Алі Татар-заде · Таємна історія Великої Британії.
Правда, яку від нас ховають історики.
сто років тому, 1924, вийшла збірка Агати Кристі про Еркюля Пуаро. У заголовки рекламних бюлетенів було винесено найсенсаційніше з назв оповідей - "Вкрадення прем'єр-міністра".
У збірці оповідей постійно фигурують коти.
Нишпорка має очі, зелені як у кота, вуса, що нагадують комусь котика,
він навіть нявкає, коли піддражнює поліцейських зі Скотланд-Ярду, та просовує в двері іграшку - котячу чорну морду.
Авторка згадує "котячу пристрасть до чистоти" свого персонажа, ловкість та грацію кошки, з якою цей товстенький пан заскокує на стула, його очі "палають котячим вогнем", коли він наближається до розгадки таємниці.
Детектив пускається в довгі відступи про Давній Єгипет, у якому нібито чорні кошки, що перебіжуть дорогу, приносили удачу, порівнює сам себе з котом, що вистежує мишу, каже про грабіжників що їм треба було бути котами, щоби влізти в цю хвіртку, і нарешті чихає як кіт, коли застудився.
Чи не забагато котів?
Один раз Пуаро проговорився.
Він порівнює себе з головним мишоловом Британії.
Справа в тому, що саме в 1924 році до влади прийшов лідер лейбористів, який в якости демократизму приволок із собою в офіс кота-мишолова.
Кіт був чорним і мав позивного Вексель.
В тодішній Великобританії на чолі уряду стояв Джемс Макдоналд, а в детективі пані Агати Кристі очільника звуть Дейвид Макадам.
Чиновника вкрали німецькі агенти, щоби переглянути версальські угоди, невигідні для Німеччини.
Звичайно, в нашій реальности нічого подібного не було.
Лейборист із шотланським прізвищем не пробув в кабінеті і року.
Коли його виперли, довелося збирати пожитки і його коту.
Газети дошкульно писали, що ліві завжди приходять з обіцянками добробуту для бідних, а самі видають державний пенс на день для утримання кота.
Якщо кіт за фахом має ловити мишів, тоді на що йому пенні? Нехай ловит пацюків і ними харчується!
1929 року кіт на ім'я Вексель знов триумфально повернувся до влади, разом із Джемсом Макдоналдом.
А вже невдовзі, у тридцятих, Вексель зазнав вдруге за життя все приниження, якому піддають політика в демократичній країні.
Йому, вже старому, побитому життям і пресою, наслідував інший кіт!
Також чорний, але молодий і нахабний.
До того ж куди більш везучий: бо йому виділили державну посаду, і він став першим офіційним лицем, себто мордою, Даунінг стріт з часів душогуба Генрі Восьмого.
Консерватори обставили діло зі смаком.
Вони дали Пітеру Першому (так звали нового кота) не лише голосний титул (Chief Mouser to the Cabinet Office),
а й вигадали ніби ця давня традиція уходе часами в сиву давину.
Пітер І виявився щасливчиком ще й в довготі життя.
Він пробув на службі 18 років, з яких сім припало на Другу Світову війну.
Коли новий прем'єр міністр Чемберлен зайняв посаду, він приволок до кабінету і власного кота Боба.
Ображений Пітер одначе не подав у відставку, а перемістився спочатку до кабінету внутрішніх справ, а потім до військових.
Тут він і зустрів війну.
Він пережив сім кабинетів та трьох прем'єрміністрів і помер 1946 року, овіяний легендами.
А тим часом в центральному офісі кипіли пристрасті серед його приємників.
Чемберленів Боб недовго користувався симпатіями публіки.
Якраз настигла Мюнхенська угода, і хитрий лорд-міністр вирішив надати своїй змові з нацистами людське обличчя.
Він обрав кота талісманом миролюбства.
Боба показували репортерами щоденно, довгими годинами вони вимушені були стежити за поведінкою кота, намагаючись робити припущення, чи все добре на перемовинах його господаря.
За це опозиціонер Черчіль обізвав Боба "мюнхенським котярою", і прізвисько навіки налипло до його.
Боба забули по імені й батькові.
Тим більш що ухожний Чемберлен сам скидавсь на кота, і тепер можна було лаяти "кота Мюнхена" без побоювань притягнення в суд, бо я лаяв кота, а не лорда.
Журналісти почали відчувати до Боба "Мюнхена" роздратування, а потім й одразу.
На відміну від попередників, він не був чорним.
Він взагалі не мав масті.
При яркому світлі Боб Мюнхен здавався рудим, при темному - сірим, а часом переливавсь на сонці як Саруман Райдужний.
У цьому побачили зловісну сутність самого Чемберлена.
Той змінює окрас гірше за хамелеона.
Для Боба настали скрутні часи, коли до влади прийшов Черчіль.
Намагаючись дискредитувати новачка, чемберленівці запустили чутку, що Черчіль мізантроп і ненавидить котів.
Всім відомо, що він собачник.
Який же був подив, коли Черчиль притащив із собою кота!
Він був чорний, в пику Чемберленові.
І звався Нельсоном.
Черчіль розповдав, що якось побачив, що кіт надер вуха собаці завбільшки себе і ганяв її по всій Даунінг стріт.
Тоді він негайно взяв звіра собі та нарік на честь адмірала Нельсона.
Нельсон одразу невзлюбив Мюнхена.
Зрадливий Чемберлен не забрав свого питомця, зловтішно чекаючи, як того викинуть на вулицю і тим додадуть новій владі негативу.
Проте Черчиль залишив обох котів в кабінеті, хоча й передав Нельсонові функції Шефа-Мишатника.
Коти негайно почали битися.
Кажуть, що саме їх сутичка під килимом викликала потім славетну фразу Черчиля: той порівняв совітських лідерів, щоправда, із двома бульдогами, що счепилися під килимом.
Боб помер 1943, всіма забутий та презираємий, навіть звали його тепер не як при хрещенні, а Мюнхеном.
У роки війни з німцями таке погоняло не обіцяло йому нічого доброго від кухарів.
Тим часом Нельсон ненадовго пережив свого ворога.
Він помер в травні 1944 і в останні дні переживав зенит слави, як і його господар.
Нельсона згадує багато мемуаристів.
Черчиль носів його із собою як грілку, коли проводив секретні наради з військовими.
Він навіть представляв його як приклад економії у скрутні часи.
Проте донька Черчиля зауважила американському репортерові, що лояльність Нельсона абсолютно нечесна.
Він не так вже і любить батька, сказала Мері, він любить лососину, якою тато снідає.
Нельсон припустився фатальної помилки другого травня 44, коли проліз в холодильник "за додатковою порцією молока" і був там зачинений на кілька годин.
Черчиль відігрівав його, проте нічого не допомогло.
І оттоді військові згадали про Пітера Першого, який пережив з ними всі негаразди війни, кілька переїздів і завжди, куди б не закинула його доля, на яких військових складах не опинився, зберігав спокій та вів себе хоробро під час обстрілів і бомбардувань.
Невдовзі Пітер триумфально повернувся до уряду і помер старим, коли Черчіля змінили на перших повоєнних виборах опозиціонери.
сто років тому, 1924, вийшла збірка Агати Кристі про Еркюля Пуаро. У заголовки рекламних бюлетенів було винесено найсенсаційніше з назв оповідей - "Вкрадення прем'єр-міністра".
У збірці оповідей постійно фигурують коти.
Нишпорка має очі, зелені як у кота, вуса, що нагадують комусь котика,
він навіть нявкає, коли піддражнює поліцейських зі Скотланд-Ярду, та просовує в двері іграшку - котячу чорну морду.
Авторка згадує "котячу пристрасть до чистоти" свого персонажа, ловкість та грацію кошки, з якою цей товстенький пан заскокує на стула, його очі "палають котячим вогнем", коли він наближається до розгадки таємниці.
Детектив пускається в довгі відступи про Давній Єгипет, у якому нібито чорні кошки, що перебіжуть дорогу, приносили удачу, порівнює сам себе з котом, що вистежує мишу, каже про грабіжників що їм треба було бути котами, щоби влізти в цю хвіртку, і нарешті чихає як кіт, коли застудився.
Чи не забагато котів?
Один раз Пуаро проговорився.
Він порівнює себе з головним мишоловом Британії.
Справа в тому, що саме в 1924 році до влади прийшов лідер лейбористів, який в якости демократизму приволок із собою в офіс кота-мишолова.
Кіт був чорним і мав позивного Вексель.
В тодішній Великобританії на чолі уряду стояв Джемс Макдоналд, а в детективі пані Агати Кристі очільника звуть Дейвид Макадам.
Чиновника вкрали німецькі агенти, щоби переглянути версальські угоди, невигідні для Німеччини.
Звичайно, в нашій реальности нічого подібного не було.
Лейборист із шотланським прізвищем не пробув в кабінеті і року.
Коли його виперли, довелося збирати пожитки і його коту.
Газети дошкульно писали, що ліві завжди приходять з обіцянками добробуту для бідних, а самі видають державний пенс на день для утримання кота.
Якщо кіт за фахом має ловити мишів, тоді на що йому пенні? Нехай ловит пацюків і ними харчується!
1929 року кіт на ім'я Вексель знов триумфально повернувся до влади, разом із Джемсом Макдоналдом.
А вже невдовзі, у тридцятих, Вексель зазнав вдруге за життя все приниження, якому піддають політика в демократичній країні.
Йому, вже старому, побитому життям і пресою, наслідував інший кіт!
Також чорний, але молодий і нахабний.
До того ж куди більш везучий: бо йому виділили державну посаду, і він став першим офіційним лицем, себто мордою, Даунінг стріт з часів душогуба Генрі Восьмого.
Консерватори обставили діло зі смаком.
Вони дали Пітеру Першому (так звали нового кота) не лише голосний титул (Chief Mouser to the Cabinet Office),
а й вигадали ніби ця давня традиція уходе часами в сиву давину.
Пітер І виявився щасливчиком ще й в довготі життя.
Він пробув на службі 18 років, з яких сім припало на Другу Світову війну.
Коли новий прем'єр міністр Чемберлен зайняв посаду, він приволок до кабінету і власного кота Боба.
Ображений Пітер одначе не подав у відставку, а перемістився спочатку до кабінету внутрішніх справ, а потім до військових.
Тут він і зустрів війну.
Він пережив сім кабинетів та трьох прем'єрміністрів і помер 1946 року, овіяний легендами.
А тим часом в центральному офісі кипіли пристрасті серед його приємників.
Чемберленів Боб недовго користувався симпатіями публіки.
Якраз настигла Мюнхенська угода, і хитрий лорд-міністр вирішив надати своїй змові з нацистами людське обличчя.
Він обрав кота талісманом миролюбства.
Боба показували репортерами щоденно, довгими годинами вони вимушені були стежити за поведінкою кота, намагаючись робити припущення, чи все добре на перемовинах його господаря.
За це опозиціонер Черчіль обізвав Боба "мюнхенським котярою", і прізвисько навіки налипло до його.
Боба забули по імені й батькові.
Тим більш що ухожний Чемберлен сам скидавсь на кота, і тепер можна було лаяти "кота Мюнхена" без побоювань притягнення в суд, бо я лаяв кота, а не лорда.
Журналісти почали відчувати до Боба "Мюнхена" роздратування, а потім й одразу.
На відміну від попередників, він не був чорним.
Він взагалі не мав масті.
При яркому світлі Боб Мюнхен здавався рудим, при темному - сірим, а часом переливавсь на сонці як Саруман Райдужний.
У цьому побачили зловісну сутність самого Чемберлена.
Той змінює окрас гірше за хамелеона.
Для Боба настали скрутні часи, коли до влади прийшов Черчіль.
Намагаючись дискредитувати новачка, чемберленівці запустили чутку, що Черчіль мізантроп і ненавидить котів.
Всім відомо, що він собачник.
Який же був подив, коли Черчиль притащив із собою кота!
Він був чорний, в пику Чемберленові.
І звався Нельсоном.
Черчіль розповдав, що якось побачив, що кіт надер вуха собаці завбільшки себе і ганяв її по всій Даунінг стріт.
Тоді він негайно взяв звіра собі та нарік на честь адмірала Нельсона.
Нельсон одразу невзлюбив Мюнхена.
Зрадливий Чемберлен не забрав свого питомця, зловтішно чекаючи, як того викинуть на вулицю і тим додадуть новій владі негативу.
Проте Черчиль залишив обох котів в кабінеті, хоча й передав Нельсонові функції Шефа-Мишатника.
Коти негайно почали битися.
Кажуть, що саме їх сутичка під килимом викликала потім славетну фразу Черчиля: той порівняв совітських лідерів, щоправда, із двома бульдогами, що счепилися під килимом.
Боб помер 1943, всіма забутий та презираємий, навіть звали його тепер не як при хрещенні, а Мюнхеном.
У роки війни з німцями таке погоняло не обіцяло йому нічого доброго від кухарів.
Тим часом Нельсон ненадовго пережив свого ворога.
Він помер в травні 1944 і в останні дні переживав зенит слави, як і його господар.
Нельсона згадує багато мемуаристів.
Черчиль носів його із собою як грілку, коли проводив секретні наради з військовими.
Він навіть представляв його як приклад економії у скрутні часи.
Проте донька Черчиля зауважила американському репортерові, що лояльність Нельсона абсолютно нечесна.
Він не так вже і любить батька, сказала Мері, він любить лососину, якою тато снідає.
Нельсон припустився фатальної помилки другого травня 44, коли проліз в холодильник "за додатковою порцією молока" і був там зачинений на кілька годин.
Черчиль відігрівав його, проте нічого не допомогло.
І оттоді військові згадали про Пітера Першого, який пережив з ними всі негаразди війни, кілька переїздів і завжди, куди б не закинула його доля, на яких військових складах не опинився, зберігав спокій та вів себе хоробро під час обстрілів і бомбардувань.
Невдовзі Пітер триумфально повернувся до уряду і помер старим, коли Черчіля змінили на перших повоєнних виборах опозиціонери.