Vassyl Trylis · ВИ Ж ХОЧЕТЕ СПІВАТИ?..
Леопольд Іванович Ященко якось сказав: «Всї люди дїляться на дві категорії: ті, хто хоче співати, й ті, хто ще не знає, що ХОЧЕ СПІВАТИ». Справдї, таке буває: людина чогось хоче, навіть дуже хоче, але не знає, чого саме.
Менї муляє оте «ще» в Леопольдовім афоризмі. Бо люди, котрі не знають, теж дїляться принаймнї на дві категорії: одні справдї ЩЕ не знають, але інші, і їх, на мою думку, поважна більшість, УЖЕ не знають. Звідки в мене така думка? З дитинства, а скоріш від спостережень за малими дїтьми: всї вони, майже без винятків, хочуть співати, знають про це й наполегливо заявляють про своє бажання голосними спробами.
На такі спроби доросле суспільство давно виготовило кілька міцних клямок. Воно накидає їх на дитячі бажання так легко, невимушено й безтурботно, що забуття цих дитячих травм відбувається непомітно й на весь вік. «Перестань, пожалїй наші вуха!», «Тобі слон на вухо наступив, не мучся й людей не муч!», «З тебе он дїти в садочку сміються!», «Ти що, в артистки захотїла?»
Щодо артисток, то тут трохи складнїше. Більшість мам, та й немало татів пробують цьому священному пориву надати культурного розвитку. Взірцеві нездари й дурепи, що стали заслуженими й народними артистами, надихають таких батьків, а далї слугують провідними зірками й для юних хотїльцїв. Всї цї дїти стають легкою здобиччю музичного бізнесу, який у нас далеко перевершує мистецтво за всїма статистичними показниками.
Ця безрадісна картина, як не дивно, мало впливає (але впливає!) на людей, яким природа дала здатність не тільки копіювати, але й ЧУТИ пісенну мову. Власне, саме на цїй не дуже поширеній здатностї й тримається те, що ми називаємо пісенною культурою. Воно тримається на таких людях так само, як і колись, коли не було мікрофонів (тільки я прошу рідних ідїотів не вигукувати «О, він закликає знищити всї мікрофони!»), тобто не було шоу-бізнесу. А люди, яким кортїло співати, були завжди. Я ж кажу, небагато, але були. Вони самі собі, хто як умів, «ставили» голос, складали піснї, знаходили одне одного і вчилися співати удвох, утрьох, гуртом. Коли їм вдавалося гарно заспівати гарну пісню, їх слухали інші люди, і багатьом це подобалось. А дехто навіть пробував і собі заспівати - і часом виявлялося, що теж гарно! Виявлялося, що цїй людинї теж ХОЧЕТЬСЯ співати, вона ЧУЄ пісню, вона не може забути того стану, коли серце стрепенеться на якусь мелодїю, на якісь слова, і пісня вже кипить у грудях, клекотить у горлї, і хочеться дати їй волю, нехай вона лїтає!
Таке трапляється теж рідко, але коли трапляється, то цїй людині вже не важко буде «догнати» інших співаків. Якщо вона на правильній стежцї.
Бо в наш час дїдько в образї шоу-бізнесу натоптав багато хибних стежок і наставив на них безлїч пасток і спокус. Бізнес мало цїкавиться піснями й мало що в них тямить. Його цїкавлять гроші. Але здобуває він ті гроші, манїпулюючи піснями, співаками й слухачами. Отак як корчмар горілки не п’є, але майстерно висмоктує через неї гроші з цїлого села чи якоїсь фабрики. Шоу-бізнес розбудував величезний ілюзїон на всю країну, на всю планету, де безлїч людей втягнуті в велику гру: одні роблять вигляд, що співають, інші - що слухають, а ще інші органїзують відповідні заходи. Ілюзїя того, що оце така тепер форма пісенної культури, надзвичайно сильна, бо за солодкий азарт і участь у культурному процесї при відсутностї самої культури більшість людей готові віддавати свої гроші. І платять, і беруть участь (слухають!), і голосують, і сперечаються, хто краще співає…
Вибратися з цїєї трясовини, з цїєї облудної «культури» не так і складно, але це не потрібно тим, хто співати не вміє та/або не хоче. Саме вони, оцї демократичні маси, які з часів Адама і Єви були й залишаються байдужими до піснї ЯК ТАКОЇ, саме вони й витворили світ шоу-бізнесу, аналогічний світові паперових квітів, силїконової еротики або парламентського патріотизму.
Ну гаразд, а як же бути справжнїм щирим шанувальникам співу? Як бути тим, кому природа дала і слух, і голос, але не підказала, якою стежкою йти? Для мене цї люди - рідні брати й сестри, найдорожчі серед смертних. І я відкрию їм дуже простий секрет. Бо вони просто непевні, чи дала їм природа оті рідкісні здібностї. То от, запитайте себе в тиші свого серця: Чи справдї я ХОЧУ співати? Нї, не так. Чи СПРАВДЇ я хочу співати? Бо помилитись дуже легко. Бо ХОЧЕТЬСЯ багато чого такого, що можна сплутати з божим даром. Може вам просто хочеться «Бути не гіршим за інших»? Може хочеться аплодисментів? Пошани? Грошей? Слави?
Тому - секрет простий, а скористатися ним складно. Але можна. Потрібне терпіння та увага до власного «хотїння». Постежте за собою. Розберіться з тим, чого ви справдї хочете. Бажання, невідступне фізїологічне БАЖАННЯ співати - оце й буде ваша провідна зірка.
Менї муляє оте «ще» в Леопольдовім афоризмі. Бо люди, котрі не знають, теж дїляться принаймнї на дві категорії: одні справдї ЩЕ не знають, але інші, і їх, на мою думку, поважна більшість, УЖЕ не знають. Звідки в мене така думка? З дитинства, а скоріш від спостережень за малими дїтьми: всї вони, майже без винятків, хочуть співати, знають про це й наполегливо заявляють про своє бажання голосними спробами.
На такі спроби доросле суспільство давно виготовило кілька міцних клямок. Воно накидає їх на дитячі бажання так легко, невимушено й безтурботно, що забуття цих дитячих травм відбувається непомітно й на весь вік. «Перестань, пожалїй наші вуха!», «Тобі слон на вухо наступив, не мучся й людей не муч!», «З тебе он дїти в садочку сміються!», «Ти що, в артистки захотїла?»
Щодо артисток, то тут трохи складнїше. Більшість мам, та й немало татів пробують цьому священному пориву надати культурного розвитку. Взірцеві нездари й дурепи, що стали заслуженими й народними артистами, надихають таких батьків, а далї слугують провідними зірками й для юних хотїльцїв. Всї цї дїти стають легкою здобиччю музичного бізнесу, який у нас далеко перевершує мистецтво за всїма статистичними показниками.
Ця безрадісна картина, як не дивно, мало впливає (але впливає!) на людей, яким природа дала здатність не тільки копіювати, але й ЧУТИ пісенну мову. Власне, саме на цїй не дуже поширеній здатностї й тримається те, що ми називаємо пісенною культурою. Воно тримається на таких людях так само, як і колись, коли не було мікрофонів (тільки я прошу рідних ідїотів не вигукувати «О, він закликає знищити всї мікрофони!»), тобто не було шоу-бізнесу. А люди, яким кортїло співати, були завжди. Я ж кажу, небагато, але були. Вони самі собі, хто як умів, «ставили» голос, складали піснї, знаходили одне одного і вчилися співати удвох, утрьох, гуртом. Коли їм вдавалося гарно заспівати гарну пісню, їх слухали інші люди, і багатьом це подобалось. А дехто навіть пробував і собі заспівати - і часом виявлялося, що теж гарно! Виявлялося, що цїй людинї теж ХОЧЕТЬСЯ співати, вона ЧУЄ пісню, вона не може забути того стану, коли серце стрепенеться на якусь мелодїю, на якісь слова, і пісня вже кипить у грудях, клекотить у горлї, і хочеться дати їй волю, нехай вона лїтає!
Таке трапляється теж рідко, але коли трапляється, то цїй людині вже не важко буде «догнати» інших співаків. Якщо вона на правильній стежцї.
Бо в наш час дїдько в образї шоу-бізнесу натоптав багато хибних стежок і наставив на них безлїч пасток і спокус. Бізнес мало цїкавиться піснями й мало що в них тямить. Його цїкавлять гроші. Але здобуває він ті гроші, манїпулюючи піснями, співаками й слухачами. Отак як корчмар горілки не п’є, але майстерно висмоктує через неї гроші з цїлого села чи якоїсь фабрики. Шоу-бізнес розбудував величезний ілюзїон на всю країну, на всю планету, де безлїч людей втягнуті в велику гру: одні роблять вигляд, що співають, інші - що слухають, а ще інші органїзують відповідні заходи. Ілюзїя того, що оце така тепер форма пісенної культури, надзвичайно сильна, бо за солодкий азарт і участь у культурному процесї при відсутностї самої культури більшість людей готові віддавати свої гроші. І платять, і беруть участь (слухають!), і голосують, і сперечаються, хто краще співає…
Вибратися з цїєї трясовини, з цїєї облудної «культури» не так і складно, але це не потрібно тим, хто співати не вміє та/або не хоче. Саме вони, оцї демократичні маси, які з часів Адама і Єви були й залишаються байдужими до піснї ЯК ТАКОЇ, саме вони й витворили світ шоу-бізнесу, аналогічний світові паперових квітів, силїконової еротики або парламентського патріотизму.
Ну гаразд, а як же бути справжнїм щирим шанувальникам співу? Як бути тим, кому природа дала і слух, і голос, але не підказала, якою стежкою йти? Для мене цї люди - рідні брати й сестри, найдорожчі серед смертних. І я відкрию їм дуже простий секрет. Бо вони просто непевні, чи дала їм природа оті рідкісні здібностї. То от, запитайте себе в тиші свого серця: Чи справдї я ХОЧУ співати? Нї, не так. Чи СПРАВДЇ я хочу співати? Бо помилитись дуже легко. Бо ХОЧЕТЬСЯ багато чого такого, що можна сплутати з божим даром. Може вам просто хочеться «Бути не гіршим за інших»? Може хочеться аплодисментів? Пошани? Грошей? Слави?
Тому - секрет простий, а скористатися ним складно. Але можна. Потрібне терпіння та увага до власного «хотїння». Постежте за собою. Розберіться з тим, чого ви справдї хочете. Бажання, невідступне фізїологічне БАЖАННЯ співати - оце й буде ваша провідна зірка.