Поперед Кума в Пекло
Так у нас вже повелося, що як тільки-но вільна хвилина, ми тікаємо від усіх благ міста до витоків нашого народу.. Цього разу втекли до самого Пекла..
Погода не обіцяла бути сонячною і спекотною, та хіба ж колись нас з Кумом то зупиняло? Вибралися ми на ніч глядя з Станіслава на Раховозі до Надвірної. В 3-й ночі на сотці народу було, їй-бо як в церкві на Паску.. Вилізли всі погрітися у світлі прожекторів і ліхтарів, щоб вдень заснути, ховаючись під тоннами простирадл від сонячного світла.. Ваміпрюги..
Та зі мною „був красивий, був зі мною мій миленький”, мій маленький (75+10) Дотер.. Якшошо, то наплічник, може хто не знає..))
Та то я від теми втекла кудись до дідька на рога, хоча то знову ж таки забігаю наперед..
Битком набитий „раховоз”, копиця туристів з наплічниками (в яких певно стратегічні запаси пального на пів Надвірної ..), аборигени і ми, дорогі серцю, - все це добро висипалося на світанку в Надвірній і розбрелося хто куди..
Нікому не було б дивно (ну, певно нікому, чи нє?) споглядати сцену переодягання з шортів в штани мене і штанів поверх шортів Кума.. А що ж ви думали, „не май месяц”, холодно.. Надвірнянські вулиці, рясно вкриті вишнями, що ростуть на чужих подвір’ях. І (от халепа) так високо, що доводилося за ними стрибати ( з тим же таки напакованим Дойтером, який ще не зріднився зі мною і весь час норовив то там, то сям натиснути) яко_горний_козьол. Ці навики згодом стали при нагоді..)
І тут ми себе відчули вельми поважним панством, коли водій маршрутки сам зупинився, і дізнавшись, що нам у Бистрицю, підібрав і (всього то за 8 гривень задоволення!) за годинку ми вже топтали маршрут..
Вся дорога наша була промаркована, от чим милий серцю похід ан Сит вулю, що хоч-не-хоч, а дійти мусиш.. І з стежки не зіб’єшся..
Після смачного сніданку на березі річки, згрузили на плечі вже трохи легші наплічники і пішли вже протоптаною мільйонами ніг дорогою..
Гарно йдеться під захмареним небом, хоча зрідка прослизала в мозок думка, як хороше було б скупатися.. та краще б про це не думати.. Попереду нас чекає багато води.. Вкотре переконуюся, що бажання мають властивість здійснюватися..
Ваша вірна слуга, що через свої багато численні дойоби вимоги про смакоту нареклася в цьому поході Ням-Ням, діставала не тільки Кума. В якого, як виявилося, ангельське терпіння. Під гарячу руку потрапляло все що мало нещастя перейти дорогу..
Хоча тракторця, то, здається, не я..
Дорогою далекою, лісами і ярами, не раз „незлим тихим словом” згадуючи лісовози. Що розбили дорогу просто в шмаття, ми таки винесли свої кості разом з пожитками на полонину.. Там, у гостинної бабусі купили молока і сиру, перед тим втиснувши в себе чимало сиру таки в її хатинці.. Що не вмістилося - з собою..)) А вона ще казала, що нічого немає.. От вона, українська натура.. „Що в нас є? - Нічого. А все ж таки що в нас є”. Знайшлося нам і сиру кусень, і молока літра.. Та ще й бринзи замовили.. Скажу наперед, що мене та гірська смакота не поперла. Буц куда смачніший був.. Ням ням!!!!
Поки ми засідали з молокопродуктами, повз нас проходила група туристів, що якраз „відти”. Виявилося, що ми з Кумом взяли хибний напрямок і вийшли б зовсім не на Сивулю.. Як добре, що стрілися нам ці туристи, що вони теж мали намір йти явно не в напрямку села Бистриці.. Взаємовиручка - свята річ.. Отак ми - без метушні - закінчили трапезу, і скеровані в правильному напрямку, рушили далі в путь.
Кум все норовився мене здурити. Як то співають, „що то за кума, що під кумом не була”. Але то, певно, з іншого походу, тут про інше. Так шо діставайте дітей з-під столу і продовжуємо маршрут..)
І тут почалося! Дика гонка наперед Кума! А куди б ви подумали, га? Та куди ж біжать поперед рідні, як не в Пекло?
Ніякі перешкоди не зупиняли нас, бо бажання воззріти наяву таке диво підганяло по краще перемінного „кнута і пряника”..
Тим паче, що повз нас проносилися, мов хвилі в океані, десятки людей, усміхнених і, головне, вже ЗВІДТИ!!!!!!!!!!!!!!!! А кажете, що ото такого за життя не буває, щоб до Пекла потрапити.. А то нарід сам пливе до чорта в зуби…
Отак і дали ми з Кумом на капець, щоб не тратити ні хвилинки і на власні очі побачити, що ж то за диво таке дивнеє, що ні в казці сказати, ні в жж написати..
І ми там були, мед-вино не пили, бо ніц там не наливали.. Скрізь (що за часи пішли!) сполошний „розвод на лоха”.. Але ж красиво як тут, в Пеклі то..
І зовсім не Цербер охороняє вхід..)
Подумавши про вічне на краю провалля (а думки мов рій метушливих мух, виривалися. Обривалися, кружляли в затійливому танку..) рушаємо далі. Аж ген ген… за небокрай..
Не пий зі струмочка, козенятком станеш..
Тобто, не купайся в Бистриці…
Я то думаю, що то довкола стільки баранів..
День помалу хотів склонятися до завершення, а нас ще чекала не покорена вершина.. Сили Ням Няма покинули, насунула апатія.. І не біглося наверх , не пихтів „маленький тракторець”… Аж до пори до часу, поки не вліпили Горгани під затильника, і стало легше дихати, відпустило серце тугу-печаль свою..
А що вам нагадує фалоподібний символ на горі? То так, для красного слівця =)
Вітер на вершині просто зносив голову, тож довго ми там не затрималися і збігли вниз, гнані голодом, вітром і бажанням опустити п’яті точки на травицю, на диво швидко. І на щастя!) Потім почався дощ. Він благородно до останнього чекав, поки ми наситимося макаронами з курячою лапкою, залиємо то діло чаєм і засиплемо ізюмом.. та вітер не давав спуску, продував наскрізь..
От одні з наших дорогих сусідів.. Вночі бігали навколо намету. Скубли травку.. Благо, не подумали, що намет, то симпатична кобилиця, а то..
… Сонце ще не зайшло за небосхил. А ми вже травили „світські бесіди” в наметі.. Аж поки сон не зморив. І чулося крізь сон, як викрикують щось кияни на іншому кінці галявини, як бігають і фиркають всюдисущі коні, як метушиться зі своїм спальником кум..
І снилося, …. Та краще б не снилося…
А вранці розбудила нас „барабанная дробь”… Стукіт дощу по намету, хлюпотіння водиці під ногами.. Доо-о-оо-щ.. Гроза! Мало не полетіли ми до самого Пекла разом з наметом і всім начинням. Мало що бракувало, і шукали б ми себе серед далеких Горган.. Витримав намет цю наругу… і в Кума, як виявилося стальні нерви.. Коні таки не змилосердилися над наметом. Пройшлися своїми копитцями. Підкованими..
Спускатися з підніжжя до Пекла - то ще пів біди. По сипучці і кам’янистих стежках де-не-де перестрибнувши новостворений за ніч струмочок.
Та чим далі в ліс, тим нагліші партизани..
Оця каламутна річка, як ви певно подумали, не що інше, як вчорашня дорога, по якій так любо йшлося.. І, головне, так сухо..
Але ж в добрій компанії і дорога добра, пливла вона під ногами (доречно сказано, бо такі да, пливла..)і незчулися ми, як обігнали туристів зі столиці, які ще зранку дали нам фору (поки ми намет під дощем складали) і неспішно почимчикували до зупинки.. )..
В магазині (о ужас!!!!!!!!!!!! а-а-а-а-а-а-а-а-а оО як ці люди живуть взагалі???) не було СНІКЕРСА!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Це страшне.. Я про нього мріяла добрячих дав дні, відколи стоптала на вершині кавалочок.. І тут нате вам кумо - а нема… Тут і коні не допоможуть.. Хоча їх був цілий табун..
Про коней.. Як там не обіцялося і не говорилося, коні залишилися нецільованими.. Стид нам і срам. Але таки життє.. За це вони нам помстилися - вночі потопталися по наметі, і фиркали - спати не давали.. Ехеххе.. ))
Приїхала довгоочікувана маршрутка, битком набита туристами.. Я „впала” біля екскурсовода Жені з Києва (ці деталі, як і багато інших, вияснилося згодом) разом з мокрою штормовкою і Дойтером, які значно „підмочили” мені і моєму супутнику шорти.. Хто не катався на малесенькому автобусику по дорозі з Бистриці в Надвірну - ви втратили пів життя. І не треба „гамериканськх гірок”, тут таке веселуха, як у автобус (який, зауважте, зовсім не резиновий), битком набитий людьми і наплічниками, на кожній наступній зупинці поміщається ще стільки ж народу, скільки було там доти.. І місця на всіх вистачає.. Якась жіночка, якій ну дуже треба було в райцентр, сіла водієві на коліна… Де ще ви побачите ТАКЕ??????!!! Тільки у нас, і тільки на День конституції..
з Надвірної такої веселухи вже не передбачалося, речі запаковано в багажник, люди сидять, зручно вмостившись, в м’яких кріслах.. Бесідуємо про щось своє з новим знайомим.. Зокрема про те, що у нас обох черевики La sportiva..
На вокзалі Кум нас покидає, роки беруть своє, хочеться йому в тепле ліжко з келихом доброго вина і Кумою - не подумайте про Ням Ням - під рукою..=) Та не конче, щоб кума, головне, щоб файна молодиця..
А ми з киянами ще прогулюємося містом Франковим, я „розтікаюся в компліментах нашим вулицях, скверам і архітектурі”… От глянула оком, таки нічого у нас місто, ще еге-ге-ге, втре носа багатьом ))
Дощ нас наздогнав, прибив порох до землі, оросив нові враження, скропив гарячі чолови..
Мить прощання і …
..того дня я так і не скуштувала омріяного „Снікерса”…
Отож:
ГОРБИ - то люксово!!!.. Є про що подумати, з голови вивітрюються всі буденні справи. Вся рутина, яка щодня затягує нас у свої тенета… Вітер в горбах - то не фист.. Треба. Аби хто зігрівав (якщо помарка не гріє), а то може видути залишки „ума-разума”… Дощ в горбах - мальовничо і містично, особливо коли це гроза, а ти сидиш в теплому спальнику і слухаєш тишину, яку час від часу розсікають розкати грому.. Але коли ти сам на сам з болтом-дощем-слякою і вітром, тобі холодно_слизько_мокро, а в тебе „либа” на все табло, і ти знову і знову повертаєшся сюди…
…Чим вовка не годуй, він все ж в місті на місяць вити буде… От в горбах, то інша річ.. Та що вам розказувати, підіть, самі переконаєтеся.. )))
Погода не обіцяла бути сонячною і спекотною, та хіба ж колись нас з Кумом то зупиняло? Вибралися ми на ніч глядя з Станіслава на Раховозі до Надвірної. В 3-й ночі на сотці народу було, їй-бо як в церкві на Паску.. Вилізли всі погрітися у світлі прожекторів і ліхтарів, щоб вдень заснути, ховаючись під тоннами простирадл від сонячного світла.. Ваміпрюги..
Та зі мною „був красивий, був зі мною мій миленький”, мій маленький (75+10) Дотер.. Якшошо, то наплічник, може хто не знає..))
Та то я від теми втекла кудись до дідька на рога, хоча то знову ж таки забігаю наперед..
Битком набитий „раховоз”, копиця туристів з наплічниками (в яких певно стратегічні запаси пального на пів Надвірної ..), аборигени і ми, дорогі серцю, - все це добро висипалося на світанку в Надвірній і розбрелося хто куди..
Нікому не було б дивно (ну, певно нікому, чи нє?) споглядати сцену переодягання з шортів в штани мене і штанів поверх шортів Кума.. А що ж ви думали, „не май месяц”, холодно.. Надвірнянські вулиці, рясно вкриті вишнями, що ростуть на чужих подвір’ях. І (от халепа) так високо, що доводилося за ними стрибати ( з тим же таки напакованим Дойтером, який ще не зріднився зі мною і весь час норовив то там, то сям натиснути) яко_горний_козьол. Ці навики згодом стали при нагоді..)
І тут ми себе відчули вельми поважним панством, коли водій маршрутки сам зупинився, і дізнавшись, що нам у Бистрицю, підібрав і (всього то за 8 гривень задоволення!) за годинку ми вже топтали маршрут..
Вся дорога наша була промаркована, от чим милий серцю похід ан Сит вулю, що хоч-не-хоч, а дійти мусиш.. І з стежки не зіб’єшся..
Після смачного сніданку на березі річки, згрузили на плечі вже трохи легші наплічники і пішли вже протоптаною мільйонами ніг дорогою..
Гарно йдеться під захмареним небом, хоча зрідка прослизала в мозок думка, як хороше було б скупатися.. та краще б про це не думати.. Попереду нас чекає багато води.. Вкотре переконуюся, що бажання мають властивість здійснюватися..
Ваша вірна слуга, що через свої багато численні дойоби вимоги про смакоту нареклася в цьому поході Ням-Ням, діставала не тільки Кума. В якого, як виявилося, ангельське терпіння. Під гарячу руку потрапляло все що мало нещастя перейти дорогу..
Хоча тракторця, то, здається, не я..
Дорогою далекою, лісами і ярами, не раз „незлим тихим словом” згадуючи лісовози. Що розбили дорогу просто в шмаття, ми таки винесли свої кості разом з пожитками на полонину.. Там, у гостинної бабусі купили молока і сиру, перед тим втиснувши в себе чимало сиру таки в її хатинці.. Що не вмістилося - з собою..)) А вона ще казала, що нічого немає.. От вона, українська натура.. „Що в нас є? - Нічого. А все ж таки що в нас є”. Знайшлося нам і сиру кусень, і молока літра.. Та ще й бринзи замовили.. Скажу наперед, що мене та гірська смакота не поперла. Буц куда смачніший був.. Ням ням!!!!
Поки ми засідали з молокопродуктами, повз нас проходила група туристів, що якраз „відти”. Виявилося, що ми з Кумом взяли хибний напрямок і вийшли б зовсім не на Сивулю.. Як добре, що стрілися нам ці туристи, що вони теж мали намір йти явно не в напрямку села Бистриці.. Взаємовиручка - свята річ.. Отак ми - без метушні - закінчили трапезу, і скеровані в правильному напрямку, рушили далі в путь.
Кум все норовився мене здурити. Як то співають, „що то за кума, що під кумом не була”. Але то, певно, з іншого походу, тут про інше. Так шо діставайте дітей з-під столу і продовжуємо маршрут..)
І тут почалося! Дика гонка наперед Кума! А куди б ви подумали, га? Та куди ж біжать поперед рідні, як не в Пекло?
Ніякі перешкоди не зупиняли нас, бо бажання воззріти наяву таке диво підганяло по краще перемінного „кнута і пряника”..
Тим паче, що повз нас проносилися, мов хвилі в океані, десятки людей, усміхнених і, головне, вже ЗВІДТИ!!!!!!!!!!!!!!!! А кажете, що ото такого за життя не буває, щоб до Пекла потрапити.. А то нарід сам пливе до чорта в зуби…
Отак і дали ми з Кумом на капець, щоб не тратити ні хвилинки і на власні очі побачити, що ж то за диво таке дивнеє, що ні в казці сказати, ні в жж написати..
І ми там були, мед-вино не пили, бо ніц там не наливали.. Скрізь (що за часи пішли!) сполошний „розвод на лоха”.. Але ж красиво як тут, в Пеклі то..
І зовсім не Цербер охороняє вхід..)
Подумавши про вічне на краю провалля (а думки мов рій метушливих мух, виривалися. Обривалися, кружляли в затійливому танку..) рушаємо далі. Аж ген ген… за небокрай..
Не пий зі струмочка, козенятком станеш..
Тобто, не купайся в Бистриці…
Я то думаю, що то довкола стільки баранів..
День помалу хотів склонятися до завершення, а нас ще чекала не покорена вершина.. Сили Ням Няма покинули, насунула апатія.. І не біглося наверх , не пихтів „маленький тракторець”… Аж до пори до часу, поки не вліпили Горгани під затильника, і стало легше дихати, відпустило серце тугу-печаль свою..
А що вам нагадує фалоподібний символ на горі? То так, для красного слівця =)
Вітер на вершині просто зносив голову, тож довго ми там не затрималися і збігли вниз, гнані голодом, вітром і бажанням опустити п’яті точки на травицю, на диво швидко. І на щастя!) Потім почався дощ. Він благородно до останнього чекав, поки ми наситимося макаронами з курячою лапкою, залиємо то діло чаєм і засиплемо ізюмом.. та вітер не давав спуску, продував наскрізь..
От одні з наших дорогих сусідів.. Вночі бігали навколо намету. Скубли травку.. Благо, не подумали, що намет, то симпатична кобилиця, а то..
… Сонце ще не зайшло за небосхил. А ми вже травили „світські бесіди” в наметі.. Аж поки сон не зморив. І чулося крізь сон, як викрикують щось кияни на іншому кінці галявини, як бігають і фиркають всюдисущі коні, як метушиться зі своїм спальником кум..
І снилося, …. Та краще б не снилося…
А вранці розбудила нас „барабанная дробь”… Стукіт дощу по намету, хлюпотіння водиці під ногами.. Доо-о-оо-щ.. Гроза! Мало не полетіли ми до самого Пекла разом з наметом і всім начинням. Мало що бракувало, і шукали б ми себе серед далеких Горган.. Витримав намет цю наругу… і в Кума, як виявилося стальні нерви.. Коні таки не змилосердилися над наметом. Пройшлися своїми копитцями. Підкованими..
Спускатися з підніжжя до Пекла - то ще пів біди. По сипучці і кам’янистих стежках де-не-де перестрибнувши новостворений за ніч струмочок.
Та чим далі в ліс, тим нагліші партизани..
Оця каламутна річка, як ви певно подумали, не що інше, як вчорашня дорога, по якій так любо йшлося.. І, головне, так сухо..
Але ж в добрій компанії і дорога добра, пливла вона під ногами (доречно сказано, бо такі да, пливла..)і незчулися ми, як обігнали туристів зі столиці, які ще зранку дали нам фору (поки ми намет під дощем складали) і неспішно почимчикували до зупинки.. )..
В магазині (о ужас!!!!!!!!!!!! а-а-а-а-а-а-а-а-а оО як ці люди живуть взагалі???) не було СНІКЕРСА!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Це страшне.. Я про нього мріяла добрячих дав дні, відколи стоптала на вершині кавалочок.. І тут нате вам кумо - а нема… Тут і коні не допоможуть.. Хоча їх був цілий табун..
Про коней.. Як там не обіцялося і не говорилося, коні залишилися нецільованими.. Стид нам і срам. Але таки життє.. За це вони нам помстилися - вночі потопталися по наметі, і фиркали - спати не давали.. Ехеххе.. ))
Приїхала довгоочікувана маршрутка, битком набита туристами.. Я „впала” біля екскурсовода Жені з Києва (ці деталі, як і багато інших, вияснилося згодом) разом з мокрою штормовкою і Дойтером, які значно „підмочили” мені і моєму супутнику шорти.. Хто не катався на малесенькому автобусику по дорозі з Бистриці в Надвірну - ви втратили пів життя. І не треба „гамериканськх гірок”, тут таке веселуха, як у автобус (який, зауважте, зовсім не резиновий), битком набитий людьми і наплічниками, на кожній наступній зупинці поміщається ще стільки ж народу, скільки було там доти.. І місця на всіх вистачає.. Якась жіночка, якій ну дуже треба було в райцентр, сіла водієві на коліна… Де ще ви побачите ТАКЕ??????!!! Тільки у нас, і тільки на День конституції..
з Надвірної такої веселухи вже не передбачалося, речі запаковано в багажник, люди сидять, зручно вмостившись, в м’яких кріслах.. Бесідуємо про щось своє з новим знайомим.. Зокрема про те, що у нас обох черевики La sportiva..
На вокзалі Кум нас покидає, роки беруть своє, хочеться йому в тепле ліжко з келихом доброго вина і Кумою - не подумайте про Ням Ням - під рукою..=) Та не конче, щоб кума, головне, щоб файна молодиця..
А ми з киянами ще прогулюємося містом Франковим, я „розтікаюся в компліментах нашим вулицях, скверам і архітектурі”… От глянула оком, таки нічого у нас місто, ще еге-ге-ге, втре носа багатьом ))
Дощ нас наздогнав, прибив порох до землі, оросив нові враження, скропив гарячі чолови..
Мить прощання і …
..того дня я так і не скуштувала омріяного „Снікерса”…
Отож:
ГОРБИ - то люксово!!!.. Є про що подумати, з голови вивітрюються всі буденні справи. Вся рутина, яка щодня затягує нас у свої тенета… Вітер в горбах - то не фист.. Треба. Аби хто зігрівав (якщо помарка не гріє), а то може видути залишки „ума-разума”… Дощ в горбах - мальовничо і містично, особливо коли це гроза, а ти сидиш в теплому спальнику і слухаєш тишину, яку час від часу розсікають розкати грому.. Але коли ти сам на сам з болтом-дощем-слякою і вітром, тобі холодно_слизько_мокро, а в тебе „либа” на все табло, і ти знову і знову повертаєшся сюди…
…Чим вовка не годуй, він все ж в місті на місяць вити буде… От в горбах, то інша річ.. Та що вам розказувати, підіть, самі переконаєтеся.. )))