Антитеза традиційному героєві - мандри, лірика, таке-сяке
Автостоп рятує. Принаймні, він рятує тебе. Ти маєш молодість і в кишені всього кілька гривень для того, щоб купити кави, листівок із краєвидами міста чи місця, кілька марок і конвертів, щоб принагідно написати друзям про місце твого перебування, а ще, може, щоб прибати квиток у якийсь напівзруйнований музей чи напівреставровану фортецю...
Антитеза традиційному героєві. Пошматовані листки паперу розкидані по всій веранді.
Два горнятка чаю. Цілком можливо, що ти вже досі вистрелив собі у скроню, перед тим тричі промовивши усі знані тобі молитви. Або ж сів писати довжелезного листа. Друге ймовірніше.
Ну, і ще вітер. Гілля щосили гупає у вікно, стиглі вишні залишають краплини соку на шибках, рама відкритої половини час від часу вдаряється об стосик книжок на підвіконні, які ти вже місяць намагаєшся подужати. Від звуку вдаряння ти нервово здригаєшся, але встати і закрити вікно не хочеш. Не хочеш встати, бо це кілька зайвих рухів, бо добре просто сидіти і слухати, сидіти і дивитися. Хоча б на горнятка із захололим чаєм. Не хочеш закрити вікно, бо зникне звук вітру, бо перестане шарпатись занавіска, зрештою, зникне той звук, від якого ти знову щойно здригнувся, глухий стукіт віконної рами об книги.
Отож, усі світовідчуття, світосприйняття та умовності сприяли тому, щоб братися пакувати наплічник і мчати світ за очі.
Загалом ти вже звик до чогось особливого чи то пак незвичайного. Чи інакшого. Так-так, саме інакшого. Того, що відрізняється від пересічного. Звик до книг із некласичними сюжетами, із небанальними героями, із нецензурними словами, звик до непересічності пересічних перехожих, їхній субкультурній масовості чи масовій субкультурі (хоч як не абсурдно це звучить, а може, краще - хоч як не абсурдно це виглядає), звик навіть щовечора бігати. Звик писати паперові листи, ненавидіти електронну пошту, яка забирає у тебе друзів, даючи взамін незліченно багато скупих повідомлень, звик навіть щонеділі купувати дитячі розмальовки своєму племіннику, хрещенику чи ким там він тобі приходиться. Звик щоп’ятниці мити чужі мерседеси і опелі на станції обслуговування. Щоб мати трохи грошей на вихідні, коли з наплічником виходиш на якийсь український highway і стопиш фури чи круті джипи, щоб автостопом добратися до пункту призначення. І підозрюєш сам, що тобі не так вже і необхідно потрапити саме у пункт призначення, як саме поїздити автостопом, тобто не витрачаючи грошей, змінювати машини, балакати з водіями і попутниками, відчувати шипіння гравію (чи гладкість асфальту, чи стукіт бруківки, чи ґрунтівку, чи вибоїни, аби тільки їхати) під колесами, ловити вітер долонями через напіввідкрите вікно, пити гидку каву з автоматів у придорожніх кафешках, пити солодку джерельну воду, мити ноги у міських фонтанах, ходити на вистави, оперети, мультики, мелодрами, вестерни, бойовики, творчі вечори місцевих знаменитостей... І щоразу на іншій вулиці, в іншому місті, в іншому закутку іншої області, на іншій планеті, галактиці, туманності, щоразу в іншій чорній дирі, гублячись між антитіл та антиречовини, боячись якось одного разу отак раз! - і нема, і зник, перетворився на ще одне антитіло, твій мозок став антимозком з антисвідомістю, антидумками, антисвітоглядом без сенсу існування, без існування взагалі, затягуючи в себе інших, ні, інакших, котрі ще не анти. Котрі антианти.
Автостоп рятує. Принаймні, він рятує тебе. Ти маєш молодість і в кишені всього кілька гривень для того, щоб купити кави, листівок із краєвидами міста чи місця, кілька марок і конвертів, щоб принагідно написати друзям про місце твого перебування, а ще, може, щоб прибати квиток у якийсь напівзруйнований музей чи напівреставровану фортецю, чи кинути кілька копійок хлопчаку з гармонькою, чи купити трохи хліба, бо консерви у твоєму наплічнику є, а хліб швидко черствіє, мати кілька гривень, щоб десь пробити дешевого вина місцевого закарпатського чи кримського чи бозна якого виробництва, або херсонських кавунів, або пива на ще одному рок-н-рольному чи етнічному фестивалі, або квітів гарній дівчині.
Тепер тебе рятує вітер, який щосили розгойдує дерева. Мабуть, він зірве дах. Якщо не в будинку, то в тебе. І це станеться коли-небудь неодмінно, бо ти надто гостро відчуваєш цей світ, усі його протяги і потяги, усі підземки і пішохідні переходи, усі запахи трави, що проростає крізь усі тротуари усіх міст, і здається, що вся історія відбувалася колись, а тепер ми доживаємо останні часи післязолотого віку, і навіть Перікл давно помер, і немає кому будувати мости, збирати каміння та полоти траву, що все росте, росте... і ніколи більше ти не побачиш фіакрів на брукованих вулицях, не будеш повішеним чи спаленим на центральному майдані міста, або гірше - не загинеш від туги за небом у кам’яниці, бо ти не намалював жодної вартісної картини, не написав жодної популярної мелодії і не заспівав жодного романсу своїй коханій.
Тепер тебе рятує писання паперових листів, листів на папері стандарту А4, які ти впереміш з листівками, образками та книжечками акуратно вкладаєш у саморобні різнобарвні конверти, наклеюєш художні марки... Просто ти дуже любиш отримувати листи.
Порив вітру шарпнув занавіску сильніше. Газети на столі піднялися, покружляли, сумно махаючи крилами, і полетіли геть. Залишаються ще листи і пістолет, котрий, наче в зачитаних детективах, лежить у нижній шухляді шафи. Наприклад, поряд з рушниками. Або постільною білизною. Або... тобі просто добре вигадувати собі пістолет. Бо чай давно захолонув і ніхто не прийшов.
(с) моє
Текст присвячується усім мандрівникам. Якщо що - це вже було опубліковане у рівненському літературному часописі "Шухляда", тому собі не присвоювати