С милым рай и в шалаше або "Съебалась в ужасе" (с)
Таки прийшла та година і НАРЕШТІ вибралися ми в горби. ))
Цього разу закинули планку дуже високо, вище нас тіки Говерла і літаки в небі глибокому ))
Давно мріялося покорити одну з найвищих гір України.. Зійти, так сказати, на Петра )))))) Думаю, всім зрозуміло, що мається на увазі Петрос Чорногірський.
Наплічник збирався в останній момент, так що часу на сон не вистачило... В поїзді теж не особо поспиш... Шум і гамір, дзвінкі голоси туристів і глухий бас у відповідь - їх кавалерів..
Та дорога до Лазещини промайнула як одна мить, ми й не зчулися, як стояли на станції, а з недр поїзда виходили люди, і несли свої численні пожитки.. Більшість з них йшла в так званий «Дім лісника» поправляти здоров’я.. ))) А ми з Фішером вирушили в нашу (як потім виявилося, трьохденну) подорож рідними стежками Карпат, де ще не ступала нога лінивого туриста ))
В селі, як же без того, нас взяв блуд, зате ми довідалися, що до Парижу всього то 1000 км.. )) А до Сільської ради - 800 кроків. Самі вирішуйте, куди вам більше б хотілося. :))
Враховуючи погодні умови, я нарікала на свою лінь, бо закутатися не було в що, а холод був лютий і нищівний; пронизував до кісток холодний червневий вітер, ...і плуталися в волоссі випадково закинуті туди недолею комахи. Та не все ж було так зле, від роси наші ноги захищало надійне взуття, а від поривів вітру - обійми коханого )))
Та не так то швидко діялося, шановні почитовувачі Рисякіної творчості ))) світало, край неба палало, хтозна де загуляв соловейко, що не чула я його затяжних трелей.. але двоє стомлених (то про мене) і голодних (що за йомайо, знову ж я..) туристів розвалилися на запашній, нещодавно скошеній травиці, просто посеред дороги і приступили до трапези. Що ми там тільки не мали в своїх 80-ти літрових плєцаках - ікра баклажанная заморськая, риба фарширована фазанами, (фігня скажу вам, ця заливна риба))), креветки в томатному соусі, лангусти печені на вишневих дровах... Сніданок пішов як в сиру землю.
..Та немає худа без добра. Фішеряка не зовсім пам’ятав, кудою наш путь далекий стелиться. А тудою, в напрямку Говерли. Якої не було видно через густі ліси, і туман, який їх оповив, і ще тому, що просто не було видно :) Життя таке, не всім легко )))
Та пощастило нам несказанно, зустріли ми по дорозі аборигенів 21 розливу (вроді би й свіжак, а валять по своїх підйомах-спусках як молоді горні козли, я ледве за ними поспівала...), які вивели нас в люди )) ГГГ, якби ж то "в люди". В ліс дорогу нам показали, а далі ми вже своїми силоньками пошуміли по бездоріжжі. Надіячись на гарну пам’ять і орієнтування по місцевості Старшого )))
Йшлося по-різному. Я ж, звісно, не подарунок на 23 лютого (а вам ж шкарпетки все вручають, мужчини?? з гордим видом, ніби ключ від Лєксуса протягують), але й не відплата на 8 березня. Трохи таки Рись_горнохідна, всюди_прохідна. Старалася не падати лицем в грязюку (а її не бракувало, шльопали ми по болітцю, відганяли комарів, які так і приглядалися, за яку соковиту частину нас гризанути, та немає хап хап, беззсоромні створіння, "съебалась в ужасе" говорив Старшой тим, які своїми недалекоглядними мізками не розуміли, що не годиться кусати чесних туристів) і з видом нестомної войовниці-амазонки дерлася по схилах вверх і вверх. Таке враження, що весь маршрут на Петрос складається з самих тільки підйомів. 5 метрів наближено схожої на горизонтальну поверхні були для ніг моїх як цілющі нектари для уст грецьких богів.
Та які тут боги, до Олімпу нам ще далеко. а Петро(с) от він, жде. Ще день ходу, і ми на ньому ))) Але в ту пору ми ще про це ні сном, ні духом не відали....
...Чи довго там йшлося, чи ні (то лише в казках швидко події розвиваються, а потім "жили вони довго і щасливо") та прийшла година на відпочинок. Бо "война войной, а обед по расписанию" ))) І привалили ми потомлені тіла до землі, сонцем нагрітої. І зморив Фішера сон молодецький. А мені все не йнялося, я снувала туди сюди, мочила руки-ноги в джерельній холоднющій воді, бо спека була неймовірна. Незнаю як там не спарився Юра під тінистим гіллям ялинки, а з мене піт стікав рікою, і понеслося моє ДНК в море....
За всю дорогу складалося в мене враження, що доріжка ця забута богом і людьми, ніхто повз нам не пройшов, може якась пташка пролетіла безхмарним небом, чи ящірка шмигнула злякано в перепалену сонцем траву... І тут звідки не візьмись - гуцули. Цей всюдисущий народ. Парочка, почті шо молодняк, взявшись за руки поснувала, непоспішаючи, вверх, так ніби прогулюючись після вистави в театрі Франка двійко перестарілих інтелігентів...
Я розкрила з просоння очі, і побачила тільки їх пятки в невибагливому взутті, що здійняли куряву на безлюдній дорозі. Та невдовзі вони зникли за поворотом, як і зникли з нашого життя, не залишивши ані найменшого сліду....
Кружка гарячого напою - саме воно в спекотний день )))) Ще раз вмившись - потом і водою - ми зібрали пожитки в наплічники і з впевненістю в намірах і гудінням в ногах (то я особисто про себе, здохлячок, ледве вже ноги пересувала, аж поки не побачила.. ну про це далі) продовжили ми путь, піднімаючи голову в небо, де височів на горизонті величний Петрос. І ніби манив нас, закликав. Хутчій, давайте ж, вперед!!! Але тільки-но він зник з горизонту за ялинами, які наступали на нас, як посміхнулася беззубою помішкою недоКОЛИБА....
Ніби після довгої розлуки, скинувши рюбзак, завалилися ми на розвалену лавку, яка колись служила мандрівним туристам прихистком і ліжком, і втупилася поглядом просто в небо. Рваними кусками і обломками заслоняло його щось, що колись служило дахом. Де-не-де залишилися вцілілі дошки, поросші мохом і закутані павутиною, вони памятали, як колись були надійним міцним дахом над хатинкою серед лісу. В нашому ж випадку вони прихистили нас від роси... Був би дощ - було б нам ДУЖЕ весело )))) Але погода посприяла, і мало того, що ми милувалися зоряним небом, поки сон таки не зморив і не відправив нащі душі кудись далеко в країну видумок і мрій, де здійснюються найпотаємніші бажання і немає розлуки і печалі; сонце ніжко лоскотало наші щоки, вітер шурхотів і плутав волосся..
....Недоколиба віддалялася все далі і далі, поки і зовсім не поглинув її ліс...
Кожного разу дивуюся скільки здавалося б не ходиш цими чаруючими стежками, а в кожному підйомі відкриваєш нові грані себе; спостерігаєш за природою, якій байдуже до метушні проходящих мимо людей. Для неї ми просто незначна частина буття.. Ходимо, топчемо буйні трави, зриваємо квіти, рубаємо дерева, з’їдаємо ягоди, розлякуємо звірів.. Вандали, словом.
Але це не про нас з Юрою. Ми бережно долали кожен крок нашого сходження на таку манливу і далеку вершину. І от вже здавалося б, бачиш пік, і зненацька за ним ще один "зуб" і ти продовжуєш підйом, зрошуюючи суху землю власним соком і кожного разу вперто долаючи нові перешкоди.
Йшли ми з Фішером манівцями.. Кущі чіплялися на нас, ніби потопельники за слизькі каміння берега. Чи як жебраки за випадкових прохожих... Сонце пекло в голову. Говорили мало, кілька хвилин на відпочинок - і далі - день ж не вічний, а нам ще прихисток наніч шукати.
Словом, що вам розказувати, як дерлася Рисяка, стрираючи резинову підохну Ля-спортіви о земну твердь, чіпляючись лівою рукою за коріння і траву, а правою опираючись на трекінгову палицю, як старець на свій коштур. Інша була в Фішера. І так брели ми, зупиняючись, в захопленні оглядуючись за Говерлу, що залишилася за плечима і з докором дивилася нам в слід, ніби запитуючи "А чому ж мене оминули?"... Не прийшов ще твій час, шановна, на все своя година. А ще по дорозі до тебе КПП втиснули між ялинами... Ну що за люди, так зіпсувати пейзаж??!!! І ще б витрусити з туристів (і так бідних, як студенти, тільки без стипендії)) останні копійки на зворотню дорогу і пиво...
І..і.... !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! ІХххіххіхіххіхіх!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Почуття радості і гордості переповнюють тебе, коли ти бачиш вершину, на яку так прагнув зійти!!! І тут спалена капличка, зігнутий вітрами хрест... І мініатюра "Хлопець з сачком". Та не все одразу, майте ж терпіння ))
Лєгкоходом (жінка сидить біля підніжжя і як сторожова собака, глядить за спорядження) з маленьким рюбзачком і великим фотіком чех_Юра наступав нам на п’ятки, і таки обігнав мене в погоні на Петрос. Ітого, було нам троє на борту, не рахуючи комах в сачку..
Юра - він же Фішер, що взявши першість в свої ноги, першим видерся на вершину; чех_Юра, який недолюблює українців, бо ті виграли (чи програли) в чехів в футболі (ну не фанат, то вже своїми силами і гугл_в_поміч); Сашко з сачком, і ваша віддана Рисяка_пости_в_жж_писака.
....Чех покинув нас швидко. Ковтнувши джерельної води, заздалегіть набраної під підйомом на Петрос, і бережно витягненої "на горбі" на верх мною, він попрощався, зазнимкував ще якісь незнані мною квіти і зник, як не бувало.
А Сашко теревенив з нами про гори, розповідав про нелегку професію біолога і про те, що на дослідження не виділяють коштів; що батько його родом з Квасів; що бігає по горах, як малолєтки по дискотеках, і що годиною раніше на Петрос зайшов дідусь, опираючись на свій посох, щоб глянути чому на цю гору ходять такі натовпи щодня вже 50 років повз його хату ...
А я жувала з філософським погядом бутерброд, спостерігала, як хмари відкидають тінь на Говерлу, і як майорять вдалі чиїсь розмиті силуети..
Розмова лилася легко і невимушено, поцілунок іноді зривався з уст Старшого і летів просто на мою щоку (!!!!!!), а сонце несло свою нелегку службу, і все далі закочувалося за горизонт, ніби натякаючи, мовляв "засиділися ви, люди..".
Спуск - не підйом, але, потомлені довгою дорогою, ми очима тільки й шукали коротшого шляху, і бажано б якусь колибу, яка б ще раз прийняла нас в своє нутро.
І хатинка не забарилася вигулькнути з-за дерев, підзолочених сонцем, яке от-от закотиться за обрій... і що я вам скажу, шановні читачі, лежали ми під надійним дахом, без виду на зірки і згадували недоколибу... Коли вітер шурхотів, неначе розповідав тихенько смутну історію, і зорі змовницьки підмигували нам, мов спільникам в якомусь таємному ділі, і освітлювали путь нічним створінням... Все навкруги застигло в німій тиші, яку зрідка розривали нічні перегукування голодних сов..
..Побачити Говерлу, осяяну ранковим сонцем мені не судилося, бо в п’ятій ранку в горах не спали лиш ми вдвох з Юрою.. Гори давним давно омилися росою, зігрілися ранковим літнім сонцем і чекали з солодкою млістю на нових відчайдухів, які їм кинуть виклик..))
А нас чекала делека (15 км то вам мало, чи що???!!) дорога додому, до цивілізації... Чомусь мені завжди довгою здається зворотня дорога. З кожним кроком відчувається, як гори відпускають твою руку і віддаляються, розчиняючись в ранковій млі.. І от Петрос зникає з нашого поля зору, скривається від цікавих очей Говерла... Цікаво, про що вони говорять між собою, коли їх не можуть почути люди...
На стежинці, яка вже переходить в сільську дорогу, дедалі частіше видно сліди від шин лісовозів, копит коней... А от і поодинокі хатинки, мимохіть пробігаючі гуцули, уривки чиїхось розмов, і залізнодорожня колія.
Лазещина вітає гостей. Дітей гір, які на три дні вирвалися з полону цівілізації і вдихнули на повні гурди дух свободи... .......Тамує страгу в спекотний день бутилочне пиво. "Хімія" питу «лонгера» з сілького магазину, з вічно_непрацюючим холодильником спрагу не тамує, а тільки дратує своїм приторним смаком..
Голоси стають все ближчими, розмова зрозумілішою. Група туристів добігає до вагону щойноприбувшого потяга Рахів-Львів... і ми, піддаючись загальним настроям, запливаємо рахом з натовпом, що тісниться на пероні, в його залізне нутро. І згадували, що дарма не взяли номер телефону нашого нового знайомого біолога, жаліємося, що ця спека вже дістала, плануємо, що приготуємо на вечерю.....
І в душ так хочеться, і спати.. І ще цікаво переглянути фото!!!... А враження про гори ще такі свіжі, і душі наші все ще там, літають над Петросом, як метелики, яких оминув сачок...
..Заходимо в черговий вагон у пошуках вільної лавки, закидуємо на полиці величезні рюбзаки, які чомусь не стали легшими без води і їди. І бачимо знайоме обличчя, яке посміхається нам. І вільна лавка поруч.
"Привіт, Сашко!" :)
Цього разу закинули планку дуже високо, вище нас тіки Говерла і літаки в небі глибокому ))
Давно мріялося покорити одну з найвищих гір України.. Зійти, так сказати, на Петра )))))) Думаю, всім зрозуміло, що мається на увазі Петрос Чорногірський.
Наплічник збирався в останній момент, так що часу на сон не вистачило... В поїзді теж не особо поспиш... Шум і гамір, дзвінкі голоси туристів і глухий бас у відповідь - їх кавалерів..
Та дорога до Лазещини промайнула як одна мить, ми й не зчулися, як стояли на станції, а з недр поїзда виходили люди, і несли свої численні пожитки.. Більшість з них йшла в так званий «Дім лісника» поправляти здоров’я.. ))) А ми з Фішером вирушили в нашу (як потім виявилося, трьохденну) подорож рідними стежками Карпат, де ще не ступала нога лінивого туриста ))
В селі, як же без того, нас взяв блуд, зате ми довідалися, що до Парижу всього то 1000 км.. )) А до Сільської ради - 800 кроків. Самі вирішуйте, куди вам більше б хотілося. :))
Враховуючи погодні умови, я нарікала на свою лінь, бо закутатися не було в що, а холод був лютий і нищівний; пронизував до кісток холодний червневий вітер, ...і плуталися в волоссі випадково закинуті туди недолею комахи. Та не все ж було так зле, від роси наші ноги захищало надійне взуття, а від поривів вітру - обійми коханого )))
Та не так то швидко діялося, шановні почитовувачі Рисякіної творчості ))) світало, край неба палало, хтозна де загуляв соловейко, що не чула я його затяжних трелей.. але двоє стомлених (то про мене) і голодних (що за йомайо, знову ж я..) туристів розвалилися на запашній, нещодавно скошеній травиці, просто посеред дороги і приступили до трапези. Що ми там тільки не мали в своїх 80-ти літрових плєцаках - ікра баклажанная заморськая, риба фарширована фазанами, (фігня скажу вам, ця заливна риба))), креветки в томатному соусі, лангусти печені на вишневих дровах... Сніданок пішов як в сиру землю.
..Та немає худа без добра. Фішеряка не зовсім пам’ятав, кудою наш путь далекий стелиться. А тудою, в напрямку Говерли. Якої не було видно через густі ліси, і туман, який їх оповив, і ще тому, що просто не було видно :) Життя таке, не всім легко )))
Та пощастило нам несказанно, зустріли ми по дорозі аборигенів 21 розливу (вроді би й свіжак, а валять по своїх підйомах-спусках як молоді горні козли, я ледве за ними поспівала...), які вивели нас в люди )) ГГГ, якби ж то "в люди". В ліс дорогу нам показали, а далі ми вже своїми силоньками пошуміли по бездоріжжі. Надіячись на гарну пам’ять і орієнтування по місцевості Старшого )))
Йшлося по-різному. Я ж, звісно, не подарунок на 23 лютого (а вам ж шкарпетки все вручають, мужчини?? з гордим видом, ніби ключ від Лєксуса протягують), але й не відплата на 8 березня. Трохи таки Рись_горнохідна, всюди_прохідна. Старалася не падати лицем в грязюку (а її не бракувало, шльопали ми по болітцю, відганяли комарів, які так і приглядалися, за яку соковиту частину нас гризанути, та немає хап хап, беззсоромні створіння, "съебалась в ужасе" говорив Старшой тим, які своїми недалекоглядними мізками не розуміли, що не годиться кусати чесних туристів) і з видом нестомної войовниці-амазонки дерлася по схилах вверх і вверх. Таке враження, що весь маршрут на Петрос складається з самих тільки підйомів. 5 метрів наближено схожої на горизонтальну поверхні були для ніг моїх як цілющі нектари для уст грецьких богів.
Та які тут боги, до Олімпу нам ще далеко. а Петро(с) от він, жде. Ще день ходу, і ми на ньому ))) Але в ту пору ми ще про це ні сном, ні духом не відали....
...Чи довго там йшлося, чи ні (то лише в казках швидко події розвиваються, а потім "жили вони довго і щасливо") та прийшла година на відпочинок. Бо "война войной, а обед по расписанию" ))) І привалили ми потомлені тіла до землі, сонцем нагрітої. І зморив Фішера сон молодецький. А мені все не йнялося, я снувала туди сюди, мочила руки-ноги в джерельній холоднющій воді, бо спека була неймовірна. Незнаю як там не спарився Юра під тінистим гіллям ялинки, а з мене піт стікав рікою, і понеслося моє ДНК в море....
За всю дорогу складалося в мене враження, що доріжка ця забута богом і людьми, ніхто повз нам не пройшов, може якась пташка пролетіла безхмарним небом, чи ящірка шмигнула злякано в перепалену сонцем траву... І тут звідки не візьмись - гуцули. Цей всюдисущий народ. Парочка, почті шо молодняк, взявшись за руки поснувала, непоспішаючи, вверх, так ніби прогулюючись після вистави в театрі Франка двійко перестарілих інтелігентів...
Я розкрила з просоння очі, і побачила тільки їх пятки в невибагливому взутті, що здійняли куряву на безлюдній дорозі. Та невдовзі вони зникли за поворотом, як і зникли з нашого життя, не залишивши ані найменшого сліду....
Кружка гарячого напою - саме воно в спекотний день )))) Ще раз вмившись - потом і водою - ми зібрали пожитки в наплічники і з впевненістю в намірах і гудінням в ногах (то я особисто про себе, здохлячок, ледве вже ноги пересувала, аж поки не побачила.. ну про це далі) продовжили ми путь, піднімаючи голову в небо, де височів на горизонті величний Петрос. І ніби манив нас, закликав. Хутчій, давайте ж, вперед!!! Але тільки-но він зник з горизонту за ялинами, які наступали на нас, як посміхнулася беззубою помішкою недоКОЛИБА....
Ніби після довгої розлуки, скинувши рюбзак, завалилися ми на розвалену лавку, яка колись служила мандрівним туристам прихистком і ліжком, і втупилася поглядом просто в небо. Рваними кусками і обломками заслоняло його щось, що колись служило дахом. Де-не-де залишилися вцілілі дошки, поросші мохом і закутані павутиною, вони памятали, як колись були надійним міцним дахом над хатинкою серед лісу. В нашому ж випадку вони прихистили нас від роси... Був би дощ - було б нам ДУЖЕ весело )))) Але погода посприяла, і мало того, що ми милувалися зоряним небом, поки сон таки не зморив і не відправив нащі душі кудись далеко в країну видумок і мрій, де здійснюються найпотаємніші бажання і немає розлуки і печалі; сонце ніжко лоскотало наші щоки, вітер шурхотів і плутав волосся..
....Недоколиба віддалялася все далі і далі, поки і зовсім не поглинув її ліс...
Кожного разу дивуюся скільки здавалося б не ходиш цими чаруючими стежками, а в кожному підйомі відкриваєш нові грані себе; спостерігаєш за природою, якій байдуже до метушні проходящих мимо людей. Для неї ми просто незначна частина буття.. Ходимо, топчемо буйні трави, зриваємо квіти, рубаємо дерева, з’їдаємо ягоди, розлякуємо звірів.. Вандали, словом.
Але це не про нас з Юрою. Ми бережно долали кожен крок нашого сходження на таку манливу і далеку вершину. І от вже здавалося б, бачиш пік, і зненацька за ним ще один "зуб" і ти продовжуєш підйом, зрошуюючи суху землю власним соком і кожного разу вперто долаючи нові перешкоди.
Йшли ми з Фішером манівцями.. Кущі чіплялися на нас, ніби потопельники за слизькі каміння берега. Чи як жебраки за випадкових прохожих... Сонце пекло в голову. Говорили мало, кілька хвилин на відпочинок - і далі - день ж не вічний, а нам ще прихисток наніч шукати.
Словом, що вам розказувати, як дерлася Рисяка, стрираючи резинову підохну Ля-спортіви о земну твердь, чіпляючись лівою рукою за коріння і траву, а правою опираючись на трекінгову палицю, як старець на свій коштур. Інша була в Фішера. І так брели ми, зупиняючись, в захопленні оглядуючись за Говерлу, що залишилася за плечима і з докором дивилася нам в слід, ніби запитуючи "А чому ж мене оминули?"... Не прийшов ще твій час, шановна, на все своя година. А ще по дорозі до тебе КПП втиснули між ялинами... Ну що за люди, так зіпсувати пейзаж??!!! І ще б витрусити з туристів (і так бідних, як студенти, тільки без стипендії)) останні копійки на зворотню дорогу і пиво...
І..і.... !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! ІХххіххіхіххіхіх!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Почуття радості і гордості переповнюють тебе, коли ти бачиш вершину, на яку так прагнув зійти!!! І тут спалена капличка, зігнутий вітрами хрест... І мініатюра "Хлопець з сачком". Та не все одразу, майте ж терпіння ))
Лєгкоходом (жінка сидить біля підніжжя і як сторожова собака, глядить за спорядження) з маленьким рюбзачком і великим фотіком чех_Юра наступав нам на п’ятки, і таки обігнав мене в погоні на Петрос. Ітого, було нам троє на борту, не рахуючи комах в сачку..
Юра - він же Фішер, що взявши першість в свої ноги, першим видерся на вершину; чех_Юра, який недолюблює українців, бо ті виграли (чи програли) в чехів в футболі (ну не фанат, то вже своїми силами і гугл_в_поміч); Сашко з сачком, і ваша віддана Рисяка_пости_в_жж_писака.
....Чех покинув нас швидко. Ковтнувши джерельної води, заздалегіть набраної під підйомом на Петрос, і бережно витягненої "на горбі" на верх мною, він попрощався, зазнимкував ще якісь незнані мною квіти і зник, як не бувало.
А Сашко теревенив з нами про гори, розповідав про нелегку професію біолога і про те, що на дослідження не виділяють коштів; що батько його родом з Квасів; що бігає по горах, як малолєтки по дискотеках, і що годиною раніше на Петрос зайшов дідусь, опираючись на свій посох, щоб глянути чому на цю гору ходять такі натовпи щодня вже 50 років повз його хату ...
А я жувала з філософським погядом бутерброд, спостерігала, як хмари відкидають тінь на Говерлу, і як майорять вдалі чиїсь розмиті силуети..
Розмова лилася легко і невимушено, поцілунок іноді зривався з уст Старшого і летів просто на мою щоку (!!!!!!), а сонце несло свою нелегку службу, і все далі закочувалося за горизонт, ніби натякаючи, мовляв "засиділися ви, люди..".
Спуск - не підйом, але, потомлені довгою дорогою, ми очима тільки й шукали коротшого шляху, і бажано б якусь колибу, яка б ще раз прийняла нас в своє нутро.
І хатинка не забарилася вигулькнути з-за дерев, підзолочених сонцем, яке от-от закотиться за обрій... і що я вам скажу, шановні читачі, лежали ми під надійним дахом, без виду на зірки і згадували недоколибу... Коли вітер шурхотів, неначе розповідав тихенько смутну історію, і зорі змовницьки підмигували нам, мов спільникам в якомусь таємному ділі, і освітлювали путь нічним створінням... Все навкруги застигло в німій тиші, яку зрідка розривали нічні перегукування голодних сов..
..Побачити Говерлу, осяяну ранковим сонцем мені не судилося, бо в п’ятій ранку в горах не спали лиш ми вдвох з Юрою.. Гори давним давно омилися росою, зігрілися ранковим літнім сонцем і чекали з солодкою млістю на нових відчайдухів, які їм кинуть виклик..))
А нас чекала делека (15 км то вам мало, чи що???!!) дорога додому, до цивілізації... Чомусь мені завжди довгою здається зворотня дорога. З кожним кроком відчувається, як гори відпускають твою руку і віддаляються, розчиняючись в ранковій млі.. І от Петрос зникає з нашого поля зору, скривається від цікавих очей Говерла... Цікаво, про що вони говорять між собою, коли їх не можуть почути люди...
На стежинці, яка вже переходить в сільську дорогу, дедалі частіше видно сліди від шин лісовозів, копит коней... А от і поодинокі хатинки, мимохіть пробігаючі гуцули, уривки чиїхось розмов, і залізнодорожня колія.
Лазещина вітає гостей. Дітей гір, які на три дні вирвалися з полону цівілізації і вдихнули на повні гурди дух свободи... .......Тамує страгу в спекотний день бутилочне пиво. "Хімія" питу «лонгера» з сілького магазину, з вічно_непрацюючим холодильником спрагу не тамує, а тільки дратує своїм приторним смаком..
Голоси стають все ближчими, розмова зрозумілішою. Група туристів добігає до вагону щойноприбувшого потяга Рахів-Львів... і ми, піддаючись загальним настроям, запливаємо рахом з натовпом, що тісниться на пероні, в його залізне нутро. І згадували, що дарма не взяли номер телефону нашого нового знайомого біолога, жаліємося, що ця спека вже дістала, плануємо, що приготуємо на вечерю.....
І в душ так хочеться, і спати.. І ще цікаво переглянути фото!!!... А враження про гори ще такі свіжі, і душі наші все ще там, літають над Петросом, як метелики, яких оминув сачок...
..Заходимо в черговий вагон у пошуках вільної лавки, закидуємо на полиці величезні рюбзаки, які чомусь не стали легшими без води і їди. І бачимо знайоме обличчя, яке посміхається нам. І вільна лавка поруч.
"Привіт, Сашко!" :)