«Український Мультифронтир»
Алі Татар-заде
я давно слідкую за науковою і просвітницькою твочрістю Сергія Громенка. І далеко не тому, що він з Криму. Кримця кримським не здивуєш.
Не розділяю його "мультифронтирських" побудов через настільки багато пунктів, що простіше сказати - через майже все.
Для нього Україна є поділеною на зони ЧУЖИХ інтересів, і Україна виступає не суб'єктом, а об'єктом.
Для мене Україна є суб'єктом і фронтири для мене розташовані по Тульской Украінє, Дону, Кубані а те і Волзі (це також стосується західних сусідств, але не хочу на цьому зараз акцентувати)
Втім, сказавши щось критичне, зосереджуся на позитиві.
Повністю згоден з ним у стратегічній тезі про те, що Україна потребує свого, як він це зве, "гранд наративу"
Лише таких "наративів" має бути не одна, а з десяток.
Мені близька протилежна концепція, яку, між іншим, не втілено у відомих мені трудах науковців ніколи й ніяк.
А саме, що Україна з преісторичного ще періоду є колискою цівілізацій, коли хочете, материнським черевом.
Діти відрастають і сепаруються, а мати досі живе.
Діти одружуються, ображають матінку, слухають своїх супругів та нових друзів, одним словом поводяться як золота молодь у всі епохи.
І боротьба з невдячними боковими лініями по суті є стислий переказ історії України.
Лінії, в яких автор бачить руку природи, для мене не так загарбання, як намагання заволодіти материнським спадком.
Щодо самої природи, то ланшафт визначає для мене не границі певної землі, а її потенціал.
Крим деякі звуть окремою країною (в тому ж сенсі, як це було в старовину: терени, які могли охороняти дружинники племені)
Але насправді там є свої гірські, степові і навіть лісові масиви.
От тільки розташовані вони не лінейково, а в шаховому порядку чи, радше, як малюнок ранніх кубистів.
Не раз бувало як проїжджаю степ, що перекивається пагорбами, а пагорби розділяються потім на лисі (степові) серед лугів та лісові, поступово перерастаючи в гори.
Середньовічні "графства" так і бачаться, від зупинки А до зупинки Б вже нова країна, не встиг ти ще й ковтнути чаю з термосу.
А хіба в великій Україні ланшафт лінійний? Теж ні.
Подумки збільшіть річки України в такі жирні плями, щоби видно було як важко їх долати пішки, верхи та навіть флотом, якщо по інший бік берегу "на вас вже чекають".
Це природні границі.
Але люди переважно ігнорували їх чи, в кращому разі, долали.
Сенс будь-якого княжіння був в тому, щоби володіти "і млином, і борошном, і худобою", а не стати королем млинів чи королем пастбищ.
Руки схожі поміж собою, але якщо це дві руки одної людини, то і складають одну людину і те не повністю: поміж ними геополітично стирчить тулов з усілякими геть незрозуімлими з точки зору руки органами, над ними навіщось вищиться голова, у якій нема пальців та ліктів, а ноги виглядають жахливими пародіями на руки. Я вже мовчу про таємницю поміж ногами.
Так само і ланшафтні перепони.
Це чинники внутрішнього адміністративного поділу, на рівні графства і дрібного лицарства, в більш прадавні часи - мешкання окремого "роду племені".
А не границі поміж державами.
Затім бажаю історикові Сергію Громенку успішного просування свого труду та ... побільше опонентів, які не лише опонують, але й змагаються за власний "гранд наратив".
Бо час, коли існує єдино правильний і всі інші неправильні, давно канув в Лєту з останнім "вопросником кандидату в ЛКСМУ".
Ось чому я рекламую книгу, з основними тезами якої не згоден.
-----
Сергій Громенко
Мультифронтир, або чи потрібний нам новий гранднаратив історії України
Визначальною особливістю української минувшини є унікальна концентрація на відносно невеликій території різноманітних історичних зон: «Лісу», «Степу», «Моря» й двох «Гір» (Кримських і Карпатських), - а також перехідних смуг між ними на кшталт «Лісостепу» чи «передгір’їв». У кожній з них розвивалися притаманні лише їм форми політично-правових, соціально-економічних та культурно-релігійних структур. На стиках, а іноді під воєнним тиском і всередині цих зон виникали фронтири та Мультифронтир.
Несхожість соціальних структур цих зон за різними ознаками обумовила виникнення між ними п’ятьох типів фронтирів: 1) воєнно-політичного (зовнішньополітичного), 2) правового, 3) соціально-економічного, 4) етнічного та 5) ментального (культурного чи релігійно-ідеологічно-ціннісного).
Мультифронтир - це виклик, який поставав перед усіма народами і державами на території сучасної України, і всі вони мали дати на нього відповідь. Комусь це вдавалося краще, комусь - гірше. Різноманіття цих відповідей, а також їхні взаємовпливи (так, без Кримського юрту не було б і Війська Запорізького у знайомому вигляді) обумовили багатовимірність історії України. Ну а українці, як це сьогодні очевидно, не просто дали найкращу відповідь на виклик Мультифронтиру, але й стали головними «спадкоємцями» усіх інших вдалих відповідей.
Дослідження феномену Мультифронтиру не лише дозволить глибше зрозуміти українське минуле, але й допоможе краще упоратися із проблемами сьогодення - зокрема, подолати постколоніальні комплекси народу-жертви, без(анти)державного народу тощо (негативний спадок фронтирності).
З іншого боку, легше будуть зрозумілі феномени української волелюбності та інклюзивності культури України (позитивний спадок фронтирності). І додаткове пояснення отримає російсько-українське протистояння - як боротьби фронтирного суспільства проти імперських уніфікаторів, а також явище української діаспори, яка поставала переважно на фронтирах.
Мультифронтир, попри коріння самого слова, є питомо українським феноменом, а не натягуванням модної заокеанської концепції на вітчизняні реалії. І нехай в сучасній історіографії лише період XV-XVIII століть більш-менш системно розглядається з фронтирної точки зору, а для решти періодів це радше декларація намірів, моя віра в потенціал концепції Мультифронтиру безмежна. І навіть доба ХХ - початку ХХІ століття, хоч це і виглядає незвичним для багатьох істориків, може і колись обов’язково буде написана з фронтирної перспективи.
Бо для України вивчення Мультфронтиру є пізнанням самої її сутності.
* * *
«Український Мультифронтир» - не колективна монографія і тим більше не підручник. Для створення справді узагальнюючої роботи знадобиться набагато більше часу - цілі десятиліття, і сотні попередніх індивідуальних праць. Тому подякую авторам, які все одно насмілилися вийти на це поле: Віктору Брехуненку, Ярославі Верменич, Дмитру Вирському, Мирославу Волощуку, Андрію Галушці, Ігорю Гиричу, Андрію Домановському, Світлані Каюк, Евеліні Кравченко, Олексію Мустафіну, Євгену Синиці та Ігорю Чорноволу.
На жаль, через повномасштабне російське вторгнення ідея «Українського Мультифронтиру» не була реалізована повністю. І користуючись нагодою, хотів би згадати і тих, кому обставини завадили приєднатися до цієї роботи: Кирила Галушка, Вадима Денисенка, Яну Примаченко та Бориса Черкаса. Можливо, в майбутньому робота над «Мультифронтиром» продовжиться.
Передмову та післямову до видання можна прочитати на сайті Історичної правди (https://www.istpravda.com.ua/columns/2024/08/29/164245/), замовити - на сайті Фабули (https://fabulabook.com/info-ukrayinskii-multifrontir-10010068).
я давно слідкую за науковою і просвітницькою твочрістю Сергія Громенка. І далеко не тому, що він з Криму. Кримця кримським не здивуєш.
Не розділяю його "мультифронтирських" побудов через настільки багато пунктів, що простіше сказати - через майже все.
Для нього Україна є поділеною на зони ЧУЖИХ інтересів, і Україна виступає не суб'єктом, а об'єктом.
Для мене Україна є суб'єктом і фронтири для мене розташовані по Тульской Украінє, Дону, Кубані а те і Волзі (це також стосується західних сусідств, але не хочу на цьому зараз акцентувати)
Втім, сказавши щось критичне, зосереджуся на позитиві.
Повністю згоден з ним у стратегічній тезі про те, що Україна потребує свого, як він це зве, "гранд наративу"
Лише таких "наративів" має бути не одна, а з десяток.
Мені близька протилежна концепція, яку, між іншим, не втілено у відомих мені трудах науковців ніколи й ніяк.
А саме, що Україна з преісторичного ще періоду є колискою цівілізацій, коли хочете, материнським черевом.
Діти відрастають і сепаруються, а мати досі живе.
Діти одружуються, ображають матінку, слухають своїх супругів та нових друзів, одним словом поводяться як золота молодь у всі епохи.
І боротьба з невдячними боковими лініями по суті є стислий переказ історії України.
Лінії, в яких автор бачить руку природи, для мене не так загарбання, як намагання заволодіти материнським спадком.
Щодо самої природи, то ланшафт визначає для мене не границі певної землі, а її потенціал.
Крим деякі звуть окремою країною (в тому ж сенсі, як це було в старовину: терени, які могли охороняти дружинники племені)
Але насправді там є свої гірські, степові і навіть лісові масиви.
От тільки розташовані вони не лінейково, а в шаховому порядку чи, радше, як малюнок ранніх кубистів.
Не раз бувало як проїжджаю степ, що перекивається пагорбами, а пагорби розділяються потім на лисі (степові) серед лугів та лісові, поступово перерастаючи в гори.
Середньовічні "графства" так і бачаться, від зупинки А до зупинки Б вже нова країна, не встиг ти ще й ковтнути чаю з термосу.
А хіба в великій Україні ланшафт лінійний? Теж ні.
Подумки збільшіть річки України в такі жирні плями, щоби видно було як важко їх долати пішки, верхи та навіть флотом, якщо по інший бік берегу "на вас вже чекають".
Це природні границі.
Але люди переважно ігнорували їх чи, в кращому разі, долали.
Сенс будь-якого княжіння був в тому, щоби володіти "і млином, і борошном, і худобою", а не стати королем млинів чи королем пастбищ.
Руки схожі поміж собою, але якщо це дві руки одної людини, то і складають одну людину і те не повністю: поміж ними геополітично стирчить тулов з усілякими геть незрозуімлими з точки зору руки органами, над ними навіщось вищиться голова, у якій нема пальців та ліктів, а ноги виглядають жахливими пародіями на руки. Я вже мовчу про таємницю поміж ногами.
Так само і ланшафтні перепони.
Це чинники внутрішнього адміністративного поділу, на рівні графства і дрібного лицарства, в більш прадавні часи - мешкання окремого "роду племені".
А не границі поміж державами.
Затім бажаю історикові Сергію Громенку успішного просування свого труду та ... побільше опонентів, які не лише опонують, але й змагаються за власний "гранд наратив".
Бо час, коли існує єдино правильний і всі інші неправильні, давно канув в Лєту з останнім "вопросником кандидату в ЛКСМУ".
Ось чому я рекламую книгу, з основними тезами якої не згоден.
-----
Сергій Громенко
Мультифронтир, або чи потрібний нам новий гранднаратив історії України
Визначальною особливістю української минувшини є унікальна концентрація на відносно невеликій території різноманітних історичних зон: «Лісу», «Степу», «Моря» й двох «Гір» (Кримських і Карпатських), - а також перехідних смуг між ними на кшталт «Лісостепу» чи «передгір’їв». У кожній з них розвивалися притаманні лише їм форми політично-правових, соціально-економічних та культурно-релігійних структур. На стиках, а іноді під воєнним тиском і всередині цих зон виникали фронтири та Мультифронтир.
Несхожість соціальних структур цих зон за різними ознаками обумовила виникнення між ними п’ятьох типів фронтирів: 1) воєнно-політичного (зовнішньополітичного), 2) правового, 3) соціально-економічного, 4) етнічного та 5) ментального (культурного чи релігійно-ідеологічно-ціннісного).
Мультифронтир - це виклик, який поставав перед усіма народами і державами на території сучасної України, і всі вони мали дати на нього відповідь. Комусь це вдавалося краще, комусь - гірше. Різноманіття цих відповідей, а також їхні взаємовпливи (так, без Кримського юрту не було б і Війська Запорізького у знайомому вигляді) обумовили багатовимірність історії України. Ну а українці, як це сьогодні очевидно, не просто дали найкращу відповідь на виклик Мультифронтиру, але й стали головними «спадкоємцями» усіх інших вдалих відповідей.
Дослідження феномену Мультифронтиру не лише дозволить глибше зрозуміти українське минуле, але й допоможе краще упоратися із проблемами сьогодення - зокрема, подолати постколоніальні комплекси народу-жертви, без(анти)державного народу тощо (негативний спадок фронтирності).
З іншого боку, легше будуть зрозумілі феномени української волелюбності та інклюзивності культури України (позитивний спадок фронтирності). І додаткове пояснення отримає російсько-українське протистояння - як боротьби фронтирного суспільства проти імперських уніфікаторів, а також явище української діаспори, яка поставала переважно на фронтирах.
Мультифронтир, попри коріння самого слова, є питомо українським феноменом, а не натягуванням модної заокеанської концепції на вітчизняні реалії. І нехай в сучасній історіографії лише період XV-XVIII століть більш-менш системно розглядається з фронтирної точки зору, а для решти періодів це радше декларація намірів, моя віра в потенціал концепції Мультифронтиру безмежна. І навіть доба ХХ - початку ХХІ століття, хоч це і виглядає незвичним для багатьох істориків, може і колись обов’язково буде написана з фронтирної перспективи.
Бо для України вивчення Мультфронтиру є пізнанням самої її сутності.
* * *
«Український Мультифронтир» - не колективна монографія і тим більше не підручник. Для створення справді узагальнюючої роботи знадобиться набагато більше часу - цілі десятиліття, і сотні попередніх індивідуальних праць. Тому подякую авторам, які все одно насмілилися вийти на це поле: Віктору Брехуненку, Ярославі Верменич, Дмитру Вирському, Мирославу Волощуку, Андрію Галушці, Ігорю Гиричу, Андрію Домановському, Світлані Каюк, Евеліні Кравченко, Олексію Мустафіну, Євгену Синиці та Ігорю Чорноволу.
На жаль, через повномасштабне російське вторгнення ідея «Українського Мультифронтиру» не була реалізована повністю. І користуючись нагодою, хотів би згадати і тих, кому обставини завадили приєднатися до цієї роботи: Кирила Галушка, Вадима Денисенка, Яну Примаченко та Бориса Черкаса. Можливо, в майбутньому робота над «Мультифронтиром» продовжиться.
Передмову та післямову до видання можна прочитати на сайті Історичної правди (https://www.istpravda.com.ua/columns/2024/08/29/164245/), замовити - на сайті Фабули (https://fabulabook.com/info-ukrayinskii-multifrontir-10010068).