Vassyl Trylis · «А що не так з «Терновою ружею» у «Золотих ключів»?»
(с)Валерій Корнєєв
На це просте запитання не так просто відповісти.
Нїна порушувала або ігнорувала всї мислимі правила вокальної науки й співала собі так, як навчилась від мами, від односельцїв і від бога. Це дозволило їй яскраво виразити свою емоцїйну самобутність і красу, і не могли вже цю повінь спинити нї полїтичні, нї службові обставини. Вона цїлком заслужено стала всенародною улюбленицею. «Ой летїли дикі гуси», «Колискова», веснянки… Вершиною її піснї став увесь доробок тріо «Золоті ключі», де вона була беззаперечним лїдером, хоча й Валя з Марічкою їй поступалися хіба що темпераментом.
Безсмертним документом їхньої майстерности й любови стала перша їхня платівка-гігант (1976). От там немає браку. Хоча вони й розповідали, як майже недбало записувався той альбом. То було їхнє рідне, то була стежка, яку їм вказав Іван і яку їм стелила найкращими квітами українська народна пісня.
Як, де й коли відбувся «генетичний збій», я не знаю. Може й в дитинстві. А може слава Ротару й Пугачової затьмарила мізки. Але Нїну почали вабити якісь інші подвиги. Їздила на естрадні конкурси (без особливого успіху), шукала якихось нових форм з Кубанським козачим хором, з Київською камератою, … і дедалї рідше й слабше з Золотими ключами. Було очевидно, що фольклорна любов у Нїни закінчилась, а характер народної артистки нїяких компромісів і нїякого терпіння не допускав. На тім Золоті ключі своє існування потихеньку й завершили. Бо співати «Ой роду наш красний» можна на кожному мітингу, а «Хтось у борі гукає» або «Нема мого Петруся», хоч це й чистосяйні перлинки, - не можна. Треба було кудись рухатись, і от саме в народній піснї Нїна свого шляху не бачила. А може й не хотїла бачити.
На тлї цїєї пере-хресної дороги з поворотами не туди дуже характерною віхою стала «Тернова ружа» (Володимир Іванишин - Галина Менкуш). Трагічну, детективну й зворушливу фабулу життя поета, як і великий творчий подвиг композиторки я тут вшаную шанобливим мовчанням - бо то зовсїм інший жанр. А ми зараз про пригоди «Тернової ружі» і, зокрема, що з нею не так у Золотих ключів.
«Не так» починалося з перших рядків.
Високе небо, небо Вкраїни,
Шляхи далекі, стигле мовчання;
На чистих болях, на руїнах
Тернова ружа цвіла коханням…
Немає сюжету, лише потік щойно вирваних з душі, ще живих образів, відчайдушна напруга, нестерпний біль людського серця, що намагається втримати, зберегти бодай цї уривки, краплини дорогоцїнного й трагічного життя:
Нас розлучили тумани раннї,
Хололо небо в очах тернових,
В мареві синїм пливли останнї
Терпкі суцвіття крил пелюсткових.
Холодні ночі, солоні вії,
Губи зашерхлі, довге чекання.
У снах торкаюсь сивої мрії,
Твоєї мрії, квіте кохання.
І рефреном - чи то скарга, чи ствердження невмолимої долї, Судьби. І невмирущої краси:
Тернова ружа, тернова доля,
Спогадом білим кружляєш в небі!
Тернова доля, тернова ружа,
Іду до тебе!
Іду до тебе!
Що було робити молодій співачцї з цим віршем? Бо вірш не схожий на жоден інший, з якими досї вона мала справу. Але, попри свою філологічну вишуканість ішов, припадав до самого серця… і просив собі ще якісь крила. Йому треба було летїти.
І Галя Менкуш вволила його волю. Вона написала мелодїю, а далї доквітчала її й ще двома голосами. Якщо основна мелодїя задумувалась як романс, то в триголоссї твір зазвучав інакше. Ширше. Вище. Так, мелодїя не змінилась жодною нотою, але складне триголосе мереживо повело далї, в трьохвимірний світ високої УКРАЇНСЬКОЇ піснї. В цїй піснї-романсї, піснї-плачї-скорботї, піснї-осяяннї зазвучала сама Україна, її Судьба, її тернова Доля. Це був тріумф Краси, яка гине під чорним подихом Смерти, але не схиляється, не в’яне, її білі суцвіття кружляють в небі - та нї, вона й не гине, вона не може загинути, бо краса безсмертна!
«Тернової ружі» злякались. Злякалась технїчної складности наша «всеїдна» естрада, не сприйняла емоцїйну глибину академічна знать, а найбільше була наполохана недремна цензура: як це в світлому радянському суспільстві міг виникнути такий темний твір? І в першому ж рядку - «небо Вкраїни». І жодного натяку не тільки на заслуги рідної партїї, а навіть на щасливе життя народу!
За пісню по-справжньому взялися Золоті ключі. Їм не треба було нїчого розшифровувати й розтлумачувати. Їхнї українські душі миттєво, без перекладачів та інструкторів, відчули рідне. На душевному підйомі дївчата швидко, аж надто швидко подолали складнувату партитуру - і пісня полетїла! Аудиторія Золотих ключів зустрічала новинку з величезним захопленням. Це ще більше дратувало цензуру. В перших записах «небо Вкраїни» довелося замінити на «небо осїннє». Все одно, пісню не те щоб заборонили, а тихо, по-батьківськи «не рекомендували» до виконання.
Звичайно, все це не сприяло глибшій роботї над піснею. Української музичної критики тут давно не існує, а неукраїнська під іменем Чайковського якщо й удостоїть подібний твір своєю увагою, то обмежиться зневажливими вказівками на неприпустимі вокальні порушення чи то європейського бельканто, чи скопійованих від полїських бабусь «автентичних традицїй».
І от тут Золотим ключам забракло власної музичної дисциплїни. Екзальтованій ситуацїї навколо «Тернової ружі» ідеально відповідав Нїнин екзальтований стиль виконання. Марічка й Валя такого не допустили б, але лїдер є лїдер. Ніна утвердила отаке виконання, яке ми тепер чуємо в кількох їхнїх записах: не дуже дбаючи про чистоту інтонування та триголосся, тріо відверто й наполегливо зображує пристрасть, страждання, сягаючи аж зовсїм розпачливого надриву.
Як не дивно, але ця схильність вочевидь ріднить Нїну з росїйською романсово-романтично-цигансько-кабацькою школою. Не випадковими були й її пошуки щастя в московських конкурсах, спільних програмах з кубанськими козаками, її замилування манерою співу Пугачової чи Ротару. В більшости випадків це зрозуміло й звично, наша дешева публїка палко підтримує такі смаки й таку культуру.
В більшости випадків. Але не в випадку «Тернової ружі». І справа не в технїчних огріхах (хоча їх таки неприємно слухати), а саме в опущеннї генїального українського твору до рівня майже саратовских страданий. Це ж не романс, принаймнї не росїйський романс! Це рідкісної краси розвиток української піснї, її нове, сучасне звучання, строге, стримане, а водночас незмірне, а за своїм змістом і своїм емоцїйним ПІДтекстом і неспівмірне з популярним манїрним артистизмом. От це у дївчат не так. На це відкриття у них не вистачило бензину.
«Тернова ружа» чекає своїх крил.
===
Lit Klub
Дуже інформативний текст. Особливо дякую за порівняння матвієнчишиного підвивання з кабацькими піснями. Це в точку! Бачу, не мене одну вернуло від її навіть пошлого стилю вити, а не співати.
---
Vassyl Trylis
Lit Klub Ну так теж не можна. Нїнині помилки й "закоси" не виключають її блискучих записів. А знаючи її біографію й оточення, мусимо шанувати її творчий подвиг. Всї її технїчні та (гірше того) ідеологічні промахи мусимо спокійно аналїзувати, але не рубати навідлїг. Таких Нїн у нас надто мало, щоб підкидати їх ногами.
Оксану Петрусенко тех цькували. І сьогоднї цькують. І теж за "не такий" голос. Хоча ненависть сидить глибше.
На це просте запитання не так просто відповісти.
Нїна порушувала або ігнорувала всї мислимі правила вокальної науки й співала собі так, як навчилась від мами, від односельцїв і від бога. Це дозволило їй яскраво виразити свою емоцїйну самобутність і красу, і не могли вже цю повінь спинити нї полїтичні, нї службові обставини. Вона цїлком заслужено стала всенародною улюбленицею. «Ой летїли дикі гуси», «Колискова», веснянки… Вершиною її піснї став увесь доробок тріо «Золоті ключі», де вона була беззаперечним лїдером, хоча й Валя з Марічкою їй поступалися хіба що темпераментом.
Безсмертним документом їхньої майстерности й любови стала перша їхня платівка-гігант (1976). От там немає браку. Хоча вони й розповідали, як майже недбало записувався той альбом. То було їхнє рідне, то була стежка, яку їм вказав Іван і яку їм стелила найкращими квітами українська народна пісня.
Як, де й коли відбувся «генетичний збій», я не знаю. Може й в дитинстві. А може слава Ротару й Пугачової затьмарила мізки. Але Нїну почали вабити якісь інші подвиги. Їздила на естрадні конкурси (без особливого успіху), шукала якихось нових форм з Кубанським козачим хором, з Київською камератою, … і дедалї рідше й слабше з Золотими ключами. Було очевидно, що фольклорна любов у Нїни закінчилась, а характер народної артистки нїяких компромісів і нїякого терпіння не допускав. На тім Золоті ключі своє існування потихеньку й завершили. Бо співати «Ой роду наш красний» можна на кожному мітингу, а «Хтось у борі гукає» або «Нема мого Петруся», хоч це й чистосяйні перлинки, - не можна. Треба було кудись рухатись, і от саме в народній піснї Нїна свого шляху не бачила. А може й не хотїла бачити.
На тлї цїєї пере-хресної дороги з поворотами не туди дуже характерною віхою стала «Тернова ружа» (Володимир Іванишин - Галина Менкуш). Трагічну, детективну й зворушливу фабулу життя поета, як і великий творчий подвиг композиторки я тут вшаную шанобливим мовчанням - бо то зовсїм інший жанр. А ми зараз про пригоди «Тернової ружі» і, зокрема, що з нею не так у Золотих ключів.
«Не так» починалося з перших рядків.
Високе небо, небо Вкраїни,
Шляхи далекі, стигле мовчання;
На чистих болях, на руїнах
Тернова ружа цвіла коханням…
Немає сюжету, лише потік щойно вирваних з душі, ще живих образів, відчайдушна напруга, нестерпний біль людського серця, що намагається втримати, зберегти бодай цї уривки, краплини дорогоцїнного й трагічного життя:
Нас розлучили тумани раннї,
Хололо небо в очах тернових,
В мареві синїм пливли останнї
Терпкі суцвіття крил пелюсткових.
Холодні ночі, солоні вії,
Губи зашерхлі, довге чекання.
У снах торкаюсь сивої мрії,
Твоєї мрії, квіте кохання.
І рефреном - чи то скарга, чи ствердження невмолимої долї, Судьби. І невмирущої краси:
Тернова ружа, тернова доля,
Спогадом білим кружляєш в небі!
Тернова доля, тернова ружа,
Іду до тебе!
Іду до тебе!
Що було робити молодій співачцї з цим віршем? Бо вірш не схожий на жоден інший, з якими досї вона мала справу. Але, попри свою філологічну вишуканість ішов, припадав до самого серця… і просив собі ще якісь крила. Йому треба було летїти.
І Галя Менкуш вволила його волю. Вона написала мелодїю, а далї доквітчала її й ще двома голосами. Якщо основна мелодїя задумувалась як романс, то в триголоссї твір зазвучав інакше. Ширше. Вище. Так, мелодїя не змінилась жодною нотою, але складне триголосе мереживо повело далї, в трьохвимірний світ високої УКРАЇНСЬКОЇ піснї. В цїй піснї-романсї, піснї-плачї-скорботї, піснї-осяяннї зазвучала сама Україна, її Судьба, її тернова Доля. Це був тріумф Краси, яка гине під чорним подихом Смерти, але не схиляється, не в’яне, її білі суцвіття кружляють в небі - та нї, вона й не гине, вона не може загинути, бо краса безсмертна!
«Тернової ружі» злякались. Злякалась технїчної складности наша «всеїдна» естрада, не сприйняла емоцїйну глибину академічна знать, а найбільше була наполохана недремна цензура: як це в світлому радянському суспільстві міг виникнути такий темний твір? І в першому ж рядку - «небо Вкраїни». І жодного натяку не тільки на заслуги рідної партїї, а навіть на щасливе життя народу!
За пісню по-справжньому взялися Золоті ключі. Їм не треба було нїчого розшифровувати й розтлумачувати. Їхнї українські душі миттєво, без перекладачів та інструкторів, відчули рідне. На душевному підйомі дївчата швидко, аж надто швидко подолали складнувату партитуру - і пісня полетїла! Аудиторія Золотих ключів зустрічала новинку з величезним захопленням. Це ще більше дратувало цензуру. В перших записах «небо Вкраїни» довелося замінити на «небо осїннє». Все одно, пісню не те щоб заборонили, а тихо, по-батьківськи «не рекомендували» до виконання.
Звичайно, все це не сприяло глибшій роботї над піснею. Української музичної критики тут давно не існує, а неукраїнська під іменем Чайковського якщо й удостоїть подібний твір своєю увагою, то обмежиться зневажливими вказівками на неприпустимі вокальні порушення чи то європейського бельканто, чи скопійованих від полїських бабусь «автентичних традицїй».
І от тут Золотим ключам забракло власної музичної дисциплїни. Екзальтованій ситуацїї навколо «Тернової ружі» ідеально відповідав Нїнин екзальтований стиль виконання. Марічка й Валя такого не допустили б, але лїдер є лїдер. Ніна утвердила отаке виконання, яке ми тепер чуємо в кількох їхнїх записах: не дуже дбаючи про чистоту інтонування та триголосся, тріо відверто й наполегливо зображує пристрасть, страждання, сягаючи аж зовсїм розпачливого надриву.
Як не дивно, але ця схильність вочевидь ріднить Нїну з росїйською романсово-романтично-цигансько-кабацькою школою. Не випадковими були й її пошуки щастя в московських конкурсах, спільних програмах з кубанськими козаками, її замилування манерою співу Пугачової чи Ротару. В більшости випадків це зрозуміло й звично, наша дешева публїка палко підтримує такі смаки й таку культуру.
В більшости випадків. Але не в випадку «Тернової ружі». І справа не в технїчних огріхах (хоча їх таки неприємно слухати), а саме в опущеннї генїального українського твору до рівня майже саратовских страданий. Це ж не романс, принаймнї не росїйський романс! Це рідкісної краси розвиток української піснї, її нове, сучасне звучання, строге, стримане, а водночас незмірне, а за своїм змістом і своїм емоцїйним ПІДтекстом і неспівмірне з популярним манїрним артистизмом. От це у дївчат не так. На це відкриття у них не вистачило бензину.
«Тернова ружа» чекає своїх крил.
===
Lit Klub
Дуже інформативний текст. Особливо дякую за порівняння матвієнчишиного підвивання з кабацькими піснями. Це в точку! Бачу, не мене одну вернуло від її навіть пошлого стилю вити, а не співати.
---
Vassyl Trylis
Lit Klub Ну так теж не можна. Нїнині помилки й "закоси" не виключають її блискучих записів. А знаючи її біографію й оточення, мусимо шанувати її творчий подвиг. Всї її технїчні та (гірше того) ідеологічні промахи мусимо спокійно аналїзувати, але не рубати навідлїг. Таких Нїн у нас надто мало, щоб підкидати їх ногами.
Оксану Петрусенко тех цькували. І сьогоднї цькують. І теж за "не такий" голос. Хоча ненависть сидить глибше.