Лікійська стежка. Каньйон Гейнюк
Напевно, намети, то не моє, от не можу я там нормально спати. Цього разу і тепло було, навіть жаркувато, і вітер вщух, а я все одно крутилася всю ніч. А може то просто від емоцій перед початком маршруту)
Підйом о 6 ранку, перекус, збирання речей, які не хотіли вміщуватися в рюкзак, ще та пригода, і так кожного дня) Таке враження, що мені за ніч, хтось щось підкидував зі своїх речей)
Вийшли точно о 8 ранку, хоча могли і раніше, на вході нікого все одно не було і можна було вільно пройти)
Прощавайте павичі)
В каньйон вирішили не йти, тому одразу звернули на стежку.
Дивно, коли на календарі осінь, а тебе оточують квіти)
Каньйон залишився десь там внизу
Стежка, до речі, добре маркована, як не біло-червоною маркою, то туриками, вежами з камінчиків, до яких може докластися кожен. На сайті Лікійської стежки написано, що якщо ви десь заблукали, то поверніться і вкажіть вірний шлях наступному мандрівнику)
Тож ми майже ніде не блукали, а постійно дерлися вгору і так до перевалу. Зате які види відкривалися з кожним новим подоланим метром)
З водою проблем не було, я думала все буде значно гірше. Лише в останній день ми трохи розслабилися і не зробили нормальних запасів біля джерела.
За перевалом, де ми трохи підкріпилися, на нас чекав затяжний спуск в каньйон з велетенськими валунами та прохолодною водою, де можна було скупатися.
Але небо почали підступно затягувати хмари. Отут то нас серед купи каміння і накрила злива з градом та грозою.
З першими краплями дощу ми намагалися перейти річку вбрід. Отут дуже підступне місце, знаю, що дехто намагався форсувати річку по праву руку, а треба триматися лівого боку.
Перехід був таким собі, ноги намочила по коліна.
Дощ перечекали під кам’яною грядою. Десь вдарила блискавка. Якщо чесно, саме грози в горах боюся страшенно, а тут таке) Тоді ми ще не знали, що той удар спричинив лісову пожежу.
Тим часом каміння стало мокрим та слизьким, тож видертися з каньйону стало ще тою пригодою - босоніж, у плащі та черевиках на шиї)
До того ж ще й каміння почало осипатися,то ж ми пристроїлися за комерційною групою і швиденько дісталися дороги.
А там вже і на привал час було ставати,бо скоро мало стемніти, а сил йти далі вже не було. Поповнили запаси води з джерела і встановили намети просто на дорозі неподалік стежки.
На вечір піднявся вітер і знову задощило, тож мені знову не спалося, а ще в небі літали вертольоти…
На останок скажу про одну річ, якщо хочете дізнатися, яка насправді людина, візьміть її в похід і точно довідаєтеся, що вона собою являє насправді.
Наступного дня планували пройти десь 14 км до Гедельме.
Підйом о 6 ранку, перекус, збирання речей, які не хотіли вміщуватися в рюкзак, ще та пригода, і так кожного дня) Таке враження, що мені за ніч, хтось щось підкидував зі своїх речей)
Вийшли точно о 8 ранку, хоча могли і раніше, на вході нікого все одно не було і можна було вільно пройти)
Прощавайте павичі)
В каньйон вирішили не йти, тому одразу звернули на стежку.
Дивно, коли на календарі осінь, а тебе оточують квіти)
Каньйон залишився десь там внизу
Стежка, до речі, добре маркована, як не біло-червоною маркою, то туриками, вежами з камінчиків, до яких може докластися кожен. На сайті Лікійської стежки написано, що якщо ви десь заблукали, то поверніться і вкажіть вірний шлях наступному мандрівнику)
Тож ми майже ніде не блукали, а постійно дерлися вгору і так до перевалу. Зате які види відкривалися з кожним новим подоланим метром)
З водою проблем не було, я думала все буде значно гірше. Лише в останній день ми трохи розслабилися і не зробили нормальних запасів біля джерела.
За перевалом, де ми трохи підкріпилися, на нас чекав затяжний спуск в каньйон з велетенськими валунами та прохолодною водою, де можна було скупатися.
Але небо почали підступно затягувати хмари. Отут то нас серед купи каміння і накрила злива з градом та грозою.
З першими краплями дощу ми намагалися перейти річку вбрід. Отут дуже підступне місце, знаю, що дехто намагався форсувати річку по праву руку, а треба триматися лівого боку.
Перехід був таким собі, ноги намочила по коліна.
Дощ перечекали під кам’яною грядою. Десь вдарила блискавка. Якщо чесно, саме грози в горах боюся страшенно, а тут таке) Тоді ми ще не знали, що той удар спричинив лісову пожежу.
Тим часом каміння стало мокрим та слизьким, тож видертися з каньйону стало ще тою пригодою - босоніж, у плащі та черевиках на шиї)
До того ж ще й каміння почало осипатися,то ж ми пристроїлися за комерційною групою і швиденько дісталися дороги.
А там вже і на привал час було ставати,бо скоро мало стемніти, а сил йти далі вже не було. Поповнили запаси води з джерела і встановили намети просто на дорозі неподалік стежки.
На вечір піднявся вітер і знову задощило, тож мені знову не спалося, а ще в небі літали вертольоти…
На останок скажу про одну річ, якщо хочете дізнатися, яка насправді людина, візьміть її в похід і точно довідаєтеся, що вона собою являє насправді.
Наступного дня планували пройти десь 14 км до Гедельме.