Щоб було гарно на землі
До Полісся я маю сентименти. Може, тому, що люблю те, що непопулярне, про що мало пишуть, але яке самобутнє, красиве і дещо таємниче. Полісся - це глибока провінція. Не в сенсі негативному, як люблять вживати це слово, а в прямому сенсі - тут життя не вирує, як у столиці, тут люди не поспішають, подій відбувається мало, дороги погані... Але тут є прекрасні люди, без яких Полісся не було б тим Поліссям, яке воно є. Хочу вас познайомити з чудовим хлопцем, який організовує фестиваль провінційного кіна "КУ-КУ-ЛЯ".
Дмитро Москалець, 27 років. Культуролог. Організатор фестивалю провінційного кіна «КУ-КУ-ЛЯ». Мешкає на Поліссі.Як він сам каже, «КУ-КУ-ЛЯ» - це непровінціальний погляд на світ провінції, території неможливого та всеможливого. «КУ-КУ-ЛЯ» - це три кіно-вечори під відкритим небом в смт. Володимирець (Рівненщина) («Зі Світу по нитці», «Ми так знімаємо кіно», «Щоб було гарно на Землі»), щомісячні кінопокази «100 хвилин провінційного кіна» в різних містах України та велика літня кіно-мандрівка. «КУ-КУ-ЛЯ» - кіно про дивне, дике, наївне, добре та звичайне, кіно про героїв провінції та Світу, які роблять так «щоб було гарно на Землі».
Для мене Дмитро - хороший друг, з яким завжди цікаво спілкуватись, цікаво мандрувати (було навіть таке :) ) і просто добре знати, що він є.
Живу на Поліссі з самого народження, хоча я і не корінний поліщук. Моя бабуся по татовій лінії з Галичини, а дідусь із Донбасу (Схід і Захід разомJ). Мама зі Ставрополя, але її батьки українці: тато (себто мій другий дід) із Волині, а мама - переселенка із Луганщини. І ми всі, врешті-решт, зібралися тут, на Поліссі.
Жити на Поліссі - це дещо втрачати в комфорті, але «вигравати» у колориті. Наприклад, у моїй п’ятиповерхівці в усіх квартирах стоять пічки. І це дуже круто - сидіти зимового вечора на четвертому поверсі, підкидати поліна в грубу, слухати як гуде заметіль за вікном, з якого видно атомну станцію.
Окрім того, жити на Поліссі - це чути, як баять дуже мелодійною мовою (робілі, казалі, ньохті, гуркі, сакральне «кулі булі ми малі»), яка спочатку видається смішною, але з часом ти розумієш, що це ти - смішний, адже ця мова зберегла себе протягом може й тисячі років. Окрім того, тут можна копати бурштин, збирати ягоди та гриби й жити з такого заробітку півроку. Жити на Поліссі - це жити в «магічному реалізмі». Кожен другий поліщук знає, що якщо за тобою довгий час іде вовк, йому треба дати хлібину, бо це - перекинутий чоловік. А кожен третій знає, як його перекинути назад. Ну і насамкінець, жити на Поліссі - це знати одну велику таємницю, але я не можу про неї розповісти, адже щоби знати її, треба жити тут чи, принаймні, приїхати сюди на тиждень-другий.
Таке відчуття, що я потрібен саме цьому краю - не доконче тут, але потрібен, як людина, що кудись звідси їде, яка з кожної своєї подорожі повернеться сюди. Я тут народився. Одразу пригадуються слова Еліота: «Ми не маємо зупинятись в своїх пошуках. І в кінці їх ми прибудемо на те саме місце, з якого почали, і тоді пізнаємо його по-справжньому...». Із цими дорогами, місцями та містами пов’язаний дуже важливий особистий досвід. Але, напевно, найголовніше - це те, що саме перенасичене архаїкою Полісся вчить вдивлятися, бачити глибину, якийсь зовсім інший вимір культури. Тут можна «підключитися» до таких шарів, що за місяць-другий перетворишся на динозавра. А ще, незважаючи на весь теперішній цинізм та «брутал», поліські люди залишаються по-хорошому наївними, як, зрештою, і багато де в Україні.
У культурному житті Полісся відбувається те, що ми самі собі придумуємо й робимо - фестиваль «КУ-КУ-ЛЯ», наприклад. Полякам, німцям, голландцям цікава наша поїздка - найдовша в Європі вузькоколійка. Українським відьмам цікавий один старий дуб в одному древньому селі - вони туди злітаються щовесни, принаймні їхнє південно-західне крило. «Електронним» Катерині Заволоці та Аллі Загайкевич цікаві автентичні співи Рівненського Полісся. Контрабандистам цікавий наш бурштин, великим автомобільним концернам цікава поліська чорниця. А мені цікава ідея, що про це все можна зняти кіно.
Якщо говорити про те, що було, але тепера нема, то це - альт-фестиваль «Майдан», поліський «Вудсток». Він свого часу став фірмовим знаком нашого краю поряд із Білим озером та «поїздком». Десять років (від 1993 до 2003 року) відбувалися десятиденні сплави на плотах Стиром, а з 1997-го по 2002-ий відбувався «Майдан» - чотири дні «фолк-вогню, блюз-води, рок-піску та зело-вітру» на сцені із тих же плотів, що на них сплавлялися, спорудженій у невеликій стариці під пагорбом в урочищі Майдан (від нього і назва). Люди їхали з усієї України: Миколаїв, Львів, Луганськ, вся Волинь та Полісся, Київ. А ще із Бєларусі, іноді Росії. Фільм «Назад у майбутнє», що оповідає про «Майдан», можна подивитися в інтернеті.
Ідея фестивалю провінційного кіна народилася ще років шість-сім тому. Але саме влітку минулого року і ми, і світ дозріли до втілення. За два серпневих тижні ми провели всі приготування, і три вечори поспіль на Спаса показували фільми на одній із вулиць Володимирця (Рівненщина - І.Г.). Після фестивалю ми провели іще чотири кінопокази «100 хвилин провінційного кіна» в студентському Острозі, містичних Воронках, нафтовому Бориславі та Києві, врешті-решт. У столичній «Я Галереї» ми поставили крапку 2011-го року. Але вже цього липня ми ще раз будемо показувати нову програму. Хочемо провести сплав рікою Стир, де кожного вечора, напнувши вітрило екрану, показуватимемо кіно всім, хто прийде до Ріки: людям, мавкам, травам і рибам…
Одна з головних ідей фестивалю така: щоб зробити фестиваль чи зняти фільм, як і зробити будь-що інше, не треба великих бюджетів і приготувань. Треба лише одне - не втратити цю чарівну мить творення, коли у Всесвіті енергії зійшлися так, що саме в твоїй голові народилася гарна ідея. Треба пам’ятати, що натхнення - це «інвестиція» Бога в тебе, тож мусиш бути відповідальним, брати себе в руки і ворушити Світ, як кажуть у нас на Поліссі. Звичайно ж, ти будеш помилятися, але ж світ - не мінне поле, а помилки для того й існують, щоби наступного разу робити ліпше.
Більшість фільмів зібрані за цих 6-7 років, коли визрівала ідея фестивалю. Серед них прекрасні роботи Ірини Олександрівни Левчанівської, найстаршої кіноаматорки України. Свій фільм «Щоб було гарно на Землі» пані Ірина зняла в дев’яносто два роки. Частина фільмів цьогорічної програми - наше кіно. Було українське фестивальне кіно - «Подорожні» Стрембіцького, «Тир» Томенка, «Іванки» Гришкевича. Було кіно канадське та ізраїльське, китайське, чеське, словенське. Кіно із альманахів короткометражок. Ми прагнемо показувати кіно, яке оповідає про світ провінції, кіно, яке наближає те ж саме Полісся чи Поділля до марокканських гір, китайського села, чеського містечка. Ми прагнемо показувати кіно про колорит окремих регіонів, але разом з тим показувати, що всі ми - частина однієї великої історії, яка відбувається зараз. Наприклад, на Донбасі в копанках кустарним способом копають вугілля, в Нікополі люди із териконів добувають залізну руду, в нас копають бурштин. Якщо зняти такі три історії, показати їх у кожному із регіонів, я впевнений, що ми станемо більш зрозумілими і ближчими одне одному.
Провінційне кіно - це також кіно про прекрасних диваків, які живуть у різних провінційних містах та місцях. Так, фільм «Щоб було гарно на Землі» оповідає про луцького скульптора-примітивіста Станіслава Серцевича, який, вийшовши на пенсію, почав робити фантастичні скульптури, які ставив у своєму городі. Серцевич помер, його скульптури зникли дивним чином. Ірина Левчанівська також відійшла цього року, але цей фільм зберіг головну ідею-заповіт таких людей як пан Станіслав та пані Ірина, які творять для того, «щоб було гарно на Землі». Ми ж нашим фестивалем прагнемо нести цю ідею далі - вона надихає.
У публіки були сльози, сміх, здивування, якась така «задивленість». Адже провінційне кіно оповідає про звичайний щоденний світ, але показує, як в цьому світі можна незвичайно жити. Вже із перших показів нас почали запрошувати приїхати, що ми і робили. Окрім того, всі автори дуже тепло відгукнулися на наше прохання показати їхні фільми, за що їм окрема подяка. Тому мені видається, що наша ідея має розвиватися далі, і нам варто продовжувати.
Вже зараз ми починаємо готувати другий фестиваль. Хочемо залучити декілька культурних інституцій - вже із першої «КУ-КУ-ЛІ» ми націлилися на добру якість фільмів та організації. Плануємо сплав Стиром у липні, а в серпні у Володимирці другий фестиваль. З вересня, надіюся, знову влаштовуватимемо кіно-вечори «100 хвилин провінційного кіна». Запрошуємо всіх, хто готовий приїхати і самі готові приїхати, якщо нас запросять. Окрім того, будемо раді, якщо нам пропонуватимуть свої роботи. Довкола нас багато прекрасного, про що варто знімати кіно, яке необхідно показувати. То вперед!
Більше про Полісся - в українському часописі "Еге Ж!", який можна безкоштовно отримати, написавши на kulturnyky-ua@cym.org
Фото: Тарас Хімчак