ГОЛОС

Jun 06, 2024 21:24

(from Diana Makarova)
Мій тато народився 1916 року.
Я з’явилась в татка, коли йому вже було майже 50 років. А потім ще й брат народився. І жити, й зростати нам було страшенно цікаво. Тому що татко наш був Оповідач.
Скільки історій розказувалось нам, скільки вигадок там переплітались з правдою, що ми з братом і досі риємось у цих таткових оповідках, і досі нам страшенно цікаво досліджувати його буремне життя. Але є одна легенда, кінець якої стався на моїх очах. І ця історія є правдою, чистою правдою і нічим, крім правди...
... було йому тоді років 12-13.
Жив на Дніпропетровщині. Бігав до школи, тягав траву кролям, ганяв корову до череди. Потерпав від лихого батька, страшенно любив лагідну маму. Дбав про молодших брата й сестру. Потім, під час Голодомору він тим молодшим врятував життя.
Але на час цієї історії голоду ще не було. Не сиділа в колонії “по закону про колоски” мама, не покинув дітей на вмирання батько. Був хліб, було й до хліба. І була школа.
Якось пізньої осені в школі вирішили провести екскурсію для всих дітей. Екскурсія намічалась на Дніпрогес, який тоді тільки почали будувати.
Школа домовилась про підводи, дітей закутали в кожухи, посадили на підводи, і екскурсійна валка потягнулась до сусіднього Запоріжжя.
Татко розповідав, що було холодно. Але страшенно цікаво. Сам Дніпрогес йому запам’ятався як море багнюки і мурашник працюючих у цій багнюці людей.
Екскурсантам по приїзду виділили гіда. Це був сільський хлопець, просто один з будівників ГЕС. Він десь вивернув ногу, тому був переведений на легкий труд, була в СРСР така категорія, вони так і звались, легкотрудніки. І цььому хлопцю, легкотрудніку, доручили водити дітей будівництвом і розповідати, де тут що буде, а що вже є.
Татко не запам’ятав навіть імені цього гіда. Тільки пам’ятав, що легкотруднік опирався на милицю. А ще запам’ятав голос.
Голос був специфічним, хрипкуватим, низькуватим - та я вже не знаю, що було в тому голосі, який лунав під час тієї давньої екскурсії.
...
Татко пройшов Голодомор, врятував від смерті брата й сестру. На його очах заарештовували матір. А батько втікав, полишивши дітей в ту страшну зиму - щоб повернутись навесні, увійти в дім і побачити, що діти доварюють сортову квасолю, заховану ним в хаті.
Батько ухопив лома і став бити мого татка. Бив так, щоб до смерті.
Татко втік, біг вулицею до станції, встиг вскочити до товарняку, що йшов колією. Так почалось безпритульне життя.
Тиф в поїзді.
Баку. Викинули з поїзда, вмирати в купі тіл. Був підібраним місцевою сім’єю, виходили, став їм за сина. Від них же пішов вчитись.
Карабах. Там проходив першу практику.
Пішли й перші відсидки. Три останніх строка були політичними. Перевезення великим кораблем в числі в’язнів, торпеда. Був виловленим японськими рибалками, пів року провів при лікарні в амнезії. Потім подовжені строки. На війну не пускали.
Між строками - Якутія, поселення, знайомство з Олексою Ковінькою, допоміг тому вижити. Та й не лише йому.
Острів Вайгач, геолого-геодезична експедиція. Сліпота, голод. Виходили геодезію та геологію ненці, підібравши нещасних в снігах. Знову поселення. Нарешті дозволили повернутись в Україну. Сім’я скликала патріархів, взнавали - він, не він, а чи не самозванець?
Геодезист, фотограф, журналіст, актор народного театру.
Якось перед Днем перемоги отримав від редакції завдання. Є десь в Запоріжжі ветеран війни, років так за 70. Треба взяти інтерв’ю, доки в діда ще голова світла, і може щось розповісти. Татко поїхав, циганська кров, куди б не їхати, аби дорога. А тут ще і задача цікавенна.
Ветеран виявився живим, веселим, юморним дідком. Татко ледве встигав записувати ветеранські байки до блокноту, диктофони тоді були рідкістю.
Але голос тривожив. Голос цього ветерана був навдивовижу знайомим. Неначе далеке напівзабуте відлуння звучав той голос.
П’ять років війни.
Репресії, про які дід говорив пошепки.
Звитяги, про які кричав нарочито голосно.
- А ви родом з Запоріжжя? - спитав мій татко.
- Та ні. Я сюди приїхав на будівництво Дніпрогесу. Комсомольсько-молодьожна стройка така була. - пояснив дід. - На цій же стройкі і одружився, так тут і осів. І на фронт вже з Запоріжжя пішов. Так я на тій стройкі ледь дуба не дав. Впав, було, так, що думав, все, кінець мені. А ні, тільки ногу пошкодив. Ну, тоді в лікарні з таким не клали, то працював лєгкотрудніком.
- І що ви робили лєгкотрудніком? - спитав мій татко, всміхаючись.
Він вже все розумів.
- А принеси-подай. А то колись дітей привезли на екскурсію. Закутані в кожухи, аж з Дніпропетровської області приїхали на підводах. То водив їх плотіною, показував.
- Я був на тій підводі. - сумно всміхаючись, сказав татко.
... я пам’ятаю, яким ошелешеним повернувся татко додому після того інтерв’ю, як він розказував про це.
Як дві нитки долі перетнулись одного разу на початках двох життів на велетенській греблі. І як вони ж знову на мить перетнулись наприкінці двох життів там же, на тій же греблі. Ну, ладно, поруч з греблею. Яку в Запоріжжі й досі називають плотіною.
Як дві історії записались швидким почерком в одному журналістському блокноті долі.
Власне, з Днем журналіста, друзі.
Дмитро Сальніченко



україна, запоріжжя, беспредел, леді діана, піар, история

Previous post Next post
Up