Урок для України у тому, що "ніколи не кажи ніколи"
Maksym Maiorov
Нещодавно у розмові з Dmytro Shulga обмінялися думками з приводу: як так все ж трапилося, що нескорена Ічкерія перетворилася на свою протилежність - кадировську сатрапію. Звісно, говорили про Чечню, але в умі приміряли ситуацію на Україну. Тоді було обмаль часу, та й на письмі аргументи мені легше зафіксувати, ніж у спонтанній розмові. Тому вирішив написати на тему, якою справді цікавлюся та переймаюся.
На мою думку, в цьому немає аж такого великого парадоксу. Ситуація не унікальна навіть для російського імперіалізму. Навпаки, це історія радше універсальна для всіх імперій ще з часів Ахеменідів. І ця універсальність моделі упокорення імперіями є пересторогою для всіх антиімперських сил, включно із сьогоднішньою Україною.
Справді, під час активних фаз бойових дій обох російсько-чеченських війн взаємна ненависть зашкалювала, і ніщо не провіщало майбутнього замирення. Російська агресія практично завжди геноцидальна. Вона поєднує сліпий масовий терор (невибіркові бомбардування) з персональними розправами: викраденнями, тортурами, стратами. У таких екстремальних умовах опір - це не просто ідеологічний, а екзистенційний вибір жертви агресії.
На цьому етапі часто виникає ілюзія, ніби "всі мости спалено", вороття до підкорення, пробачення і примирення більше немає.
Але це не так. Триваючий терор агресора вичерпує фізичні та моральні ресурси опору. Настає момент, коли жертва готова на все, аби тільки зупинити насильство. І тоді диявол пропонує свою угоду.
Зовні все виглядає як поступки агресора, але насправді це - запрошення до угоди: поступове повернення нормальності в обмін на покору. Починається це з вибіркової амністії для учасників опору. З'являються колаборанти: хтось зневірився у перспективах боротьби, хтось опинився у безвихідних умовах, когось купили. Росіяни назвали це "чеченізацією конфлікту" і найпершим і найголовнішим здобутком такої політики був перехід на бік Москви Кадирова і братів Ямадаєвих.
Далі вже не росіяни воюють з чеченцями, а чеченці з чеченцями. Тенденція посилюється із часом, адже перетікання людей з опору до колаборації відбувається постійно. Звісно, зрадникам потрібна своя ідеологічна платформа, здатна протистояти визвольному наративу. Вона завжди банальна: бути поряд з сильнішим - вигідніше і безпечніше; припинення опору веде до зменшення загальних страждань і стабілізації, а продовження опору - безґлузде, несе нові страждання і затягує повернення нормальності.
У Чечні ця логіка колаборації поступово трансформувалася в ідеологію, відому як "Ахмат-сила", або "Шлях Ахмата-хаджи". Мовляв, Ахмат Кадиров своїм вибором врятував чеченську націю від винищення. І тут вже навіть неважливо, що винищували чеченців росіяни. Просте послаблення екстремального терору вже сприймається як благо і подарунок, за який хочеться дякувати хоч Путіну, хоч Кадирову. Вірити у рятівника-Кадирова стає психологічно комфортно.
Після "дивовижного порятунку" починається не менш запаморочливий "шлях до успіху". Росія завалює завойовану і зруйновану країну грошима. Візуально це видно насамперед по масштабному будівництву. Знищений дощенту Грозний поступово перетворюється на кавказькі Дубаї: з підсвіченими неоновим світлом хмарочосами й архітектурними віражами в близькосхідному стилі. Тепер вже неважливо, хто саме зруйнував місто. Місто стало кращим, ніж було (насправді ні, але це тема окремої розмови).
На цих дріжджах виростає і монументально оформлений культ загиблого батька Рамзана: пам'ятники, топоніміка, все на світі назване на честь Ахмата Кадирова. Демографічно молоде чеченське суспільство швидко оговтується від ран війни і потрапляє в нову реальність автократичного Ахматстану. Росія дає завойованій країні поступки у сфері культури та релігії - і вуаля: вже з'являються підстави стверджувати, мовляв, досягли всього, чого про що і не мріяла нестабільна, жебрацька Ічкерія.
А що ж опір? Опір російському пануванню і кадировцям у Чечні був тривалим і запеклим. Більшість світу (і Україна зокрема) в цей час жили спокійним життям та не помічали трагедій і героїзму на Північному Кавказі. Але будь який тривалий опір просто вигорає. Закінчуються люди, зникає мотивація і будь яка перспектива подальшої боротьби. Чеченці опиралися довше, ніж УПА.
Головна ідея незалежності - бути господарем у власному домі, самому розпоряджатися своєю долею. Чеченський національний рух був таким сильним у 1990-х, тому що чеченці пам'ятали про знищення інтелігенції, сталінську депортацію і упосліджене становище в хрущовсько-брежнєвському СРСР. Своя держава мала стати запобіжником від повторення цих поневірянь. Але сучасна Росія змогла зробити для чеченців боротьбу за власну державність дорожчою, ніж ризик і далі жити під владою примхливої імперії. "Шлях Ахмата" - це неписані гарантії неповторення геноцидів за умови збереження лояльності Москві.
Путінська "СВО" поставила цю угоду під загрозу і тепер змушує Рамзана Кадирова бути спритним як вуж на розпеченій пательні. Все ж формальна незалежність - це благо, навіть коли ти - Білорусь.
Урок для України у тому, що "ніколи не кажи ніколи". Буча та Маріуполь - не є щепленням на всі часи від нав'язливого російського "братства". Ми це вже проходили сто років тому, ми з гіркотою спостерігаємо, як зараз це проходить Грузія, і згадуємо про ту ж Ічкерію. З низки причин Росія (ще) не може перейти до "українізації конфлікту" за прикладом "чеченізації". Але російська пропаганда потроху вже намацує важелі впливу на українське суспільство для поглиблення внутрішніх розколів та формування "партії миру" - не з традиційних ватників, а якраз із розчарованих та зневірених патріотів.
Щоб протидіяти пропаганді агресора, недостатньо інвестувати у страх нашого суспільства перед рецидивами Бучі та Маріуполя. Потрібна довгострокова візія ставлення до Росії - незалежно від того, чи вона цього разу прийшла до нас з батогом чи з пряником. Кавказькі моджахеди знайшли таку візію у джихадизмі. Коли зникли раціональні мотиви для опору, лишилися тільки догматичні. Моджахеди мають вести джихад не тому, що відчувають себе пригнобленими, а тому що джихад - це персональний релігійний обов'язок. Цим партизани продовжили спротив на Північному Кавказі на кілька років перед тим як все одно неминуче програти - не маючи союзників та підтримки, так як зараз має Україна.
Але покладатися виключно на західну підтримку нам також не варто. По-перше, ми не контролюємо цю рятівну "чарівну паличку". По-друге, чим вищі очікування від союзників, тим більші можливі розчарування. А почуття образи на друга здатне бути сильнішим за ненависть до традиційного ворога. Цим завжди користуються вербувальники: прищеплюють потенційним зрадникам почуття, що вони самі - зраджені. А раз так, то колаборанти вільні від зобов'язань і мають право на помсту. І ось чеченці вже мстяться ворогам Росії за те, що вони колись не підтримали їхню визвольну боротьбу.
Нещодавно у розмові з Dmytro Shulga обмінялися думками з приводу: як так все ж трапилося, що нескорена Ічкерія перетворилася на свою протилежність - кадировську сатрапію. Звісно, говорили про Чечню, але в умі приміряли ситуацію на Україну. Тоді було обмаль часу, та й на письмі аргументи мені легше зафіксувати, ніж у спонтанній розмові. Тому вирішив написати на тему, якою справді цікавлюся та переймаюся.
На мою думку, в цьому немає аж такого великого парадоксу. Ситуація не унікальна навіть для російського імперіалізму. Навпаки, це історія радше універсальна для всіх імперій ще з часів Ахеменідів. І ця універсальність моделі упокорення імперіями є пересторогою для всіх антиімперських сил, включно із сьогоднішньою Україною.
Справді, під час активних фаз бойових дій обох російсько-чеченських війн взаємна ненависть зашкалювала, і ніщо не провіщало майбутнього замирення. Російська агресія практично завжди геноцидальна. Вона поєднує сліпий масовий терор (невибіркові бомбардування) з персональними розправами: викраденнями, тортурами, стратами. У таких екстремальних умовах опір - це не просто ідеологічний, а екзистенційний вибір жертви агресії.
На цьому етапі часто виникає ілюзія, ніби "всі мости спалено", вороття до підкорення, пробачення і примирення більше немає.
Але це не так. Триваючий терор агресора вичерпує фізичні та моральні ресурси опору. Настає момент, коли жертва готова на все, аби тільки зупинити насильство. І тоді диявол пропонує свою угоду.
Зовні все виглядає як поступки агресора, але насправді це - запрошення до угоди: поступове повернення нормальності в обмін на покору. Починається це з вибіркової амністії для учасників опору. З'являються колаборанти: хтось зневірився у перспективах боротьби, хтось опинився у безвихідних умовах, когось купили. Росіяни назвали це "чеченізацією конфлікту" і найпершим і найголовнішим здобутком такої політики був перехід на бік Москви Кадирова і братів Ямадаєвих.
Далі вже не росіяни воюють з чеченцями, а чеченці з чеченцями. Тенденція посилюється із часом, адже перетікання людей з опору до колаборації відбувається постійно. Звісно, зрадникам потрібна своя ідеологічна платформа, здатна протистояти визвольному наративу. Вона завжди банальна: бути поряд з сильнішим - вигідніше і безпечніше; припинення опору веде до зменшення загальних страждань і стабілізації, а продовження опору - безґлузде, несе нові страждання і затягує повернення нормальності.
У Чечні ця логіка колаборації поступово трансформувалася в ідеологію, відому як "Ахмат-сила", або "Шлях Ахмата-хаджи". Мовляв, Ахмат Кадиров своїм вибором врятував чеченську націю від винищення. І тут вже навіть неважливо, що винищували чеченців росіяни. Просте послаблення екстремального терору вже сприймається як благо і подарунок, за який хочеться дякувати хоч Путіну, хоч Кадирову. Вірити у рятівника-Кадирова стає психологічно комфортно.
Після "дивовижного порятунку" починається не менш запаморочливий "шлях до успіху". Росія завалює завойовану і зруйновану країну грошима. Візуально це видно насамперед по масштабному будівництву. Знищений дощенту Грозний поступово перетворюється на кавказькі Дубаї: з підсвіченими неоновим світлом хмарочосами й архітектурними віражами в близькосхідному стилі. Тепер вже неважливо, хто саме зруйнував місто. Місто стало кращим, ніж було (насправді ні, але це тема окремої розмови).
На цих дріжджах виростає і монументально оформлений культ загиблого батька Рамзана: пам'ятники, топоніміка, все на світі назване на честь Ахмата Кадирова. Демографічно молоде чеченське суспільство швидко оговтується від ран війни і потрапляє в нову реальність автократичного Ахматстану. Росія дає завойованій країні поступки у сфері культури та релігії - і вуаля: вже з'являються підстави стверджувати, мовляв, досягли всього, чого про що і не мріяла нестабільна, жебрацька Ічкерія.
А що ж опір? Опір російському пануванню і кадировцям у Чечні був тривалим і запеклим. Більшість світу (і Україна зокрема) в цей час жили спокійним життям та не помічали трагедій і героїзму на Північному Кавказі. Але будь який тривалий опір просто вигорає. Закінчуються люди, зникає мотивація і будь яка перспектива подальшої боротьби. Чеченці опиралися довше, ніж УПА.
Головна ідея незалежності - бути господарем у власному домі, самому розпоряджатися своєю долею. Чеченський національний рух був таким сильним у 1990-х, тому що чеченці пам'ятали про знищення інтелігенції, сталінську депортацію і упосліджене становище в хрущовсько-брежнєвському СРСР. Своя держава мала стати запобіжником від повторення цих поневірянь. Але сучасна Росія змогла зробити для чеченців боротьбу за власну державність дорожчою, ніж ризик і далі жити під владою примхливої імперії. "Шлях Ахмата" - це неписані гарантії неповторення геноцидів за умови збереження лояльності Москві.
Путінська "СВО" поставила цю угоду під загрозу і тепер змушує Рамзана Кадирова бути спритним як вуж на розпеченій пательні. Все ж формальна незалежність - це благо, навіть коли ти - Білорусь.
Урок для України у тому, що "ніколи не кажи ніколи". Буча та Маріуполь - не є щепленням на всі часи від нав'язливого російського "братства". Ми це вже проходили сто років тому, ми з гіркотою спостерігаємо, як зараз це проходить Грузія, і згадуємо про ту ж Ічкерію. З низки причин Росія (ще) не може перейти до "українізації конфлікту" за прикладом "чеченізації". Але російська пропаганда потроху вже намацує важелі впливу на українське суспільство для поглиблення внутрішніх розколів та формування "партії миру" - не з традиційних ватників, а якраз із розчарованих та зневірених патріотів.
Щоб протидіяти пропаганді агресора, недостатньо інвестувати у страх нашого суспільства перед рецидивами Бучі та Маріуполя. Потрібна довгострокова візія ставлення до Росії - незалежно від того, чи вона цього разу прийшла до нас з батогом чи з пряником. Кавказькі моджахеди знайшли таку візію у джихадизмі. Коли зникли раціональні мотиви для опору, лишилися тільки догматичні. Моджахеди мають вести джихад не тому, що відчувають себе пригнобленими, а тому що джихад - це персональний релігійний обов'язок. Цим партизани продовжили спротив на Північному Кавказі на кілька років перед тим як все одно неминуче програти - не маючи союзників та підтримки, так як зараз має Україна.
Але покладатися виключно на західну підтримку нам також не варто. По-перше, ми не контролюємо цю рятівну "чарівну паличку". По-друге, чим вищі очікування від союзників, тим більші можливі розчарування. А почуття образи на друга здатне бути сильнішим за ненависть до традиційного ворога. Цим завжди користуються вербувальники: прищеплюють потенційним зрадникам почуття, що вони самі - зраджені. А раз так, то колаборанти вільні від зобов'язань і мають право на помсту. І ось чеченці вже мстяться ворогам Росії за те, що вони колись не підтримали їхню визвольну боротьбу.