МІР, ТРУД, МАЙДАНС
Завтра майскіє празнікі. А мені сьогодні на роботу. Їду я 18-тою маршруткою, вітерець повіває, вишні цвітуть, каштани ось-ось розквітнуть, попереду маленьке хлоп'я щось щебече до бабусі, словом - весна красна. Раптом розумію, що за цією всією красою проїхала свою зупинку на Львівській площі. Ну, що ж, вийду на Майдані Незалежності, перейду на метро Хрещатик... ну, і далі по програмі.
Вийшла я на Майдані, думала потішуся тишею ранку вихідного дня, аж там сцена посередині. Та ще й така неоковирна, якраз красіво вписується в мєсний пєйзаж і гарно виходить на фотках, коли туристи фотографуються на центральній площі столиці України. Тут варто зазначити, що намети протестувальників були демонтовані, бо псували усю красу Майдану і некрасіво на фотках виходили. Ну та, намети маленькі, зелені чи там сірі, а тут сцена оно, диви, яка - велика, кострубата (то всьо постмодерн), надзвичайно гармоніює з архітектурою будівель... Ну, ясно.
Щеби нічо, якби не ведучий, який постійно викрикує у мікрофон "раз, два, трі", "адін, два, трі". Коли підходжу ближче, а там купа люду - дєвочкі і мальчікі в білих кепках, та все щось викрикують (перших слів не розібрала, інші "...напиши есемес"). Здогадалася я, що, мабуть, це отой горезвісний Майданс .
Йду собі до метро, та все нікого спитати, шо ето такоє. Аж тут, дивлюся, машина їде. По дорозі. Така, як на карнавалі в Ріо-де-Жанейро. Велика-велика, обтулена картоном, а на машині люди. Вбрані у шматки якоїь напівпрозорої тканини синього і жовтого кольорів. Тканина розвівається, кострубато відрізана так. А по боках на машині написи "МИР, ТРУД, МАЙДАН'С".
І тут я всьо поняла.
Мір, труд, май.
Вийшла я на Майдані, думала потішуся тишею ранку вихідного дня, аж там сцена посередині. Та ще й така неоковирна, якраз красіво вписується в мєсний пєйзаж і гарно виходить на фотках, коли туристи фотографуються на центральній площі столиці України. Тут варто зазначити, що намети протестувальників були демонтовані, бо псували усю красу Майдану і некрасіво на фотках виходили. Ну та, намети маленькі, зелені чи там сірі, а тут сцена оно, диви, яка - велика, кострубата (то всьо постмодерн), надзвичайно гармоніює з архітектурою будівель... Ну, ясно.
Щеби нічо, якби не ведучий, який постійно викрикує у мікрофон "раз, два, трі", "адін, два, трі". Коли підходжу ближче, а там купа люду - дєвочкі і мальчікі в білих кепках, та все щось викрикують (перших слів не розібрала, інші "...напиши есемес"). Здогадалася я, що, мабуть, це отой горезвісний Майданс .
Йду собі до метро, та все нікого спитати, шо ето такоє. Аж тут, дивлюся, машина їде. По дорозі. Така, як на карнавалі в Ріо-де-Жанейро. Велика-велика, обтулена картоном, а на машині люди. Вбрані у шматки якоїь напівпрозорої тканини синього і жовтого кольорів. Тканина розвівається, кострубато відрізана так. А по боках на машині написи "МИР, ТРУД, МАЙДАН'С".
І тут я всьо поняла.
Мір, труд, май.