автору велика подяка за аналіз так званих аргументів "за і проти Слова о Полку"
Алі Татар-заде
автору велика подяка за аналіз так званих аргументів "за і проти Слова о Полку".
Моя особиста думка - 1) ми не можемо спиратися на Слово як пам'ятник ХІІ-ХІІІ століття ні в мовному, ні в історичному питаннях, відтак цілі пирамиди трудів з лінгвістики та історії, що базуються на цьому художньому творі перетворюються на гору макулатури. На жаль.
2) художній вплив Слова на літературу ХІХ століття в тому числі українську неабиякий.
3) скоріш за все, цей твір робився наприкінці XV-початку XVІ століття у наступних умовах.
Війна трьох проти один одного - Велике князівство Литовське, Московія та Кримське Ханство.
Звідти згадки Литви, Готів (це назва італійських колоній та тубільних князівств у Криму XV ст.), Тмутаракані і помітний антиполовецький ухил, який знову став актуальний у зв'язку з розпадом Орди, появою і зміцненням прямих нащадків Половців - ногаїв та Кримського ханства
Твір несе в собі ознаки впливу літературного Ренесансу, аж до реверансів у бік античної літератури, твір не ніс ніякої псевдоісторичної місії, тому що і історичну місію в ті роки уявляли собі дуже приблизно.
3) Середовище в якому виникле Слово - чернигівські рюриковичі, які постійно міталися в лояльности поміж ВКЛ та Московією, брали участь у литовсько-московських, литовсько-кримських та кримсько-московських війнах.
Зубожілі династійно до рівня "служилих княжат", впливові та талановиті особисто, літературно обізнані, вони зберігали безліч дрібнічок родинних переказів саме про чернигівську гілку Рюриковичів і звичайно з теплотою ставилися до Ігоря Святославича, особи не те щоби видатної на тлі сучасників. Проте як і всі мешканці ренесансу, вони не розрізняли історію, легенди і сімейну славу.
Поява тюркизмів та кипчакизмів у тексті пояснюється нещодавнім пануванням мамаєвичів у Чернигівщині та ще свіжими спогадами про занепадаючу вже Орду.
4) В тому ж колі литовсько-кримсько-московського прикордоння складалися і засадничі твори чітко московитської літератури - Задонщина і Мамаєво Побоіще.
Проте на відміну від них, Слово не було визнане канцелярією Івана ІІІ за хорошу пропаганду і покладене під сукно. Два інші твори пустили в широкий обіг
Проте ви можете дійти власних висновків, ретельно прочитавши набір аргументів в оригінальному пості.
-----
Vyacheslav Nesterov · Апокріфи. Слово “за”, та слово “проти”
Ну, що ж, от ми і підійшли до найболючішого для національної гордості і московитів, і нас із вами, апокрифа - “Слова о полку Ігоревім”. Так, так, апокріфа, тому, що ми і в даному разі не маємо ні прізвища автора, ні того тексту, з якого був виконаний першодрук “Слова”. Отже, як би прихильники цього тексту не наголошували на його геніальністі, історичній унікальністі, винятковій поетичністі тощо, факт апокрифічності нікуди не подінеш, хіба що тільки знайшовши ще один список цього твору, не пов'язаний з мусін-пушкінським оригіналом.
При Евересті праць з приводу “Слова”, купі поетичних та прозових перекладів ледь не на всі мови світу, вивченні тексту в школах, залишаються все ж аргументовані сумніви, як і аргументовані доведення справжності цього літературного пам’ятника. Тому давайте просто перелічимо аргументи обох сторін, а Ви самі подумайте, які саме аргументи можуть бути більш переконливими для Вас.
Аргументи “за”
1. “Слово” було знайдено не якимось невідомим, а обер-прокурором Синоду О. Мусіним-Пушкіним, в обов’язки якого входила ревізія рукописів по всій імперії для складання зрештою зв’язної історії імперії. Тож саме ця людина, як ніхто інший, могла і повинна була знайти серед інших текстів та літописів, тексти, подібні “Слову” серед інших більш відомих текстів.
2. Після втрати оригіналу “Слова” в московському палаці “на Разгуляє”, що згорів в 1812 році, в 1864 р. в Держархіві була знайдена копія давньоруського тексту «Слова”, виготовлена нібито О. Мусіним-Пушкіним для Катерини II. Цей текст, виданий в тому ж році, містить велику кількість розходжень з першодруком, що дало можливість Д. Ліхачову стверджувати, що насправді у Катерини була копія з якогось ще одного, не Мусін-Пушкінського, тексту “Слова”, а отже це, на думку Ліхачова, доводить його розповсюдженість на Русі.
3. У першого перекладача “Слова” на тодішню російську мову О. Маліновського в архіві збереглись варіанти прочитання тексту, що не співпадають з першовиданням, а М. Карамзін в свою “Історію” включив виписки зі “Слова”, що теж не співпадають з першим виданням. Захисники «Слова» вважають ці різночитання доказом аутентичності тексту, але це може трактуватись і як інтенсивне колективне редагування першої редакції для його більшої правдоподібності.
4. Захисники автентичності “Слова” вважають, що епізод сонячного затемнення (реальне астрономічне явище, що відбулось 1 травня 1185 року на просторі Сіверщини та Донбасу), на яке Ігор, вже йдучи в похід не зважає, насправді є доказом автентичночті тексту і стрижнем всієї розповіді, що підводить до висновку про Божу кару за самоуправство та виломлення з чіткої ліствичної структури феодальної Руси, і саме прагненням збереження непохитності ієрархії і пояснюються ті призиви до єдності Руси в тексті, що цілком повинно би відповідати настроям того часу.
5. Скептики вказують на темні місця у тексті як на свідчення того, що ймовірний автор 18 століття не впорався з давньоруською мовою, але захисники відповідають, що справжній містифікатор ніколи не став би допускати таких ляпів,, а постарався би зробити текст якомога більш зрозумілим.
6. Серйозним доказом на користь справжності "Слова" стало виявлення "Задонщини" - твору 14 століття, присвяченого перемозі в Куликовській битві (перша публікація одного зі списків "Задонщини" - 1852 р.). У тексті «Задонщини» є чимало цитат та запозичених образів із «Слова». Але скептики вважають, що не в “Задонщині“ цитувалося “Слово”, а “Задонщина” сама послужила джерелом цитат для тексту “Слова” (Л. Леже, А. Мазон, О. Зімін).
7. Найважчі аргументи на користь «Слова» викладають лінгвісти, які вважають, що навіть найвченіший автор інших століть не зміг би імітувати лінгвістичні структури 12 століття (А. Залізняк). В тексті правильно використано чотири різних минулих часів, та подвійне число. Ціла низка слів, що зустрічаються в «Слові», до 18 століття змінили свої значення, але в тексті вони безпомилково вживаються в значеннях, які були у них у давньоруській мові: «полкъ» («похід»), «жадний» («спраглий»), «жестокий» («міцний», «сильний» - про тіло), «життя» («багатство»), «жиръ» («багатство», «достаток»), «похоть» («бажання, прагнення»), «на судъ» («на смерть»), тощий («порожній») тощо. Правда тут слід сказати, що ці висновки роблять російські лінгвісти, які не мають перед собою текстів, написаних старукраїнською, яку добре знав, наприклад, перший редактор “Слова” М. Бантиш-Каменський.
8. В давньоруській мові було чимало енклітик - дрібних слів, які не мають самостійного наголосу. Серед них були частинки («ж», «чи», «бо»), займенники в давальному або знахідному відмінку («мі», «ті», «сі», «м'я», «тя», «ся»), форми допоміжного дієслова («їсть», «єси»). Розташування енклітик усередині фрази та порядок їхнього прямування один за одним визначається суворими правилами. Наприклад, у давньоруській мові можна сказати: «відступився ти єсь того села» («я відступився на твою користь від того села»), але ніяк не можна сказати: «відступився ти есмь того села» або «відступився есмь ти того села». Правила порядку енклітик були жорсткими. Але носії давньоруської мови, навіть грамотні, цих правил не усвідомлювали, просто автоматично ставили енклітику у потрібне місце. Повний опис правил постановки енклітик дав О. Залізняк лише в 2008 р. Тому захисники “Слова” вважають, що дотримання правильного написання цих енклітик в “Слові” було неможливе в 18 столітті без знань правил, виявлених лише зараз. Але тут парадокс полягає в тому, що ці правила були виявлені із залученням самого текста “Слова”, як доказу вірності цих правил.
9. У давньоруській мові в кінці дієслів в імперфекті (одному з минулих часів) іноді виникало "-ть", а іноді його не було: "писаше" або "писашеть" ("він писав"), "писаху" або "писахуть" ("вони писали»), «хожаше» чи «ходашеть» («він ходив»), «хожаху» чи «хожахуть» («вони ходили»). У церковнослов'янській мові, на відміну від давньоруської, форм імперфекту з «ть» не було (тільки «писаше», «писаху», «ходаше», «ходаду»). За яким принципом у давньоруській мові з'являлося і зникало це «ть», довго залишалося незрозумілим. Визначити правила вживання форм типу «писаше» та «писашети» зміг А. Тімберлейк лише в 1997 р. Як з'ясувалося, поява «ть» на кінці дієслова залежить від певних енклітик, що йдуть відразу після нього. Тімберлейк працював на матеріалі Лаврентіївського літопису, але вживання «ть» в імперфекті в «Слові», як виявилося, відповідає сформульованим ним закономірностям.
10. Якщо порівняти частини тексту «Задонщини», що збігаються і не збігаються з текстом «Слова», то виявиться, що за декількома лінгвістичними характеристиками (вживання коротких і повних прикметників, позиція займенника «ся», частка безсоюзних речень) вони значно різняться. При цьому характеристики текстів, що співпадають зі «Словом» збігаються з характеристиками всього тексту «Слова». Із цього робиться висновок про першість тексту “Слова” перед «Задонщиною», отже розбивається теорія Нікітіна про списування “Слова” з “Задонщини”.
11. В тексті “Слова” присутні характеристики, назви та деякі свідчення, що є унікальними і не підтверджуються більше ніде в інших джерелах. Тільки тут мова йде про князів Полоцької землі Ізяславі Васильковичі, що ніби загинув в бою з литвою, та його браті Всеволоді Васильковичі. Тільки тут Всеволод Святославич названий князем курським, а місце поховання Святополка Ізяславича назван Софійський собор (а не Десятинна церква, як в іншиих свідченнях, да і за існуючою практикою поховання князів Руси). Тільки в “Слові” галицький князь Ярослав Володимирович названий “Осмомислом” (незрозумілий епітет, що викликає як героїчні так і сатиричні конотації). Тільки в “Слові” існують етносоціальні терміни: “русичі”, невідомий за літописами (але пропагований в безлічі фальсифікатах імперських “билін”), хінове (китайський?, звідки китайці на Русі до монгольської навали?),” демерела”, “харалужний”, “оварський”, «могути», «татрани», «шельбіри», «топчаки», «ревуги», «ольбери», “шарашири” тощо. Захисники “Слова” вважають ці унікальності доказом автентичності, але скептики навпаки, вважають це свідченням анахронізмів, вигадок та навмисною пропагандою (“русичі”) містифікатора 18 століття.
12. Розробки ентузіастів-тюркологів О. Сулейменова та М. Агджи, щодо трактування “темних міст” в “Слові” з точки зору перекладів з тюркської незрозумілих слов’янською слів насправді грають на користь визнання давності “Слова”, з’ясовуючи ці “тюрко-половчанські” слова. Але нюанс полягає в тому, що ці слова можуть бути характерні не стільки для 12 ст., скільки для подальших століть, в періоди ще більш щільного спілкування північно-східних князівств з тюркським світом.
13. Ну і нарешті досить велика група істориків займала проміжну позицію між “за” і “проти” щодо “Слова”. Погоджуючись з філологами щодо автентичності самого тексту, вони вважали “Слово” або понівеченим переписниками (Полєвой, Потєбня), або з переплутаними сторінками в тексті (Рибаков, Творогов), або зі зниклою частиною (частинами) тексту (Соловйов), або навіть механічним поєднанням в один текст декількох окремих поем та прозаїчних хронік (Грушевський, Франко, Богданович, Нікітін). Цих “альтернативників” об’єднує з одного боку визнання давності тексту, а з другого - намагання дати якомога більш аргументовану відповідь на закиди “скептиків” щодо багатьох питань, на які наука не може відповісти, якщо не розпочати текст “Слова” препарувати, переставляти чи роз’єднувати.
Аргументи “проти”
1. Історія віднайдення “Слова”, яку розповідав його першовидавець О. Мусін-Пушкін, про знахідку в Преображенському монастирі Ярославля зшитого разом збірника, в якому були Хронограф, Новгородський перший літопис, “Сказання про Індійське царство”, “Повість про Акіра Премудрого”, “Девгієве діяння” та “Слово”, був віднайдений в 1992 році в Ярославському місцевому історичному музеї, і єдиного текста, якого в збірнику не виявлено - це текста “Слова”. (О. Бобров)
2. Текст “Слова” був надрукований в 1800 р. окремою книгою, у вигляді білінгви, тобто самого давнього тексту та його перекладу тодішньою російською мовою. Але давній текст не був переписаний так, як він повинен був бути - єдиним строковим текстом. Там вже була розбивка на слова, проставлені знаки пунктуації, з відображенням єдиної орфорграфії за правилами тогочасної російської мови та без йотованих голосних, юса малого та інших літер, що вже не використовувалися в кінці 18 століття. Отже навіть першодрук не дає оригінального вигляду тексту, а внесені правки та розподіл на слова, зроблені або О. Мусіним-Пушкіним, або його редактором М. Бантишем-Каменським дають можливість великих викривлень в тому оригінальному тексті, якщо такий існував.
3. Невизначеність жанру “Слова” - хроніка, славослів’я, “плач”, вільне перекидання сюжету в часі та просторі, ліричні відступи, авторська суб’єктивна думка тощо. Все це нехарактерне для середньовічної лінійності викладення та чіткої одножанровості текстів як тих часів, так і ще довго потім.
4. Невизначеність ставлення автора до головного персонажу (то він його славить, то засуджує), це взагалі майже унікальна річ в одному авторському тексті.
5. Перемішування та взаємопоборення язичницьких та християнських елементів в тексті. Мова не про одночасне існування цих двох ідеологій, а про невизначеність самого автора тексту щодо ставлення до них. Яскраві та поетичні язичницькі мотиви і одночасно з цим заховані в тексті текстологічні співпадіння з 6-ю книгою “Іудейської війни” Іосіфа Флавія (дослідив Мещерський), з біблійною книгою пророка Єремії та книги пісень Давида (дослідив Піккіо), Псалтирі давньоруського перекладу (дослідив Перетц). Незнання нами, посткомуністичним суспільством, біблійних фразеологізмів та ідіом затруднює такий аналіз на пострадянському просторі, але не унеможливлює його зовсім.
6. Подія, відображена в “Слові”, є лише епізодом у взаємовідносинах Руси та Дикого поля, який мав як свою зав’язку, так і закінчення (одруження сина Ігоря на дочці половецького хана), не прописані в тексті, який не був насправді епічною подією, але стає такою в “Слові”, не відповідаючи історичним реаліям, які були не загальноепічними (лише розбійний набіг), та некатастрофічними (лише набіг половців, один з багатьох, у відповідь). Тут слід наголосити на тому, що в реальності київський князь Святослав Всеволодович своєчасно відрядив своїх синів Олега та Володимира до Курська та Путивля, які відігнали хана Гзака від Сіверщини, а сам Святослав без будь-якої допомоги інших князів Руси, відбив напад хана Кончака від Переяслава. Таким чином твердження про глобальну загрозу для Руси половецької навали після поразки Ігоря - повна і категорична брехня, озвучена в “Слові”, отже безпідставний та ідеологічний закид проти великого князя київського.
7. Тематика твору протирічить епічній логіці. Йде мова про завідомо неузгоджений невдалий похід, що закінчився військовою поразкою, а головне - безславним полоном головного героя, та його таємною втечею з того полону. Жоден середньовічний твір не акцентує увагу читача саме на таких негероїчних подіях.
8. Невизначеність основної мети ймовірного автора для створення твору в 12 столітті. Адже призив до єдності на той час для Русі був неактуальним при достатньо на той час збалансованій загальній ліствичній системі влади. Такий призив міг звучати від кола священників єдиної на всьому просторі Руси Київської митрополії, але язичницькі мотиви у автора виключають авторство священника.
9. Дуже мала ймовірність та незрозумілість мети зберігання впродовж п’яти століть невизначеного ідеологічно тексту з язичницькими мотивами серед ідеологічно визначених літописів та християнських текстів в церковній бібліотеці.
10. Центральною політичною промовою в “Слові” є т.зв. “золоте слово” великого київського князя Святослава Всеволодовича з призивом до всіх князів Руси допомагати в боротбі із половцями, але в самій структурі цього, насправді політичного, виступу, за твердженнями неросійських дослідників, захована імперська пропаганда 18 століття. Київський великий князь в своїй політичній промові в першу чергу (оминаючи навіть своїх рідних та співкнязя на великому київському столі Рюрика Ростиславича, що недопустимо з точки зору феодальної ритуальності) звертається до свого суперника та відвертого ворога із Залісся - володимирського князя Всеволода Юрійовича “Велике Гніздо”, називаючи його в свою чергу великим князем, та прославляючи його військові можливості. Таке самоприниження великого князя київського, після вигнання того ж Всеволода з Києва в 1173 році назад в Залісся, викликає м’яко кажучи здивування та відчуття крайньої слабкості київського князя, що насправді не відповідало дійсності 12 ст. (див. з цього приводу Північний похід Святослава проти північно-східної коаліціїї 1180-1181 рр.), але було загальною темою імперської пропаганди у всіх імперських істориків 18-19 ст. (Татіщєв, Карамзін, Соловйов тощо), які концентрували увагу вже не на політичних процесах в Русі, а на подіях в Заліссі, для звеличення майбутньої володимиро-московської династії та північно-східного Залісся.
Тобто насправді ми, Україна, погоджуючись з сумнівною ідентифікацією “Слова” як твору 12 століття, фактично визнаємо не тільки, і не стільки слабкість київського столу вже в 12 ст., але і силу та впливовість володимирського Заліського князівства, а підспудно і Москви.
11. “Плач Ярославни” - унікальний для середньовіччя язичницько-феміністичний гімн, але на момент видання текстуі в кінці 18 століття дико популярний і в Європі та в РІ сюжет на основі плачу Мальвіни, супутниці поета Оссіана, за загиблим в битві чоловіком - класичний атрибут нового тоді стилю літератури - романтизму.
12. Ярославна, чому в такій епічній пісні дружина Ігоря не названа на ім’я, якщо вже вона є героїнею такого романтичного епізоду? Тому, що в літописах Русі на момент публікації “Слова” її ім’я було невідоме. За реконструкцією Войтовича ім’я княгині було Єфросинія, але це випливає з локальних галицьких пом’яників, отже не було відомо ні автору, ні першопублікатору.
13. Всі події, відображені в “Слові”, відомі з записів в Іпать’ївському літописі, який містить і промови князів, і, навіть ще більше епізодів цього походу, не відображених в “Слові”. З іншого боку в “Слові” немає жодного факту чи епізоду, невідомого в літописі, крім язичницьких описів природи, та романтичного “плачу Ярославни”. З третьої сторони “Слово” не знає відсторонених від походу версій цих подій Лаврентіївського літопису та Стіпенної книги, яку переповів Татіщев (з подробицями, які ймовірно понапридумував сам). Отже маємо ймовірне першоджерело сюжетної лінії “Слова”.
14. Загадковий “співець старого часу” Боян, з яким полемізує та протиставляє свою поему його пісням автор “Слова”, відомий тільки із цього тексту, хоча складається враження, що він повинен бути знайомий всім. Насправді цей авторський прийом - заочна дискусія з попередніми майстрами зі спробою їх перевершити, розповсюджений зачин Середньовіччя та Відродження, що заочно змагалося з велетнями античної літератури - Гомером, Вергілієм, Овідієм тощо. Тож таке протиставлення свідчить скоріше про обізнаність автора з творами епохи Відродження, ніж про оригінальність такого прийому в “Слові”.
15. Надмірна (за твердженням Мазона) увага “Слова” до теми Тьмутаракані, при тому, що ціллю походу досягнення Тьмутаракані в тексті не було об’явлено. Невисловлена в “Слові”, але фактологічна паралель із діями першовидавця О. Мусіна-Пушкіна, який був замішаний в історичному розшуку, а потім і в фабрикації “доказів” ототожнення Тьмутаракані з новозахопленою імперією Таманню та візантійською Таматархою.
16. Те, що вагомим доказом автентичності “Слова” на сьогодні є існування списків “Задонщини”, в якій явно відчутні мотиви та навіть цілі фрази зі “Слова”, у захисників викликає заспокоєння, але справа в тому, що сама “Задонщина” була виявлена, як було вже описано, через півстоліття, інтенсивної дискусії щодо можливої фістифікації “Слова”. Отже було більше ніж достатньо часу для виконання підкріплення однієї, важливої ідеологічно фальсифікації, фальсифікацією іншою, заодно закріплюючи імперський міф про виняткову важливість та доленосність Куликовської битви, яка, як тепер вже відомо, не вирішила жодної з глобальних проблем, що стояли тоді перед Московським князівством.
автору велика подяка за аналіз так званих аргументів "за і проти Слова о Полку".
Моя особиста думка - 1) ми не можемо спиратися на Слово як пам'ятник ХІІ-ХІІІ століття ні в мовному, ні в історичному питаннях, відтак цілі пирамиди трудів з лінгвістики та історії, що базуються на цьому художньому творі перетворюються на гору макулатури. На жаль.
2) художній вплив Слова на літературу ХІХ століття в тому числі українську неабиякий.
3) скоріш за все, цей твір робився наприкінці XV-початку XVІ століття у наступних умовах.
Війна трьох проти один одного - Велике князівство Литовське, Московія та Кримське Ханство.
Звідти згадки Литви, Готів (це назва італійських колоній та тубільних князівств у Криму XV ст.), Тмутаракані і помітний антиполовецький ухил, який знову став актуальний у зв'язку з розпадом Орди, появою і зміцненням прямих нащадків Половців - ногаїв та Кримського ханства
Твір несе в собі ознаки впливу літературного Ренесансу, аж до реверансів у бік античної літератури, твір не ніс ніякої псевдоісторичної місії, тому що і історичну місію в ті роки уявляли собі дуже приблизно.
3) Середовище в якому виникле Слово - чернигівські рюриковичі, які постійно міталися в лояльности поміж ВКЛ та Московією, брали участь у литовсько-московських, литовсько-кримських та кримсько-московських війнах.
Зубожілі династійно до рівня "служилих княжат", впливові та талановиті особисто, літературно обізнані, вони зберігали безліч дрібнічок родинних переказів саме про чернигівську гілку Рюриковичів і звичайно з теплотою ставилися до Ігоря Святославича, особи не те щоби видатної на тлі сучасників. Проте як і всі мешканці ренесансу, вони не розрізняли історію, легенди і сімейну славу.
Поява тюркизмів та кипчакизмів у тексті пояснюється нещодавнім пануванням мамаєвичів у Чернигівщині та ще свіжими спогадами про занепадаючу вже Орду.
4) В тому ж колі литовсько-кримсько-московського прикордоння складалися і засадничі твори чітко московитської літератури - Задонщина і Мамаєво Побоіще.
Проте на відміну від них, Слово не було визнане канцелярією Івана ІІІ за хорошу пропаганду і покладене під сукно. Два інші твори пустили в широкий обіг
Проте ви можете дійти власних висновків, ретельно прочитавши набір аргументів в оригінальному пості.
-----
Vyacheslav Nesterov · Апокріфи. Слово “за”, та слово “проти”
Ну, що ж, от ми і підійшли до найболючішого для національної гордості і московитів, і нас із вами, апокрифа - “Слова о полку Ігоревім”. Так, так, апокріфа, тому, що ми і в даному разі не маємо ні прізвища автора, ні того тексту, з якого був виконаний першодрук “Слова”. Отже, як би прихильники цього тексту не наголошували на його геніальністі, історичній унікальністі, винятковій поетичністі тощо, факт апокрифічності нікуди не подінеш, хіба що тільки знайшовши ще один список цього твору, не пов'язаний з мусін-пушкінським оригіналом.
При Евересті праць з приводу “Слова”, купі поетичних та прозових перекладів ледь не на всі мови світу, вивченні тексту в школах, залишаються все ж аргументовані сумніви, як і аргументовані доведення справжності цього літературного пам’ятника. Тому давайте просто перелічимо аргументи обох сторін, а Ви самі подумайте, які саме аргументи можуть бути більш переконливими для Вас.
Аргументи “за”
1. “Слово” було знайдено не якимось невідомим, а обер-прокурором Синоду О. Мусіним-Пушкіним, в обов’язки якого входила ревізія рукописів по всій імперії для складання зрештою зв’язної історії імперії. Тож саме ця людина, як ніхто інший, могла і повинна була знайти серед інших текстів та літописів, тексти, подібні “Слову” серед інших більш відомих текстів.
2. Після втрати оригіналу “Слова” в московському палаці “на Разгуляє”, що згорів в 1812 році, в 1864 р. в Держархіві була знайдена копія давньоруського тексту «Слова”, виготовлена нібито О. Мусіним-Пушкіним для Катерини II. Цей текст, виданий в тому ж році, містить велику кількість розходжень з першодруком, що дало можливість Д. Ліхачову стверджувати, що насправді у Катерини була копія з якогось ще одного, не Мусін-Пушкінського, тексту “Слова”, а отже це, на думку Ліхачова, доводить його розповсюдженість на Русі.
3. У першого перекладача “Слова” на тодішню російську мову О. Маліновського в архіві збереглись варіанти прочитання тексту, що не співпадають з першовиданням, а М. Карамзін в свою “Історію” включив виписки зі “Слова”, що теж не співпадають з першим виданням. Захисники «Слова» вважають ці різночитання доказом аутентичності тексту, але це може трактуватись і як інтенсивне колективне редагування першої редакції для його більшої правдоподібності.
4. Захисники автентичності “Слова” вважають, що епізод сонячного затемнення (реальне астрономічне явище, що відбулось 1 травня 1185 року на просторі Сіверщини та Донбасу), на яке Ігор, вже йдучи в похід не зважає, насправді є доказом автентичночті тексту і стрижнем всієї розповіді, що підводить до висновку про Божу кару за самоуправство та виломлення з чіткої ліствичної структури феодальної Руси, і саме прагненням збереження непохитності ієрархії і пояснюються ті призиви до єдності Руси в тексті, що цілком повинно би відповідати настроям того часу.
5. Скептики вказують на темні місця у тексті як на свідчення того, що ймовірний автор 18 століття не впорався з давньоруською мовою, але захисники відповідають, що справжній містифікатор ніколи не став би допускати таких ляпів,, а постарався би зробити текст якомога більш зрозумілим.
6. Серйозним доказом на користь справжності "Слова" стало виявлення "Задонщини" - твору 14 століття, присвяченого перемозі в Куликовській битві (перша публікація одного зі списків "Задонщини" - 1852 р.). У тексті «Задонщини» є чимало цитат та запозичених образів із «Слова». Але скептики вважають, що не в “Задонщині“ цитувалося “Слово”, а “Задонщина” сама послужила джерелом цитат для тексту “Слова” (Л. Леже, А. Мазон, О. Зімін).
7. Найважчі аргументи на користь «Слова» викладають лінгвісти, які вважають, що навіть найвченіший автор інших століть не зміг би імітувати лінгвістичні структури 12 століття (А. Залізняк). В тексті правильно використано чотири різних минулих часів, та подвійне число. Ціла низка слів, що зустрічаються в «Слові», до 18 століття змінили свої значення, але в тексті вони безпомилково вживаються в значеннях, які були у них у давньоруській мові: «полкъ» («похід»), «жадний» («спраглий»), «жестокий» («міцний», «сильний» - про тіло), «життя» («багатство»), «жиръ» («багатство», «достаток»), «похоть» («бажання, прагнення»), «на судъ» («на смерть»), тощий («порожній») тощо. Правда тут слід сказати, що ці висновки роблять російські лінгвісти, які не мають перед собою текстів, написаних старукраїнською, яку добре знав, наприклад, перший редактор “Слова” М. Бантиш-Каменський.
8. В давньоруській мові було чимало енклітик - дрібних слів, які не мають самостійного наголосу. Серед них були частинки («ж», «чи», «бо»), займенники в давальному або знахідному відмінку («мі», «ті», «сі», «м'я», «тя», «ся»), форми допоміжного дієслова («їсть», «єси»). Розташування енклітик усередині фрази та порядок їхнього прямування один за одним визначається суворими правилами. Наприклад, у давньоруській мові можна сказати: «відступився ти єсь того села» («я відступився на твою користь від того села»), але ніяк не можна сказати: «відступився ти есмь того села» або «відступився есмь ти того села». Правила порядку енклітик були жорсткими. Але носії давньоруської мови, навіть грамотні, цих правил не усвідомлювали, просто автоматично ставили енклітику у потрібне місце. Повний опис правил постановки енклітик дав О. Залізняк лише в 2008 р. Тому захисники “Слова” вважають, що дотримання правильного написання цих енклітик в “Слові” було неможливе в 18 столітті без знань правил, виявлених лише зараз. Але тут парадокс полягає в тому, що ці правила були виявлені із залученням самого текста “Слова”, як доказу вірності цих правил.
9. У давньоруській мові в кінці дієслів в імперфекті (одному з минулих часів) іноді виникало "-ть", а іноді його не було: "писаше" або "писашеть" ("він писав"), "писаху" або "писахуть" ("вони писали»), «хожаше» чи «ходашеть» («він ходив»), «хожаху» чи «хожахуть» («вони ходили»). У церковнослов'янській мові, на відміну від давньоруської, форм імперфекту з «ть» не було (тільки «писаше», «писаху», «ходаше», «ходаду»). За яким принципом у давньоруській мові з'являлося і зникало це «ть», довго залишалося незрозумілим. Визначити правила вживання форм типу «писаше» та «писашети» зміг А. Тімберлейк лише в 1997 р. Як з'ясувалося, поява «ть» на кінці дієслова залежить від певних енклітик, що йдуть відразу після нього. Тімберлейк працював на матеріалі Лаврентіївського літопису, але вживання «ть» в імперфекті в «Слові», як виявилося, відповідає сформульованим ним закономірностям.
10. Якщо порівняти частини тексту «Задонщини», що збігаються і не збігаються з текстом «Слова», то виявиться, що за декількома лінгвістичними характеристиками (вживання коротких і повних прикметників, позиція займенника «ся», частка безсоюзних речень) вони значно різняться. При цьому характеристики текстів, що співпадають зі «Словом» збігаються з характеристиками всього тексту «Слова». Із цього робиться висновок про першість тексту “Слова” перед «Задонщиною», отже розбивається теорія Нікітіна про списування “Слова” з “Задонщини”.
11. В тексті “Слова” присутні характеристики, назви та деякі свідчення, що є унікальними і не підтверджуються більше ніде в інших джерелах. Тільки тут мова йде про князів Полоцької землі Ізяславі Васильковичі, що ніби загинув в бою з литвою, та його браті Всеволоді Васильковичі. Тільки тут Всеволод Святославич названий князем курським, а місце поховання Святополка Ізяславича назван Софійський собор (а не Десятинна церква, як в іншиих свідченнях, да і за існуючою практикою поховання князів Руси). Тільки в “Слові” галицький князь Ярослав Володимирович названий “Осмомислом” (незрозумілий епітет, що викликає як героїчні так і сатиричні конотації). Тільки в “Слові” існують етносоціальні терміни: “русичі”, невідомий за літописами (але пропагований в безлічі фальсифікатах імперських “билін”), хінове (китайський?, звідки китайці на Русі до монгольської навали?),” демерела”, “харалужний”, “оварський”, «могути», «татрани», «шельбіри», «топчаки», «ревуги», «ольбери», “шарашири” тощо. Захисники “Слова” вважають ці унікальності доказом автентичності, але скептики навпаки, вважають це свідченням анахронізмів, вигадок та навмисною пропагандою (“русичі”) містифікатора 18 століття.
12. Розробки ентузіастів-тюркологів О. Сулейменова та М. Агджи, щодо трактування “темних міст” в “Слові” з точки зору перекладів з тюркської незрозумілих слов’янською слів насправді грають на користь визнання давності “Слова”, з’ясовуючи ці “тюрко-половчанські” слова. Але нюанс полягає в тому, що ці слова можуть бути характерні не стільки для 12 ст., скільки для подальших століть, в періоди ще більш щільного спілкування північно-східних князівств з тюркським світом.
13. Ну і нарешті досить велика група істориків займала проміжну позицію між “за” і “проти” щодо “Слова”. Погоджуючись з філологами щодо автентичності самого тексту, вони вважали “Слово” або понівеченим переписниками (Полєвой, Потєбня), або з переплутаними сторінками в тексті (Рибаков, Творогов), або зі зниклою частиною (частинами) тексту (Соловйов), або навіть механічним поєднанням в один текст декількох окремих поем та прозаїчних хронік (Грушевський, Франко, Богданович, Нікітін). Цих “альтернативників” об’єднує з одного боку визнання давності тексту, а з другого - намагання дати якомога більш аргументовану відповідь на закиди “скептиків” щодо багатьох питань, на які наука не може відповісти, якщо не розпочати текст “Слова” препарувати, переставляти чи роз’єднувати.
Аргументи “проти”
1. Історія віднайдення “Слова”, яку розповідав його першовидавець О. Мусін-Пушкін, про знахідку в Преображенському монастирі Ярославля зшитого разом збірника, в якому були Хронограф, Новгородський перший літопис, “Сказання про Індійське царство”, “Повість про Акіра Премудрого”, “Девгієве діяння” та “Слово”, був віднайдений в 1992 році в Ярославському місцевому історичному музеї, і єдиного текста, якого в збірнику не виявлено - це текста “Слова”. (О. Бобров)
2. Текст “Слова” був надрукований в 1800 р. окремою книгою, у вигляді білінгви, тобто самого давнього тексту та його перекладу тодішньою російською мовою. Але давній текст не був переписаний так, як він повинен був бути - єдиним строковим текстом. Там вже була розбивка на слова, проставлені знаки пунктуації, з відображенням єдиної орфорграфії за правилами тогочасної російської мови та без йотованих голосних, юса малого та інших літер, що вже не використовувалися в кінці 18 століття. Отже навіть першодрук не дає оригінального вигляду тексту, а внесені правки та розподіл на слова, зроблені або О. Мусіним-Пушкіним, або його редактором М. Бантишем-Каменським дають можливість великих викривлень в тому оригінальному тексті, якщо такий існував.
3. Невизначеність жанру “Слова” - хроніка, славослів’я, “плач”, вільне перекидання сюжету в часі та просторі, ліричні відступи, авторська суб’єктивна думка тощо. Все це нехарактерне для середньовічної лінійності викладення та чіткої одножанровості текстів як тих часів, так і ще довго потім.
4. Невизначеність ставлення автора до головного персонажу (то він його славить, то засуджує), це взагалі майже унікальна річ в одному авторському тексті.
5. Перемішування та взаємопоборення язичницьких та християнських елементів в тексті. Мова не про одночасне існування цих двох ідеологій, а про невизначеність самого автора тексту щодо ставлення до них. Яскраві та поетичні язичницькі мотиви і одночасно з цим заховані в тексті текстологічні співпадіння з 6-ю книгою “Іудейської війни” Іосіфа Флавія (дослідив Мещерський), з біблійною книгою пророка Єремії та книги пісень Давида (дослідив Піккіо), Псалтирі давньоруського перекладу (дослідив Перетц). Незнання нами, посткомуністичним суспільством, біблійних фразеологізмів та ідіом затруднює такий аналіз на пострадянському просторі, але не унеможливлює його зовсім.
6. Подія, відображена в “Слові”, є лише епізодом у взаємовідносинах Руси та Дикого поля, який мав як свою зав’язку, так і закінчення (одруження сина Ігоря на дочці половецького хана), не прописані в тексті, який не був насправді епічною подією, але стає такою в “Слові”, не відповідаючи історичним реаліям, які були не загальноепічними (лише розбійний набіг), та некатастрофічними (лише набіг половців, один з багатьох, у відповідь). Тут слід наголосити на тому, що в реальності київський князь Святослав Всеволодович своєчасно відрядив своїх синів Олега та Володимира до Курська та Путивля, які відігнали хана Гзака від Сіверщини, а сам Святослав без будь-якої допомоги інших князів Руси, відбив напад хана Кончака від Переяслава. Таким чином твердження про глобальну загрозу для Руси половецької навали після поразки Ігоря - повна і категорична брехня, озвучена в “Слові”, отже безпідставний та ідеологічний закид проти великого князя київського.
7. Тематика твору протирічить епічній логіці. Йде мова про завідомо неузгоджений невдалий похід, що закінчився військовою поразкою, а головне - безславним полоном головного героя, та його таємною втечею з того полону. Жоден середньовічний твір не акцентує увагу читача саме на таких негероїчних подіях.
8. Невизначеність основної мети ймовірного автора для створення твору в 12 столітті. Адже призив до єдності на той час для Русі був неактуальним при достатньо на той час збалансованій загальній ліствичній системі влади. Такий призив міг звучати від кола священників єдиної на всьому просторі Руси Київської митрополії, але язичницькі мотиви у автора виключають авторство священника.
9. Дуже мала ймовірність та незрозумілість мети зберігання впродовж п’яти століть невизначеного ідеологічно тексту з язичницькими мотивами серед ідеологічно визначених літописів та християнських текстів в церковній бібліотеці.
10. Центральною політичною промовою в “Слові” є т.зв. “золоте слово” великого київського князя Святослава Всеволодовича з призивом до всіх князів Руси допомагати в боротбі із половцями, але в самій структурі цього, насправді політичного, виступу, за твердженнями неросійських дослідників, захована імперська пропаганда 18 століття. Київський великий князь в своїй політичній промові в першу чергу (оминаючи навіть своїх рідних та співкнязя на великому київському столі Рюрика Ростиславича, що недопустимо з точки зору феодальної ритуальності) звертається до свого суперника та відвертого ворога із Залісся - володимирського князя Всеволода Юрійовича “Велике Гніздо”, називаючи його в свою чергу великим князем, та прославляючи його військові можливості. Таке самоприниження великого князя київського, після вигнання того ж Всеволода з Києва в 1173 році назад в Залісся, викликає м’яко кажучи здивування та відчуття крайньої слабкості київського князя, що насправді не відповідало дійсності 12 ст. (див. з цього приводу Північний похід Святослава проти північно-східної коаліціїї 1180-1181 рр.), але було загальною темою імперської пропаганди у всіх імперських істориків 18-19 ст. (Татіщєв, Карамзін, Соловйов тощо), які концентрували увагу вже не на політичних процесах в Русі, а на подіях в Заліссі, для звеличення майбутньої володимиро-московської династії та північно-східного Залісся.
Тобто насправді ми, Україна, погоджуючись з сумнівною ідентифікацією “Слова” як твору 12 століття, фактично визнаємо не тільки, і не стільки слабкість київського столу вже в 12 ст., але і силу та впливовість володимирського Заліського князівства, а підспудно і Москви.
11. “Плач Ярославни” - унікальний для середньовіччя язичницько-феміністичний гімн, але на момент видання текстуі в кінці 18 століття дико популярний і в Європі та в РІ сюжет на основі плачу Мальвіни, супутниці поета Оссіана, за загиблим в битві чоловіком - класичний атрибут нового тоді стилю літератури - романтизму.
12. Ярославна, чому в такій епічній пісні дружина Ігоря не названа на ім’я, якщо вже вона є героїнею такого романтичного епізоду? Тому, що в літописах Русі на момент публікації “Слова” її ім’я було невідоме. За реконструкцією Войтовича ім’я княгині було Єфросинія, але це випливає з локальних галицьких пом’яників, отже не було відомо ні автору, ні першопублікатору.
13. Всі події, відображені в “Слові”, відомі з записів в Іпать’ївському літописі, який містить і промови князів, і, навіть ще більше епізодів цього походу, не відображених в “Слові”. З іншого боку в “Слові” немає жодного факту чи епізоду, невідомого в літописі, крім язичницьких описів природи, та романтичного “плачу Ярославни”. З третьої сторони “Слово” не знає відсторонених від походу версій цих подій Лаврентіївського літопису та Стіпенної книги, яку переповів Татіщев (з подробицями, які ймовірно понапридумував сам). Отже маємо ймовірне першоджерело сюжетної лінії “Слова”.
14. Загадковий “співець старого часу” Боян, з яким полемізує та протиставляє свою поему його пісням автор “Слова”, відомий тільки із цього тексту, хоча складається враження, що він повинен бути знайомий всім. Насправді цей авторський прийом - заочна дискусія з попередніми майстрами зі спробою їх перевершити, розповсюджений зачин Середньовіччя та Відродження, що заочно змагалося з велетнями античної літератури - Гомером, Вергілієм, Овідієм тощо. Тож таке протиставлення свідчить скоріше про обізнаність автора з творами епохи Відродження, ніж про оригінальність такого прийому в “Слові”.
15. Надмірна (за твердженням Мазона) увага “Слова” до теми Тьмутаракані, при тому, що ціллю походу досягнення Тьмутаракані в тексті не було об’явлено. Невисловлена в “Слові”, але фактологічна паралель із діями першовидавця О. Мусіна-Пушкіна, який був замішаний в історичному розшуку, а потім і в фабрикації “доказів” ототожнення Тьмутаракані з новозахопленою імперією Таманню та візантійською Таматархою.
16. Те, що вагомим доказом автентичності “Слова” на сьогодні є існування списків “Задонщини”, в якій явно відчутні мотиви та навіть цілі фрази зі “Слова”, у захисників викликає заспокоєння, але справа в тому, що сама “Задонщина” була виявлена, як було вже описано, через півстоліття, інтенсивної дискусії щодо можливої фістифікації “Слова”. Отже було більше ніж достатньо часу для виконання підкріплення однієї, важливої ідеологічно фальсифікації, фальсифікацією іншою, заодно закріплюючи імперський міф про виняткову важливість та доленосність Куликовської битви, яка, як тепер вже відомо, не вирішила жодної з глобальних проблем, що стояли тоді перед Московським князівством.