Він би і мухи не скривдив. Уривок з книжки Славенки Дракуліч
Ґорана Єлісича, боснійського серба родом із Бієліни, засудили на сорок років увʼязнення за розстріл тринадцятьох вʼязнів у травні 1992 року в поліційному відділку в Брчко. Але, дуже ймо-вірно, він убив понад сотню людей. Більшість розстріляних вʼязнів були мусульманами
Горан Єлісич має вигляд особи, якій можна довіряти. Це молодий чоловік років тридцяти, і щось у його ясному, спокійному обличчі, жвавому погляді та відкритій усмішці змушує вас почуватися впевнено; вам би не було страшно опинитися з ним уночі, скажімо, в одному купе. Чоловік із таким обличчям цілком міг би допомогти старшій жінці перейти вулицю, він поступився б місцем у трамваї або ж пропустив вас у черзі в супермаркеті. Він повернув би загублений гаманець власникові. Єлісич має вигляд найліпшого приятеля, сусіда, якому можна довіряти, або ідеального зятя. Якби він був комівояжером, то напевно мав би чималий успіх у клієнтів саме завдяки своєму
обличчю
Але він геть не безневинний.
Ми схильні вважати, що приємні на вигляд люди - добрі, а ті, які мають неприємний вигляд, - відповідно, злі. Насправді це зовсім не так. Але я ще ніколи не стикалася з таким - щоб особа з наївним, ледь не дитинним виразом обличчя була вбивцею
Ґоран Єлісич народився 1968 року - себто він с однолітком моєї дочки. Вони з одного покоління. І цілком
могли б ходити в одну школу. Або й бути друзями. Можу собі уявити, як він по обіді взимку сидить на моїй кухні й пʼє чай, схилений над підручником, а моя донька пояснює йому домашнє завдання з історії (він, мабуть, був не надто старанним учнем, адже пішов із училища після першого курсу)
Ґоран Єлісич полюбляв риболовлю.
Він любив танцювати з дівчатами й пити пиво з приятелями, але понад усе цінував риболовлю. Він міг цілими днями висиджувати з вудкою. В нього було чимало улюблених місць і коли він хотів порибалити на самоті, то вирушав у одне з них. Не те щоб він не любив товариства - навпаки: йому подобалися змагання й участь у груповій риболовлі
Але часом усе ж хотілося усамітнення. Його друзі з рибальського клубу весь час торочили про політику й дудлили пиво, навіть не звертаючи уваги на те, як у них клює. Для Ґорана ж риболовля була насамперед можливістю випасти з буденного життя. І це було найкраще в цьому занятті: можна було забути про весь світ, навіть про себе, і зосередитися на водній поверхні та тонкій волосіні. У якусь мить починало здаватися, що тебе взагалі не існує, що ти - дерево, листок або пагін трави. Ґоран любив це відчуття, коли нічого не мало значення, коли ти не важливий, бо річці на тобі не залежить, як і рибі.
Одним зі свідків захисту був президент місцевого рибальського клубу. Цей чоловік так і не повірив у те, що Єлісич робив у Брчко. Це дуже суперечило образові відомого йому рибалки. Єлісич, якого він знав (себ-то той чоловік, який сидів на березі Сави, вдивлявся у воду, приймаючи сонячні ванни й часом переводячи погляд на вудку або чекаючи, доки риба клюне), не мав нічого спільного з жорстокістю, про яку говорили на Трибуналі. Він ручився за Єлісича, називаючи його приємним і спокійним чоловіком, особою, яка й муху не скривдить, не те що людей.
Він наговорив так багато компліментів Єлісичеві, що один із суддів розсердився й докірливо сказав, що моральні принципи мають стояти вище за дружбу та спільну риболовлю. Але чоловіка це не зупинило: «Це моя робота - зберігати професійне ставлення до всіх рибалок», - сказав він.
Ґоран Єлісич зростав у родині робітничого класу в невеликому містечку Бієліна, сорок відсотків населення
якого становили мусульмани. Його мати працювала, тож він ріс на руках у бабусі. На вулицях він грався разом із сербами та мусульманами; серед друзів його сімʼї теж були мусульмани. Вони разом бавилися, ходили до школи, а потім у бари та на футбольні матчі. Він не звертав уваги на їхню мусульманську ідентичність, як і вони на його сербську. Ніхто не чув від нього жодного лихого слова на будь-чию адресу. Иого сусіди теж казали, що хлопцем він був вихованим і чемним.
А ще він був надійним і вірним другом.
Наприкінці вісімдесятих він не поставився до сербського націоналізму надто поважно. Не зреагував серйозно на ідею, що серби, мовляв, мають жити в одній країні. Врешті політика - справа політиків. І до його життя, де були друзі та риболовля, це не мало жодного стосунку. Але, як виявилося, він помилявся.
Коли Ґоран скінчив школу, то отримав посаду механіка на фермі. Це не була надто добра робота, але принаймні він знайшов чим заробляти на хліб, і то в часи, коли більшість його друзів були безробітними. Те, що він заробляв так мало, його, звісно, засмучувало. Якби в нього були гроші, то можна було б якось змінити життя, стати незалежним, розпочати невеликий бізнес, може, навіть виїхати з Бієліни, хоча, скоріше за все, він би за нею сумував. І йому спало на думку, як можна заробити, - підробляти чеки. Його впіймали й на півтора року посадили за грати.
Єлісич фігурував як свідок Есада Ланджо у справі щодо концтабору Челебічі. Він розлого пояснював суддям, що Есад Ланджо був чудовою людиною, яка дбала
про увʼязнених у Схевенінгенській вʼязниці; наприклад, він допомагав їм освоїти компʼютер, готував їжу, давав поради, як поводитися за ґратами.
Насправді ж Ланджо (мусульманин) також був воєнним злочинцем - його звинувачували в тому, що він підпалював сербських військовополонених.
Навіть тепер, у судовій залі Гааги, я не можу позбутися думки, що Єлісич - із покоління моєї доньки.
Він був зовсім не готовий до війни. Кілька місяців відбув у вʼязниці в Боснії за шахрайство, а вийшов у лютому 1992 року, коли Республіка Сербська звільняла вʼязнів, щоб знайти добровольців на війну. Єлісич пішов у поліцію, і в травні його відправили в поліційний відділок у Брчко.
Це і був початок його краху. Мені здається, що добровольцем він став не тому, що хотів убивати й довго стримував у собі це бажання, а через те, що уникнути цього було непросто. Може, він навіть не усвідомлював, що означає піти добровольцем. А коли вже опинився в поліційному відділку Брчко, усе виглядало зовсім по-іншому.
Звісно, якби хтось зі свідків розповів, що смерть риби приносила йому втіху, це було б бодай якимось
знаком, що його лихий характер сформувався задовго
до того, як він почав бити й убивати вʼязнів. Але всі друзі-рибалки говорили прямо протилежне. Власне, у його житті й поведінці до війни не було нічого патологічного.
Споглядаючи образ, який намалювали свідки захисту, хочеться лише стенути плечима й перепитати, чи справді йдеться про особу, звинувачувану в убивстві. За їхніми свідченнями, Єлісич був добрим і вірним другом, готовим ризикувати заради інших.
Трибунал опинився в досить цікавій ситуації: як наголосив адвокат захисту, ніколи раніше не траплялося, щоб люди з постраждалої етнічної групи виступали свідками від імені сербського підсудного.
Люди, які прийшли його захищати (сусіди, друзі та однокласники, чимало з них були мусульманами, включно з президентом рибальського клубу), в один
голос заявляли, що не можуть повірити в усі ці вбивства, хоч уже було відомо, що Єлісич їх визнав.
Але вони знали зовсім іншу людину - Єлісича-рибалку.
Він був тихим і спокійним, як сказав один зі свідків, і був готовий усім допомогти, під час війни він допоміг довайменше семи чи восьми родинам із однієї вулиці.
Інший свідок згадав про те, як Єлісич допоміг старій мусульманці, в чиєму подвір і вибухнула бомба й розбила їй вікна: він заплатив за вкладення нових шиб.
Ще один давній приятель, також мусульманин, розповів суддям, що Єлісич зробив для нього і його родини під час і після війни. Він не лише дав його дружині гроші, поки чоловіка тримали в полоні, а й допоміг їй із дітьми втекти за кордон. Крім того, Єлісич допоміг сестрі його друга та її чоловікові тим самим шляхом утекти після війни. Коли начальник воєнного формування «Аркан» Желько Ражнатович погрожував убити ще одного його
друга-мусульманина в Бієліні, Єлісич урятував його разом із дружиною, а його мати кілька днів переховувалася в домі Єлісича разом із його батьками.
А ще він урятував життя синові свого друга, коли тому треба було зробити термінову операцію на селезінці: саме Єлісич відвіз його в лікарню й оплатив усі витрати. Ще одна особа описала його як «милого й чесного хлопця», а інша знайома розповідала, що в дитинстві той був «дуже чемним - і на вулиці, і в школі, і вдома. Він завжди добре поводився».
То чому ж цей милий рибалка врешті почав страчувати мусульманських вʼязнів?
Переді мною два фото - два відомі знімки, які облетіли весь світ. На них чоловік в уніформі, який страчує увʼязненого. Вони нагадують жорстоку фотографію з Вʼєтнамської війни, на якій начальник поліції Сайгона зблизька стріляє в голову солдатові Вʼєтконґа.
Єдина різниця в тому, що друга страта сталася в Боснії на тридцять років пізніше, 7 травня 1992 року. Кат тут вбраний у поліцейську уніформу й повернутий спиною до фотографа. Свій револьвер він спрямував у голову вʼязневі, який іде приблизно за метр перед ним із похиленою головою, свідомий того, що в будь-яку мить куля може його вбити.
На Трибуналі Єлісич підтвердив, що саме він здійснив постріл.
Але що насправді діялося в його голові перед тим, як він звів зброю й випустив кулю, котра вирішила долю не лише вʼязня на фото, а і його власну? Адже після цього пострілу для Єлісича не було шляху назад.
Того травневого дня він ступив на шлях, який через шість років приведе його на Трибунал у Гаазі. Що стається з людською істотою, яка зважується холоднокровно вбити іншу людську істоту? Єлісич убивав безладно, ексцентрично, і здається, йому це подобалося. Відповідно до заяв звинувачення, він робив свою справу охоче.
Без таких ентузіастів етнічна чистка була б неможлива, заявив прокурор. Але ні сторона звинувачення, ні захисту не могли знайти ключ до розуміння того, як же він став катом.
Єлісичеві було двадцять три, коли він убив того вʼязня.
Чи може обличчя бути більш оманливим? Я запитувала себе про це, дивлячись на молодого чоловіка в судовій залі. Нічого, без перебільшення, нічого в ньому не свідчило про жорстокість натури: ані його вигляд, ані манери, ані навіть спосіб висловлюватися. А може... власне, сидячи в судовій залі з бездоганно спокійним обличчям, він нервово гойдав ногою під столом.
Він гойдав нею безперестанку, весь час. Чи було це ознакою патології? Якою була його справжня натура? Може, рибальство було значно ближчим до його справжньої суті?
Під час його перебування у Схевенінґенській вʼязниці, ще до судового вироку, двоє психіатрів оцінили його стан.
За їхнім звітом, він був антисоціальним індивідом, нарцисичним, незрілим, і прагнув визнання.
На їхню думку, це й перетворило його на межову особистість - себто особистість на межі перверсивності. Психіатри, д-р Ван де Бусше і д-р Дьюїтс, використали такі слова, як «відразливий», «звірячий» і «садистський», описуючи його ставлення до вʼязнів у таборі Лука. Судді,
які ухвалалили вирок, дійшли висновку (про що й сказали в заключному слові), що він і справді мав певний розлад.
Вʼязні, які вижили й приїхали в Гаагу в ролі свідків, не вдавалися до таких гучних характеристик, як психіатри і не намагалися описати характер Ґорана Єлісича. Один із них сказав: «У нього були дуже високі вилиці, а також особливі очі, ніби повні мутної води».
А потім додав: «Здавалося, він був на стимуляторах або чомусь такому. Мабуть, кожен, хто стикався з цим
поглядом, надалі всіляко намагався його уникати.
Своїми очима він вселяв якийсь страх, особливо під час знайомства. Не знаю навіть, як це правильно пояснити... Маю на увазі, що наш страх, який і до того був величезним, після його погляду потроювався.
Мабуть, так найточніше». Ще один чоловік, свідок Ф., описав погляд Єлісича як владний і жорстокий. Його очі не сміялися - лише рот. «Я бачив щось схоже у фільмах», - заявив Ф.
«Гітлер був першим Адольфом, я - другий», - саме так Єлісич представлявся вʼязням. У таборі Лука неподалік Брчка вʼязні починали тремтіти, як тільки чули його голос, адже він буквально ніс смерть. Єлісич заходив у ангар, де тримали вʼязнів, випадковим чином обирав жертв, просто вказуючи на людей:
«Ти, ти й ти».
Він не називав імен, не виголошував звинувачень чи вердиктів. Спершу забирав гроші, годинники та ювелірні прикраси вʼязнів. Нерідко бив їх. І робив це в присутності своєї дівчини Моніки, яка іноді приходила в табір, бо її брат був тут начальником. Після цього вʼязнів змушували виходити з ангара - по одному.
Єлісич наказував кожному стати на коліна й покласти голову на металеві ґратки дренажу. Після цього страчував чергового вʼязня двома пострілами в потилицю з пістолета з глушником. За хвилину чи дві перед стратою людина, яку він обрав, нерідко благала про помилування: «Не робіть цього зі мною. Чому я? Я ж нічого не зробив».
Але це недо йомагало. Перед тим, як убити, Єлісич іще й проклинав його мусульманську матір. І справді, що більше страху жертва показувала, то більшу втіху від убивства відчував Єлісич.
Після цього двоє вʼязнів забирали тіла у вантажівку, обладнану морозилкою, і вивозили їх у братську могилу. Насамкінець Єлісич наказував відчистити кров від ґраток: він не терпів бруду.
Коли він був у гарному настрої, то часом розповідав про те, як же йому приємно вбивати. «Я бачу, що вам страшно. І це гарно - вбивати людей ось так. Я вбиваю їх гарно. Я нічого не відчуваю».
Вʼязні з Луки, котрі були свідками на Трибуналі, памʼятають, як він убив високого, міцного вʼязня, хорвата. Спершу він відрізав чоловікові вухо. Після чого відвів його в ангар, аби інші його бачили. Тримаючи власне вухо в руці, чоловік благав вʼязнів убити його й не залишати цю втіху Єлісичеві. Єлісич витягнув пістолет і почав пропонувати його вʼязням, спонукаючи їх убити чоловіка. Але добровольця не знайшлося. Єлісич насміхався над ними, кажучи, що вони не варті того, аби їм дозволили жити.
Врешті він стратив високого хорвата над гратками - так, як і решту.
Просто тицяючи пальцем, він вирішував, хто має жити, а хто - померти. Він страчував і старих, і молодих.
Він убив вісімнадцятилітню дівчину-мусульманку. Він убив старшого чоловіка, бо в того випала пляшка з водою, а також молодого чоловіка, бо той був одружений із сербською жінкою. А ще він уголос вів підрахунок: шістдесят вісім, сімдесят девʼять, вісімдесят три...
Подейкували, що в травні 1992 року за вісімнадцять днів він власноруч стратив понад сто вʼязнів. Він вихвалявся, що мусив убити від двадцяти до тридцяти осіб, перед тим як випʼє ранкову каву.
А засудили його, бо вдалося
довести вбивство тринадцяти людей.
Єлісич міг бути чудовою людиною для своїх друзів і сусідів. І немає сумніву, що він був гарним рибалкою. Але, крім того, він був убивцею, і сам це визнав. Він був одним із трьох, хто визнав власні злочини перед Трибуналом.
Він сказав: «Я винен» у відповідь на тридцять одне звинувачення, але разом із тим не виявляв правдивого
розкаяння (а вдалося довести вбивства лише тринадцяти з цих тридцяти одного). І хоча більшість людей, яких він убив, були мусульманами, судді дійшли висновку, що було недостатньо доказів, аби визнати Єлісича винним у геноциді - себто в систематичному, свідому прагненні стерти мусульман із лиця землі. Вони стверджували, що через перверсивні риси характеру Єлісич, скоріше за все, вбивав би представників будьякої етнічної групи.
Отож звинувачення в геноциді зняли, а Єлісича засудили до сорока років увʼязнення за порушення законів і традицій війни, а також за злочини проти людяності.
Захист слушно наголошував на тому, що Єлісич убивав лише в ті вісімнадцять днів у травні, але ніколи до того чи після.
Як же таке можливо, запитували судді, щоб людина перетворилася на монстра лише на вісімнадцять днів?
Як вони вважали, єдиним раціональним поясненням було те, що він убивав за наказом. Він виконував накази й боявся за своє життя.
І справді, так могло бути. І це чудово поєднувалося б із його любовʼю до риболовлі й тихим великодушним ставленням до інших, яке він виявляв.
Але позаяк було недостатньо доказів, аби довести, що він справді лише виконував накази, Трибунал дійшов висновку, що все було навпаки - себто Єлісич страчував вʼязнів із власної волі.
Хай там як, було достатньо доказів і ще однієї обставини.
Чимало вʼязнів заявляли, що Єлісич отримував очевидну насолоду від убивств: скажімо, вголос вів підрахунок, пояснював свої методи, відкрито заявляв, що йому подобається те, що він робить
Війна докорінно все змінила. Є чимало людей, які на вигляд здаються цілком нормальними, але за певних обставин (як-от ті, що склалися під час війни) патологічна сторона особистості брала гору й починала домінувати в їхній поведінці. Чи може бути так, що Єлісич завжди мав цю патологічну сторону, і вона просто виявилася саме тоді, коли виникли сприятливі обставини?
Вперше за своє коротке життя Ґоран Єлісич опинився при владі. Маленька людина з Бієліни, механік із ферми, який щойно вийшов із вʼязниці, рибалка, по суті, ніхто, - і от він раптом отримує абсолютну владу.
Йому дали пістолет і змогу вільно ним користуватися, і нові можливості його спʼянили. Люди казали, що він раптом почав виглядати й поводитися так, ніби сидить на наркотиках. Очі засяяли дивним блиском; він був збуджений, знервований. І справді, влада над чиїмось життям і смертю може впливати сильніше, аніж будь-який наркотик. Для вʼязнів він був майже богом. Він піднісся високо, хизуючись своєю владою через убивства вʼязнів. І водночас це був той самий симпатичний юнак
Ґоран, одноліток моєї дочки.
Епілог або для тих, хто дочитав
В уривку з книги вы не прочитали нічого нового. Все банально насправді: вчорашні російські школярі тупо хочуть знищити тих, хто на думку їх, є ненодацією, недонародом, недолюдьми
Куріца нє птіца, Україна - нє заграніца. Вони, кацапи, виросли в умовах, коли це казали звідусіль. Але...
Хоч би хто шо не казав, що винна пропаганда і т. д., що винні батьки, які погано виховали кацапів, я проста випалнял пріказ і т. д., факт залишається фактом:
Це дорослі люди, які повністю усвідомлюють шо роблять. На вулиці не 1925 рік, коли новини приходили через тиждень. В росіян є доступ до інформації, але не має бажання сприймати реальність - ту інформацію, яка не сходиться з офіційною, узгодженою з кремлем
І останнє. Не дивіться на вік росіян. Бо не путін запускає по Україні ракети
Не дивіться на те, шо вони молоді - їх абсолютно не турбує те що вони винні в воєнних злочинах
Вони вас не пожаліють. Ви, ми для них - вороги, яких, на думку росіян та вати, потрібно знищити, без сумнівів та будь-якого жалю
Вчорашній школяр чи студент тільки зрадіє, коли вас вб'є.
І соловйов тут не винен. Соловйов особисто не стріляв навіть. Для росіян з єбєнєй рф поїздка в Україну - це пригода всього життя та можливість підняти свою самооцінку. Тортури, вбивства це - для них неважливо
В них проста логіка: в чужій країні я цар та бог. Бо в мене є зброя
Тому я маю право відноситися до цивільних так, як хочу. А якшо мирним шось не подобається, то можу робити з ними шо завгодно - вони ніхто та звати їх ніяк, бо вони неозброєні. Крапка
18, 19 чи 20 років тим, хто прийшли вбивати в Україну - неважливо. Важливо розуміти те, шо вони ідуть на це свідомо, не під дією наркотиків чи через загрозу розстрілу
Ім проста па пріколу убівать хахлов. І все
Мораль. Чи розуміють кацапи, шо їх можуть також вбити на території України?
Мені особисто насрати. Як на мене, то в цьому житті ми маємо зробити дві речі:
Дати пизди кацапам
Змусити їх боятися слова Україна
Шоб цей страх передався через покоління, в гени. Шоб вони боялися війни, як поляки
Україна для них, для кацапів, має бути тим краєм, де вб'ють, покалічать чи там, де ти пропадеш.
А чи 16 тому кацапу, чи 60 років, то не має значення. Ті, хто візуально не скривдять і мухи, повинні боятися слова Україна все життя і передати цей страх про дикий край наступним поколінням. Навіть російським мухам (русксжужжасчім)
Кінець
P.s - хочеш допомогти
контрпропаганді України? - 5375414113640162
PayPal- fashdonetsk2022@gmail.com
Патреон - https://www.patreon.com/fashdonetsk
https://www.buymeacoffee.com/fashdonetsk
ВТС - bc1qdtrkvnqhur6zvftku73stq88y97ut4rg730kdq
Горан Єлісич має вигляд особи, якій можна довіряти. Це молодий чоловік років тридцяти, і щось у його ясному, спокійному обличчі, жвавому погляді та відкритій усмішці змушує вас почуватися впевнено; вам би не було страшно опинитися з ним уночі, скажімо, в одному купе. Чоловік із таким обличчям цілком міг би допомогти старшій жінці перейти вулицю, він поступився б місцем у трамваї або ж пропустив вас у черзі в супермаркеті. Він повернув би загублений гаманець власникові. Єлісич має вигляд найліпшого приятеля, сусіда, якому можна довіряти, або ідеального зятя. Якби він був комівояжером, то напевно мав би чималий успіх у клієнтів саме завдяки своєму
обличчю
Але він геть не безневинний.
Ми схильні вважати, що приємні на вигляд люди - добрі, а ті, які мають неприємний вигляд, - відповідно, злі. Насправді це зовсім не так. Але я ще ніколи не стикалася з таким - щоб особа з наївним, ледь не дитинним виразом обличчя була вбивцею
Ґоран Єлісич народився 1968 року - себто він с однолітком моєї дочки. Вони з одного покоління. І цілком
могли б ходити в одну школу. Або й бути друзями. Можу собі уявити, як він по обіді взимку сидить на моїй кухні й пʼє чай, схилений над підручником, а моя донька пояснює йому домашнє завдання з історії (він, мабуть, був не надто старанним учнем, адже пішов із училища після першого курсу)
Ґоран Єлісич полюбляв риболовлю.
Він любив танцювати з дівчатами й пити пиво з приятелями, але понад усе цінував риболовлю. Він міг цілими днями висиджувати з вудкою. В нього було чимало улюблених місць і коли він хотів порибалити на самоті, то вирушав у одне з них. Не те щоб він не любив товариства - навпаки: йому подобалися змагання й участь у груповій риболовлі
Але часом усе ж хотілося усамітнення. Його друзі з рибальського клубу весь час торочили про політику й дудлили пиво, навіть не звертаючи уваги на те, як у них клює. Для Ґорана ж риболовля була насамперед можливістю випасти з буденного життя. І це було найкраще в цьому занятті: можна було забути про весь світ, навіть про себе, і зосередитися на водній поверхні та тонкій волосіні. У якусь мить починало здаватися, що тебе взагалі не існує, що ти - дерево, листок або пагін трави. Ґоран любив це відчуття, коли нічого не мало значення, коли ти не важливий, бо річці на тобі не залежить, як і рибі.
Одним зі свідків захисту був президент місцевого рибальського клубу. Цей чоловік так і не повірив у те, що Єлісич робив у Брчко. Це дуже суперечило образові відомого йому рибалки. Єлісич, якого він знав (себ-то той чоловік, який сидів на березі Сави, вдивлявся у воду, приймаючи сонячні ванни й часом переводячи погляд на вудку або чекаючи, доки риба клюне), не мав нічого спільного з жорстокістю, про яку говорили на Трибуналі. Він ручився за Єлісича, називаючи його приємним і спокійним чоловіком, особою, яка й муху не скривдить, не те що людей.
Він наговорив так багато компліментів Єлісичеві, що один із суддів розсердився й докірливо сказав, що моральні принципи мають стояти вище за дружбу та спільну риболовлю. Але чоловіка це не зупинило: «Це моя робота - зберігати професійне ставлення до всіх рибалок», - сказав він.
Ґоран Єлісич зростав у родині робітничого класу в невеликому містечку Бієліна, сорок відсотків населення
якого становили мусульмани. Його мати працювала, тож він ріс на руках у бабусі. На вулицях він грався разом із сербами та мусульманами; серед друзів його сімʼї теж були мусульмани. Вони разом бавилися, ходили до школи, а потім у бари та на футбольні матчі. Він не звертав уваги на їхню мусульманську ідентичність, як і вони на його сербську. Ніхто не чув від нього жодного лихого слова на будь-чию адресу. Иого сусіди теж казали, що хлопцем він був вихованим і чемним.
А ще він був надійним і вірним другом.
Наприкінці вісімдесятих він не поставився до сербського націоналізму надто поважно. Не зреагував серйозно на ідею, що серби, мовляв, мають жити в одній країні. Врешті політика - справа політиків. І до його життя, де були друзі та риболовля, це не мало жодного стосунку. Але, як виявилося, він помилявся.
Коли Ґоран скінчив школу, то отримав посаду механіка на фермі. Це не була надто добра робота, але принаймні він знайшов чим заробляти на хліб, і то в часи, коли більшість його друзів були безробітними. Те, що він заробляв так мало, його, звісно, засмучувало. Якби в нього були гроші, то можна було б якось змінити життя, стати незалежним, розпочати невеликий бізнес, може, навіть виїхати з Бієліни, хоча, скоріше за все, він би за нею сумував. І йому спало на думку, як можна заробити, - підробляти чеки. Його впіймали й на півтора року посадили за грати.
Єлісич фігурував як свідок Есада Ланджо у справі щодо концтабору Челебічі. Він розлого пояснював суддям, що Есад Ланджо був чудовою людиною, яка дбала
про увʼязнених у Схевенінгенській вʼязниці; наприклад, він допомагав їм освоїти компʼютер, готував їжу, давав поради, як поводитися за ґратами.
Насправді ж Ланджо (мусульманин) також був воєнним злочинцем - його звинувачували в тому, що він підпалював сербських військовополонених.
Навіть тепер, у судовій залі Гааги, я не можу позбутися думки, що Єлісич - із покоління моєї доньки.
Він був зовсім не готовий до війни. Кілька місяців відбув у вʼязниці в Боснії за шахрайство, а вийшов у лютому 1992 року, коли Республіка Сербська звільняла вʼязнів, щоб знайти добровольців на війну. Єлісич пішов у поліцію, і в травні його відправили в поліційний відділок у Брчко.
Це і був початок його краху. Мені здається, що добровольцем він став не тому, що хотів убивати й довго стримував у собі це бажання, а через те, що уникнути цього було непросто. Може, він навіть не усвідомлював, що означає піти добровольцем. А коли вже опинився в поліційному відділку Брчко, усе виглядало зовсім по-іншому.
Звісно, якби хтось зі свідків розповів, що смерть риби приносила йому втіху, це було б бодай якимось
знаком, що його лихий характер сформувався задовго
до того, як він почав бити й убивати вʼязнів. Але всі друзі-рибалки говорили прямо протилежне. Власне, у його житті й поведінці до війни не було нічого патологічного.
Споглядаючи образ, який намалювали свідки захисту, хочеться лише стенути плечима й перепитати, чи справді йдеться про особу, звинувачувану в убивстві. За їхніми свідченнями, Єлісич був добрим і вірним другом, готовим ризикувати заради інших.
Трибунал опинився в досить цікавій ситуації: як наголосив адвокат захисту, ніколи раніше не траплялося, щоб люди з постраждалої етнічної групи виступали свідками від імені сербського підсудного.
Люди, які прийшли його захищати (сусіди, друзі та однокласники, чимало з них були мусульманами, включно з президентом рибальського клубу), в один
голос заявляли, що не можуть повірити в усі ці вбивства, хоч уже було відомо, що Єлісич їх визнав.
Але вони знали зовсім іншу людину - Єлісича-рибалку.
Він був тихим і спокійним, як сказав один зі свідків, і був готовий усім допомогти, під час війни він допоміг довайменше семи чи восьми родинам із однієї вулиці.
Інший свідок згадав про те, як Єлісич допоміг старій мусульманці, в чиєму подвір і вибухнула бомба й розбила їй вікна: він заплатив за вкладення нових шиб.
Ще один давній приятель, також мусульманин, розповів суддям, що Єлісич зробив для нього і його родини під час і після війни. Він не лише дав його дружині гроші, поки чоловіка тримали в полоні, а й допоміг їй із дітьми втекти за кордон. Крім того, Єлісич допоміг сестрі його друга та її чоловікові тим самим шляхом утекти після війни. Коли начальник воєнного формування «Аркан» Желько Ражнатович погрожував убити ще одного його
друга-мусульманина в Бієліні, Єлісич урятував його разом із дружиною, а його мати кілька днів переховувалася в домі Єлісича разом із його батьками.
А ще він урятував життя синові свого друга, коли тому треба було зробити термінову операцію на селезінці: саме Єлісич відвіз його в лікарню й оплатив усі витрати. Ще одна особа описала його як «милого й чесного хлопця», а інша знайома розповідала, що в дитинстві той був «дуже чемним - і на вулиці, і в школі, і вдома. Він завжди добре поводився».
То чому ж цей милий рибалка врешті почав страчувати мусульманських вʼязнів?
Переді мною два фото - два відомі знімки, які облетіли весь світ. На них чоловік в уніформі, який страчує увʼязненого. Вони нагадують жорстоку фотографію з Вʼєтнамської війни, на якій начальник поліції Сайгона зблизька стріляє в голову солдатові Вʼєтконґа.
Єдина різниця в тому, що друга страта сталася в Боснії на тридцять років пізніше, 7 травня 1992 року. Кат тут вбраний у поліцейську уніформу й повернутий спиною до фотографа. Свій револьвер він спрямував у голову вʼязневі, який іде приблизно за метр перед ним із похиленою головою, свідомий того, що в будь-яку мить куля може його вбити.
На Трибуналі Єлісич підтвердив, що саме він здійснив постріл.
Але що насправді діялося в його голові перед тим, як він звів зброю й випустив кулю, котра вирішила долю не лише вʼязня на фото, а і його власну? Адже після цього пострілу для Єлісича не було шляху назад.
Того травневого дня він ступив на шлях, який через шість років приведе його на Трибунал у Гаазі. Що стається з людською істотою, яка зважується холоднокровно вбити іншу людську істоту? Єлісич убивав безладно, ексцентрично, і здається, йому це подобалося. Відповідно до заяв звинувачення, він робив свою справу охоче.
Без таких ентузіастів етнічна чистка була б неможлива, заявив прокурор. Але ні сторона звинувачення, ні захисту не могли знайти ключ до розуміння того, як же він став катом.
Єлісичеві було двадцять три, коли він убив того вʼязня.
Чи може обличчя бути більш оманливим? Я запитувала себе про це, дивлячись на молодого чоловіка в судовій залі. Нічого, без перебільшення, нічого в ньому не свідчило про жорстокість натури: ані його вигляд, ані манери, ані навіть спосіб висловлюватися. А може... власне, сидячи в судовій залі з бездоганно спокійним обличчям, він нервово гойдав ногою під столом.
Він гойдав нею безперестанку, весь час. Чи було це ознакою патології? Якою була його справжня натура? Може, рибальство було значно ближчим до його справжньої суті?
Під час його перебування у Схевенінґенській вʼязниці, ще до судового вироку, двоє психіатрів оцінили його стан.
За їхнім звітом, він був антисоціальним індивідом, нарцисичним, незрілим, і прагнув визнання.
На їхню думку, це й перетворило його на межову особистість - себто особистість на межі перверсивності. Психіатри, д-р Ван де Бусше і д-р Дьюїтс, використали такі слова, як «відразливий», «звірячий» і «садистський», описуючи його ставлення до вʼязнів у таборі Лука. Судді,
які ухвалалили вирок, дійшли висновку (про що й сказали в заключному слові), що він і справді мав певний розлад.
Вʼязні, які вижили й приїхали в Гаагу в ролі свідків, не вдавалися до таких гучних характеристик, як психіатри і не намагалися описати характер Ґорана Єлісича. Один із них сказав: «У нього були дуже високі вилиці, а також особливі очі, ніби повні мутної води».
А потім додав: «Здавалося, він був на стимуляторах або чомусь такому. Мабуть, кожен, хто стикався з цим
поглядом, надалі всіляко намагався його уникати.
Своїми очима він вселяв якийсь страх, особливо під час знайомства. Не знаю навіть, як це правильно пояснити... Маю на увазі, що наш страх, який і до того був величезним, після його погляду потроювався.
Мабуть, так найточніше». Ще один чоловік, свідок Ф., описав погляд Єлісича як владний і жорстокий. Його очі не сміялися - лише рот. «Я бачив щось схоже у фільмах», - заявив Ф.
«Гітлер був першим Адольфом, я - другий», - саме так Єлісич представлявся вʼязням. У таборі Лука неподалік Брчка вʼязні починали тремтіти, як тільки чули його голос, адже він буквально ніс смерть. Єлісич заходив у ангар, де тримали вʼязнів, випадковим чином обирав жертв, просто вказуючи на людей:
«Ти, ти й ти».
Він не називав імен, не виголошував звинувачень чи вердиктів. Спершу забирав гроші, годинники та ювелірні прикраси вʼязнів. Нерідко бив їх. І робив це в присутності своєї дівчини Моніки, яка іноді приходила в табір, бо її брат був тут начальником. Після цього вʼязнів змушували виходити з ангара - по одному.
Єлісич наказував кожному стати на коліна й покласти голову на металеві ґратки дренажу. Після цього страчував чергового вʼязня двома пострілами в потилицю з пістолета з глушником. За хвилину чи дві перед стратою людина, яку він обрав, нерідко благала про помилування: «Не робіть цього зі мною. Чому я? Я ж нічого не зробив».
Але це недо йомагало. Перед тим, як убити, Єлісич іще й проклинав його мусульманську матір. І справді, що більше страху жертва показувала, то більшу втіху від убивства відчував Єлісич.
Після цього двоє вʼязнів забирали тіла у вантажівку, обладнану морозилкою, і вивозили їх у братську могилу. Насамкінець Єлісич наказував відчистити кров від ґраток: він не терпів бруду.
Коли він був у гарному настрої, то часом розповідав про те, як же йому приємно вбивати. «Я бачу, що вам страшно. І це гарно - вбивати людей ось так. Я вбиваю їх гарно. Я нічого не відчуваю».
Вʼязні з Луки, котрі були свідками на Трибуналі, памʼятають, як він убив високого, міцного вʼязня, хорвата. Спершу він відрізав чоловікові вухо. Після чого відвів його в ангар, аби інші його бачили. Тримаючи власне вухо в руці, чоловік благав вʼязнів убити його й не залишати цю втіху Єлісичеві. Єлісич витягнув пістолет і почав пропонувати його вʼязням, спонукаючи їх убити чоловіка. Але добровольця не знайшлося. Єлісич насміхався над ними, кажучи, що вони не варті того, аби їм дозволили жити.
Врешті він стратив високого хорвата над гратками - так, як і решту.
Просто тицяючи пальцем, він вирішував, хто має жити, а хто - померти. Він страчував і старих, і молодих.
Він убив вісімнадцятилітню дівчину-мусульманку. Він убив старшого чоловіка, бо в того випала пляшка з водою, а також молодого чоловіка, бо той був одружений із сербською жінкою. А ще він уголос вів підрахунок: шістдесят вісім, сімдесят девʼять, вісімдесят три...
Подейкували, що в травні 1992 року за вісімнадцять днів він власноруч стратив понад сто вʼязнів. Він вихвалявся, що мусив убити від двадцяти до тридцяти осіб, перед тим як випʼє ранкову каву.
А засудили його, бо вдалося
довести вбивство тринадцяти людей.
Єлісич міг бути чудовою людиною для своїх друзів і сусідів. І немає сумніву, що він був гарним рибалкою. Але, крім того, він був убивцею, і сам це визнав. Він був одним із трьох, хто визнав власні злочини перед Трибуналом.
Він сказав: «Я винен» у відповідь на тридцять одне звинувачення, але разом із тим не виявляв правдивого
розкаяння (а вдалося довести вбивства лише тринадцяти з цих тридцяти одного). І хоча більшість людей, яких він убив, були мусульманами, судді дійшли висновку, що було недостатньо доказів, аби визнати Єлісича винним у геноциді - себто в систематичному, свідому прагненні стерти мусульман із лиця землі. Вони стверджували, що через перверсивні риси характеру Єлісич, скоріше за все, вбивав би представників будьякої етнічної групи.
Отож звинувачення в геноциді зняли, а Єлісича засудили до сорока років увʼязнення за порушення законів і традицій війни, а також за злочини проти людяності.
Захист слушно наголошував на тому, що Єлісич убивав лише в ті вісімнадцять днів у травні, але ніколи до того чи після.
Як же таке можливо, запитували судді, щоб людина перетворилася на монстра лише на вісімнадцять днів?
Як вони вважали, єдиним раціональним поясненням було те, що він убивав за наказом. Він виконував накази й боявся за своє життя.
І справді, так могло бути. І це чудово поєднувалося б із його любовʼю до риболовлі й тихим великодушним ставленням до інших, яке він виявляв.
Але позаяк було недостатньо доказів, аби довести, що він справді лише виконував накази, Трибунал дійшов висновку, що все було навпаки - себто Єлісич страчував вʼязнів із власної волі.
Хай там як, було достатньо доказів і ще однієї обставини.
Чимало вʼязнів заявляли, що Єлісич отримував очевидну насолоду від убивств: скажімо, вголос вів підрахунок, пояснював свої методи, відкрито заявляв, що йому подобається те, що він робить
Війна докорінно все змінила. Є чимало людей, які на вигляд здаються цілком нормальними, але за певних обставин (як-от ті, що склалися під час війни) патологічна сторона особистості брала гору й починала домінувати в їхній поведінці. Чи може бути так, що Єлісич завжди мав цю патологічну сторону, і вона просто виявилася саме тоді, коли виникли сприятливі обставини?
Вперше за своє коротке життя Ґоран Єлісич опинився при владі. Маленька людина з Бієліни, механік із ферми, який щойно вийшов із вʼязниці, рибалка, по суті, ніхто, - і от він раптом отримує абсолютну владу.
Йому дали пістолет і змогу вільно ним користуватися, і нові можливості його спʼянили. Люди казали, що він раптом почав виглядати й поводитися так, ніби сидить на наркотиках. Очі засяяли дивним блиском; він був збуджений, знервований. І справді, влада над чиїмось життям і смертю може впливати сильніше, аніж будь-який наркотик. Для вʼязнів він був майже богом. Він піднісся високо, хизуючись своєю владою через убивства вʼязнів. І водночас це був той самий симпатичний юнак
Ґоран, одноліток моєї дочки.
Епілог або для тих, хто дочитав
В уривку з книги вы не прочитали нічого нового. Все банально насправді: вчорашні російські школярі тупо хочуть знищити тих, хто на думку їх, є ненодацією, недонародом, недолюдьми
Куріца нє птіца, Україна - нє заграніца. Вони, кацапи, виросли в умовах, коли це казали звідусіль. Але...
Хоч би хто шо не казав, що винна пропаганда і т. д., що винні батьки, які погано виховали кацапів, я проста випалнял пріказ і т. д., факт залишається фактом:
Це дорослі люди, які повністю усвідомлюють шо роблять. На вулиці не 1925 рік, коли новини приходили через тиждень. В росіян є доступ до інформації, але не має бажання сприймати реальність - ту інформацію, яка не сходиться з офіційною, узгодженою з кремлем
І останнє. Не дивіться на вік росіян. Бо не путін запускає по Україні ракети
Не дивіться на те, шо вони молоді - їх абсолютно не турбує те що вони винні в воєнних злочинах
Вони вас не пожаліють. Ви, ми для них - вороги, яких, на думку росіян та вати, потрібно знищити, без сумнівів та будь-якого жалю
Вчорашній школяр чи студент тільки зрадіє, коли вас вб'є.
І соловйов тут не винен. Соловйов особисто не стріляв навіть. Для росіян з єбєнєй рф поїздка в Україну - це пригода всього життя та можливість підняти свою самооцінку. Тортури, вбивства це - для них неважливо
В них проста логіка: в чужій країні я цар та бог. Бо в мене є зброя
Тому я маю право відноситися до цивільних так, як хочу. А якшо мирним шось не подобається, то можу робити з ними шо завгодно - вони ніхто та звати їх ніяк, бо вони неозброєні. Крапка
18, 19 чи 20 років тим, хто прийшли вбивати в Україну - неважливо. Важливо розуміти те, шо вони ідуть на це свідомо, не під дією наркотиків чи через загрозу розстрілу
Ім проста па пріколу убівать хахлов. І все
Мораль. Чи розуміють кацапи, шо їх можуть також вбити на території України?
Мені особисто насрати. Як на мене, то в цьому житті ми маємо зробити дві речі:
Дати пизди кацапам
Змусити їх боятися слова Україна
Шоб цей страх передався через покоління, в гени. Шоб вони боялися війни, як поляки
Україна для них, для кацапів, має бути тим краєм, де вб'ють, покалічать чи там, де ти пропадеш.
А чи 16 тому кацапу, чи 60 років, то не має значення. Ті, хто візуально не скривдять і мухи, повинні боятися слова Україна все життя і передати цей страх про дикий край наступним поколінням. Навіть російським мухам (русксжужжасчім)
Кінець
P.s - хочеш допомогти
контрпропаганді України? - 5375414113640162
PayPal- fashdonetsk2022@gmail.com
Патреон - https://www.patreon.com/fashdonetsk
https://www.buymeacoffee.com/fashdonetsk
ВТС - bc1qdtrkvnqhur6zvftku73stq88y97ut4rg730kdq