що живе в країні, якою можна пишатися (а значить, і старатись зробити її кращою?), та ледь-ледь піднестися духом, як на другий-таки день шудри дружно гепнули його по голові розкольницьким «мовним путчем»: не розслаблятися, марш назад по своїх електоральних стійлах, щоб не забували, суки, «де чиї»!..
Увесь текст тут