Михаил Кальницкий · Війна Шевченка проти Пушкіна?
Понад рік тому Сергій Жадан висловив думку щодо теперішньої російсько-української війни: «Це війна Пушкіна проти Шевченка, хочемо ми цього чи не хочемо».
У нього йшлося насамперед про визначення ідентичностей, про подолання перед світом певних стереотипів. Але що далі, то більш буквально сприймається цей мем у нашому інформаційному просторі. Поширюється, розгортається грізна визвольна «війна Шевченка проти Пушкіна».
Оскільки це явище вже стало цілком реальним та втілилося у низку конкретних акцій, воно мимоволі привертає до себе увагу. І не може не викликати запитань. Ось, мабуть, перше з них: чи справді Шевченко міг відчувати себе стосовно Пушкіна воюючою стороною?
Зрозуміло, що певні пушкінські погляди були Шевченкові чужі. Достатньо згадати відомий монумент Петра І роботи Фальконе - «мідного вершника», який для українського поета не «мощный властелин судьбы», як для Пушкіна, а «той Первий, що розпинав нашу Україну». Але Тарас Григорович постійно та уважно вивчав тексти Пушкіна, слухав виконання його творів, або й сам читав іншим, багаторазово цитував у повістях і щоденнику. А як не згадати його акварельну ілюстрацію до «Полтави» (Марія у ліжку), виразну та непоборно еротичну!
Отже, сам Тарас Шевченко після усіх своїх бід та страждань був далекий від «війни» з Олександром Пушкіним. Ми вже, до речі, побачили приклад залучення Шевченка до «війни ідейних маркерів» усупереч його думці. У 2022 році вулицю Декабристів у Дарницькому районі столиці перейменували на вулицю Братства тарасівців, на честь політичного угруповання кінця ХІХ століття, яке пропагувало ідеї Тараса Шевченка. Тут, з одного боку, проявилася глибоко хибна позиція стосовно того, що декабристський рух, мовляв, - внутрішня справа росіян, яка не мала значення для українців. А з другого боку, прямий зв’язок нової назви з ім’ям Тараса відверто засвідчує: як ініціатори, так і реалізатори такого перейменування або не розуміються на творчій спадщині Тараса Шевченка, або глибоко байдужі до неї. Адже з біографії та рядків віршів Кобзаря добре відомо, з якою шанобою він ставився до «споборників святої волі», як сам називав декабристів…
Повертаючись до Пушкіна, можемо переконатися у тому, що в подальших поколіннях українських літераторів вистачало бажаючих наблизити його до свого народу. Однією з визнаних вершин перекладацької майстерності стала українська пушкініана Максима Рильського. Можна, звичайно, ігнорувати її, обізвавши радянською пропагандою «дружби народів». Але що тоді робити з перекладами Михайла Старицького, Павла Грабовського чи Олени Пчілки, виконаними задовго до більшовицької революції? Або з цілим масивом перекладів і статей Івана Франка, присвячених Пушкіну та створених у старій Австро-Угорщині?
Між іншим, уже в радянські роки з’явився цікавий приклад протиставлення Шевченка Пушкіну - на сторінках повісті киянина Володимира Кисельова «Девочка и птицелет». Перебіг такий: маститий московський письменник випадково зустрічає в київському садку місцеву дівчину, школярку, яка пише щирі й талановиті вірші. Він починає її розпитувати: «А какого писателя ты больше всего любишь?» - «Шевченко», - ответила я сразу. - «Тараса Шевченко? - удивился писатель. - Больше Пушкина, больше Лермонтова?» - «Да, - сказала я. - Больше…».
Автор цієї повісті вкладає у вуста своєї героїні думки та вірші власного сина - юного Леоніда Кисельова. Хлопцю судилося прожити лише 22 роки, але його чудова поезія, російська та українська, дуже подобалася київським шістдесятникам. Були у Леоніда вірші про Шевченка, та майже одночасно з ними він написав і такі рядки, що знову-таки увійшли до «Девочки и птицелета»:
Не поможет ни сила, ни меткость,
Ни уменье, ни твердость руки.
У дантесов тяжелые веки,
И у них под глазами мешки.
Знать, поэтам ни шпага стальная,
Ни винтовка, ни острый кинжал
Не нужны, если их убивают
За стихи, что разят наповал.
Прихильне ставлення до Пушкіна було здавна властиве багатьом провідним представникам української інтелігенції. Відомо, зокрема, що за часів чинності сумнозвісного Емського указу, у 1899 році, на святкуванні 100-річного ювілею Пушкіна в Київському літературно-артистичному товаристві Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий з успіхом розіграли на сцені діалог ченця Пимена і Григорія Отреп’єва з «Бориса Годунова». А Микола Лисенко на тому ж заході диригував хором, що виспівував пушкінські рядки. Царизм вів тоді тривалу війну проти української культури, але наші найкращі земляки не вважали особисто Пушкіна своїм ворогом.
Утім, це зараз нас не обходить, бо ми вирішили скористатися класичним рецептом: «Нехай скаже німець. Ми не знаєм». І побивають тепер з усіх боків Пушкіна - сертифікованого «трубадура імперії» - цитатами з Еви М. Томпсон. Вона провела цілком авторитетний аналіз і діагностувала у поета «чутливий імперський нерв», який «реагує спалахом творчості». Лише тільки не звернула уваги на той неспростовний факт, що майже всі одіозні «імперські» тексти Пушкіна були написані не раніше другої половини 1820-х років. Чи випадково це?
Тож для мене був ближчим і цікавішим аналіз Василя Стуса, що його він провів (у таборах!) на підставі пушкінського листування. Стус чітко показав, як трансформується творча позиція літератора, котрого автократія міцно взяла на повідок, а він не готовий жертвувати всім заради свободи поглядів і «самозадушується». Власне заслання, трагічна доля декабристів, украй погрозливе слідство щодо авторства призабутої богохульної «Гаврилиады», - все це змусило Пушкіна, за висловом Стуса, «складатися, як складаний метр, у три погибелі перед катом» (Миколою І), догоджати йому уклінними листами та виконанням «ідейних завдань». Очевидно, доля російського поета певною мірою нагадала Василю Стусу сумну метаморфозу Павла Тичини, об’єкта Стусового дослідження «Феномен доби», - колишнього геніального юнака, який перетворився на заляканого радянського функціонера. Додамо також, що, за свідченням близької людини, Пушкін для Стуса входив до кола «персонажів, яких можна назвати найближчими друзями поета в ув’язненні та на засланні».
Але тепер офіційне ставлення до Пушкіна рішуче переведено в площину «політичної доцільності». Мовляв, Пушкін є ворожим маркером «русского мира», колоніальним символом. Щодо цього я хотів би висловити свою особисту думку, яку нікому не нав’язую. Згодний з тим, що позначати геть усі регіони України пушкінськими назвами й монументами було штучним нав’язуванням цінностей (так само, як скрізь в СРСР культивували Клару Цеткін чи Максима Горького). Але водночас є в Україні місця, де Пушкін міцно увійшов до культурної пам’яті завдяки справді видатним творам та історичним подіям. І серед них назавжди залишається Київ.
Над підмурками княжих палат «міста Володимира» одразу згадуються рядки з «Руслана и Людмилы». На Щекавиці, куди веде Олегівська вулиця, самі собою спливають строфи «Песни о вещем Олеге». Не тому, що хтось хоче нав’язати якісь маркери, а тому, що це поезія найвищого ґатунку. Прошу не надсилати заперечень з цього конкретно приводу, бо вони не мають сенсу. Це - інший простір, інший вимір, непідвладний нашим злободенним оцінкам. Вірно сказав один розумний земляк: класику створює не штучний, а природний відбір.
Разом з тим, є підстави поставити запитання - наскільки відповідає той-таки Пушкін сучасній конструкції «истинно русских скреп»? Йдеться не про етнічне походження. Адже творча спадщина Пушкіна позначена прямими західними впливами (від Овідія до Байрона), він висміював «шишковістів» (тогочасних «скрєпоносців), а його юнацькі, найбільш щирі вірші, що засуджували деспотію, можуть нині сприйматися як прямий вирок путінському режиму.
Проте «війна Шевченка проти Пушкіна» в Україні триває - сувора, непримиренна, тотальна. А тотальна війна ніколи не зводиться до двобою. Тому мимоволі доведеться розбиратися, хто на чиєму боці воює, з відповідними оргвисновками. Отже, конкретно - на чиєму боці ми призначаємо у «війні Шевченка проти Пушкіна» Миколу Гоголя? Володимира Короленка? Івана Айвазовського? Володимира Вернадського? Ігоря Сікорського? Віру Холодну? Олександра Вертинського? Ільфа і Петрова? Костянтина Паустовського? Сергія Параджанова?..
Під приводом боротьби з чужими маркерами у нашій духовній сфері реально здійснюється війна на винищення - на зразок так званої сталінської. У такий спосіб, замість того, щоб перед усім світом віддалятися від ворожої ідентичності, ми стрімко наближаємося до неї - тільки в іншій площині.
І останнє. На тлі всілякого викорінювання культурних впливів «русского мира» ми чомусь жодним чином не зачіпаємо один дуже характерний маркер. На обох півкулях він є чи не найбільш визнаним символом московства. Так, у жахливих, екстремальних, фронтових умовах він поки що може давати певну емоційну розраду. Але прямо зараз його настійливо вкладають у вуха українців як природний елемент нашого тилового життя, тиражують у телевізійних ток-шоу, в естрадних текстах, у виступах політиків.
Маю на увазі російський мат.
У нього йшлося насамперед про визначення ідентичностей, про подолання перед світом певних стереотипів. Але що далі, то більш буквально сприймається цей мем у нашому інформаційному просторі. Поширюється, розгортається грізна визвольна «війна Шевченка проти Пушкіна».
Оскільки це явище вже стало цілком реальним та втілилося у низку конкретних акцій, воно мимоволі привертає до себе увагу. І не може не викликати запитань. Ось, мабуть, перше з них: чи справді Шевченко міг відчувати себе стосовно Пушкіна воюючою стороною?
Зрозуміло, що певні пушкінські погляди були Шевченкові чужі. Достатньо згадати відомий монумент Петра І роботи Фальконе - «мідного вершника», який для українського поета не «мощный властелин судьбы», як для Пушкіна, а «той Первий, що розпинав нашу Україну». Але Тарас Григорович постійно та уважно вивчав тексти Пушкіна, слухав виконання його творів, або й сам читав іншим, багаторазово цитував у повістях і щоденнику. А як не згадати його акварельну ілюстрацію до «Полтави» (Марія у ліжку), виразну та непоборно еротичну!
Отже, сам Тарас Шевченко після усіх своїх бід та страждань був далекий від «війни» з Олександром Пушкіним. Ми вже, до речі, побачили приклад залучення Шевченка до «війни ідейних маркерів» усупереч його думці. У 2022 році вулицю Декабристів у Дарницькому районі столиці перейменували на вулицю Братства тарасівців, на честь політичного угруповання кінця ХІХ століття, яке пропагувало ідеї Тараса Шевченка. Тут, з одного боку, проявилася глибоко хибна позиція стосовно того, що декабристський рух, мовляв, - внутрішня справа росіян, яка не мала значення для українців. А з другого боку, прямий зв’язок нової назви з ім’ям Тараса відверто засвідчує: як ініціатори, так і реалізатори такого перейменування або не розуміються на творчій спадщині Тараса Шевченка, або глибоко байдужі до неї. Адже з біографії та рядків віршів Кобзаря добре відомо, з якою шанобою він ставився до «споборників святої волі», як сам називав декабристів…
Повертаючись до Пушкіна, можемо переконатися у тому, що в подальших поколіннях українських літераторів вистачало бажаючих наблизити його до свого народу. Однією з визнаних вершин перекладацької майстерності стала українська пушкініана Максима Рильського. Можна, звичайно, ігнорувати її, обізвавши радянською пропагандою «дружби народів». Але що тоді робити з перекладами Михайла Старицького, Павла Грабовського чи Олени Пчілки, виконаними задовго до більшовицької революції? Або з цілим масивом перекладів і статей Івана Франка, присвячених Пушкіну та створених у старій Австро-Угорщині?
Між іншим, уже в радянські роки з’явився цікавий приклад протиставлення Шевченка Пушкіну - на сторінках повісті киянина Володимира Кисельова «Девочка и птицелет». Перебіг такий: маститий московський письменник випадково зустрічає в київському садку місцеву дівчину, школярку, яка пише щирі й талановиті вірші. Він починає її розпитувати: «А какого писателя ты больше всего любишь?» - «Шевченко», - ответила я сразу. - «Тараса Шевченко? - удивился писатель. - Больше Пушкина, больше Лермонтова?» - «Да, - сказала я. - Больше…».
Автор цієї повісті вкладає у вуста своєї героїні думки та вірші власного сина - юного Леоніда Кисельова. Хлопцю судилося прожити лише 22 роки, але його чудова поезія, російська та українська, дуже подобалася київським шістдесятникам. Були у Леоніда вірші про Шевченка, та майже одночасно з ними він написав і такі рядки, що знову-таки увійшли до «Девочки и птицелета»:
Не поможет ни сила, ни меткость,
Ни уменье, ни твердость руки.
У дантесов тяжелые веки,
И у них под глазами мешки.
Знать, поэтам ни шпага стальная,
Ни винтовка, ни острый кинжал
Не нужны, если их убивают
За стихи, что разят наповал.
Прихильне ставлення до Пушкіна було здавна властиве багатьом провідним представникам української інтелігенції. Відомо, зокрема, що за часів чинності сумнозвісного Емського указу, у 1899 році, на святкуванні 100-річного ювілею Пушкіна в Київському літературно-артистичному товаристві Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий з успіхом розіграли на сцені діалог ченця Пимена і Григорія Отреп’єва з «Бориса Годунова». А Микола Лисенко на тому ж заході диригував хором, що виспівував пушкінські рядки. Царизм вів тоді тривалу війну проти української культури, але наші найкращі земляки не вважали особисто Пушкіна своїм ворогом.
Утім, це зараз нас не обходить, бо ми вирішили скористатися класичним рецептом: «Нехай скаже німець. Ми не знаєм». І побивають тепер з усіх боків Пушкіна - сертифікованого «трубадура імперії» - цитатами з Еви М. Томпсон. Вона провела цілком авторитетний аналіз і діагностувала у поета «чутливий імперський нерв», який «реагує спалахом творчості». Лише тільки не звернула уваги на той неспростовний факт, що майже всі одіозні «імперські» тексти Пушкіна були написані не раніше другої половини 1820-х років. Чи випадково це?
Тож для мене був ближчим і цікавішим аналіз Василя Стуса, що його він провів (у таборах!) на підставі пушкінського листування. Стус чітко показав, як трансформується творча позиція літератора, котрого автократія міцно взяла на повідок, а він не готовий жертвувати всім заради свободи поглядів і «самозадушується». Власне заслання, трагічна доля декабристів, украй погрозливе слідство щодо авторства призабутої богохульної «Гаврилиады», - все це змусило Пушкіна, за висловом Стуса, «складатися, як складаний метр, у три погибелі перед катом» (Миколою І), догоджати йому уклінними листами та виконанням «ідейних завдань». Очевидно, доля російського поета певною мірою нагадала Василю Стусу сумну метаморфозу Павла Тичини, об’єкта Стусового дослідження «Феномен доби», - колишнього геніального юнака, який перетворився на заляканого радянського функціонера. Додамо також, що, за свідченням близької людини, Пушкін для Стуса входив до кола «персонажів, яких можна назвати найближчими друзями поета в ув’язненні та на засланні».
Але тепер офіційне ставлення до Пушкіна рішуче переведено в площину «політичної доцільності». Мовляв, Пушкін є ворожим маркером «русского мира», колоніальним символом. Щодо цього я хотів би висловити свою особисту думку, яку нікому не нав’язую. Згодний з тим, що позначати геть усі регіони України пушкінськими назвами й монументами було штучним нав’язуванням цінностей (так само, як скрізь в СРСР культивували Клару Цеткін чи Максима Горького). Але водночас є в Україні місця, де Пушкін міцно увійшов до культурної пам’яті завдяки справді видатним творам та історичним подіям. І серед них назавжди залишається Київ.
Над підмурками княжих палат «міста Володимира» одразу згадуються рядки з «Руслана и Людмилы». На Щекавиці, куди веде Олегівська вулиця, самі собою спливають строфи «Песни о вещем Олеге». Не тому, що хтось хоче нав’язати якісь маркери, а тому, що це поезія найвищого ґатунку. Прошу не надсилати заперечень з цього конкретно приводу, бо вони не мають сенсу. Це - інший простір, інший вимір, непідвладний нашим злободенним оцінкам. Вірно сказав один розумний земляк: класику створює не штучний, а природний відбір.
Разом з тим, є підстави поставити запитання - наскільки відповідає той-таки Пушкін сучасній конструкції «истинно русских скреп»? Йдеться не про етнічне походження. Адже творча спадщина Пушкіна позначена прямими західними впливами (від Овідія до Байрона), він висміював «шишковістів» (тогочасних «скрєпоносців), а його юнацькі, найбільш щирі вірші, що засуджували деспотію, можуть нині сприйматися як прямий вирок путінському режиму.
Проте «війна Шевченка проти Пушкіна» в Україні триває - сувора, непримиренна, тотальна. А тотальна війна ніколи не зводиться до двобою. Тому мимоволі доведеться розбиратися, хто на чиєму боці воює, з відповідними оргвисновками. Отже, конкретно - на чиєму боці ми призначаємо у «війні Шевченка проти Пушкіна» Миколу Гоголя? Володимира Короленка? Івана Айвазовського? Володимира Вернадського? Ігоря Сікорського? Віру Холодну? Олександра Вертинського? Ільфа і Петрова? Костянтина Паустовського? Сергія Параджанова?..
Під приводом боротьби з чужими маркерами у нашій духовній сфері реально здійснюється війна на винищення - на зразок так званої сталінської. У такий спосіб, замість того, щоб перед усім світом віддалятися від ворожої ідентичності, ми стрімко наближаємося до неї - тільки в іншій площині.
І останнє. На тлі всілякого викорінювання культурних впливів «русского мира» ми чомусь жодним чином не зачіпаємо один дуже характерний маркер. На обох півкулях він є чи не найбільш визнаним символом московства. Так, у жахливих, екстремальних, фронтових умовах він поки що може давати певну емоційну розраду. Але прямо зараз його настійливо вкладають у вуха українців як природний елемент нашого тилового життя, тиражують у телевізійних ток-шоу, в естрадних текстах, у виступах політиків.
Маю на увазі російський мат.